Версiя для друку Обговорити в форумi

В своїй хаті - своя й правда!
 
  (Уривок з книги Івана Дзюби «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.». Повністю книгу викладено на порталі «Українське життя в Севастополi» за адресою http://ukrlife.org/main/evshan/dzyuba.html)
 
 (Продовження. Поч. у № 1-2).

 Впадає в око парадоксальна суперечність: за роки незалежності загальний «ландшафт» української книжкової продукції став багатшим і цікавішим, ніж будь-коли: в цьому виявляється незнане раніше розширення простору політичної і творчої свободи. Видано масиви раніше заборонених літературних творів і наукових праць, у тому числі з великого доробку української діаспори; опубліковано раніше невідомі історичні документи, що проливають правдиве світло на драматичні сторінки минувшини; чимало колективних і авторських монографій дають інтерпретацію актуальних проблем сучасності; завдяки праці наших перекладачів та допомозі гуманітарних фондів, насамперед, закордонних, уперше маємо українською мовою великий корпус найвидатніших творів світової філософської, соціологічної, економічної, юридичної тощо класики. Здавалося б, уся інтелектуальна атмосфера суспільства мала б змінитися. Почасти вона і змінилася, але в дуже обмеженій, переважно академічно-університетській сфері. Бо вся ця продукція доступна лише дуже обмеженому колу реципієнтів. У згаданій уже Експертній доповіді читаємо: «…Спостерігається позитивна динаміка зростання кількості видань за назвами (1990 рік – 7046 назви, 2005 рік – 15720 назв), однак без збільшення тиражної маси книжок це не дозволило суттєво покращити позиції української книги. Якщо в 1991 році наклад однієї назви складав 23,2 тисячі примірників, то в 2005 році – 3,4 тисячі примірників. Однак ця середня цифра включає в себе і навчальну літературу для середньої школи, де наклад однієї назви становить іноді сотні тисяч примірників. А отже, середній тираж так званої “ринкової” книжки не перевищує 500 примірників, що робить її практично недоступною для пересічного українця». Отож на книжковому ринку України панує російська книжка, далеко не завжди високого ґатунку, часто-густо розрахована на обивательські смаки.
 Це – один із аспектів специфічної для України проблеми – драматичного розриву між рівнем, якого досягли суспільствознавчі та гуманітарні науки за роки незалежності, і рівнем повсякденної свідомості більшості громадян; між розмаїттям явищ літературного й мистецького життя – і майже цілковитою необізнаністю з ними суспільства.
 Цій необізнаності ефективно сприяє відсутність єдиного інформаційного і культурного простору, так і не створеного за роки державної незалежності, – а саме він мав консолідувати українську політичну націю і формувати громадянську ідентичність. Східні та південні регіони України фактично «вилучені» з цього гіпотетичного єдиного інформаційно-культурного простору.
 Так звана «політична еліта» України виявилася нездатною акумулювати наявний науковий потенціал чи бодай прагматично використати наукові розробки в гуманітарній сфері. Численні ґрунтовні програми й проекти, розроблені й запропоновані вченими й діячами культури, залишилися проігнорованими. Якщо й була тут зацікавленість, то переважно негативна, з боку прихильників русифікації: як не допустити до реальних дій, що змінили б на краще становище української культури й мови. Вони не тільки гльорифікують «досягнутий рівень» русифікації, а й закликають орієнтуватися на нього і від нього вести відлік нового національно-культурного часу. Їм здається достатнім і невідпорним аргумент: так «історично склалося», що п’ятдесят (чи більше, тут кожен воліє називати своє) відсотків українців говорять російською – не силувати ж їх до української мови. При цьому не говорять про те, коли, чому і як це «історично склалося», яким насильством і терором; не думають про те, чи нормальний цей «досягнутий рівень» і куди він веде Україну; не зважають на те, що йдеться не про якийсь примус до української мови, а про створення умов для її нормального функціонування і не про відмову від російської мови, а лише про те, щоб вона не витісняла і не підмінювала собою українську. Політичні сили, які вміють підвищувати свій «рейтинг» тільки найпримітивнішим способом: граючи на упередженнях свого електорату, а не ведучи з ним діалог, – цинічно фальсифікують проблему, що є без перебільшення проблемою життя і смерті України як національного феномена. Кожен можливий крок у бік підтримки української культури і мови вони оголошують «утиском» або й «забороною» російської мови й культури, ніби не помічаючи їхнього реального панівного становища в Україні, й роздмухують навколо цього протистояння. «І зовсім парадоксально на тлі мовної палітри України звучать слова Олександра Солженіцина: “Идут чередой (! – І. Дз.) должостные увольнения за невладение украинским”. Ну, в цьому разі вже не вистачає слів, оскільки я знаю кількох викладачів, які не тільки викладають російською мовою, а й відверто знущаються над українською державністю, її пріоритетами, – ніхто не тільки їх не звільняв, а й не розмовляв про неприпустимість таких відвертих поглядів і висловлень при викладанні свого предмета»7. Часто тон у цій справі задають офіційні представники російського уряду, які постійно звинувачують Україну в нібито порушенні прав російськомовних громадян. Був час, коли з українського боку ще звучали хоч і слабенько-виправдальні, але більш-менш посутні відповіді. Так, у «Заяві Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» («Літературна Україна», 24 лютого 2000 року) наводилися такі дані: «Для задоволення культурно-мовних потреб російськомовних громадян в Україні діють понад 3000 дитячих дошкільних закладів. Фахівців з російської мови в Україні готують 11 університетів та 20 педінститутів. Російською мовою в Україні навчаються понад 0,5 млн. студентів, або 57% від загальної кількості. До послуг громадян майже 25 000 масових та універсальних бібліотек, в яких 62% становить російськомовна література, діють 14 українських державних театрів з виставами російською мовою. На книжковому ринку російськомовна література становить близько 90%. Російською та двома мовами транслюється та видається більшість засобів масової інформації. На теренах нашої країни активно діють 34 республіканські і регіональні національно-культурні товариства та об’єднання, які репрезентують права російськомовних громадян».
 Фальсифікується і проблема двомовності: парадокс у тому, що саме україномовні є і двомовними, і здебільшого володіють російською, тоді як серед російськомовних далеко не часто можна зу-стріти і знання української мови та культури, і повагу до них. Таким чином, двомовність може обернутися одномовністю – російською. Простір функціонування української мови звужується як шагренева шкіра, бо зникають умови, що робили б її потрібною. Потрібність мови в житті суспільства – це єдина достатня об-ставина її вільного життя. Саме на створенні і підтриманні умов, обставин такої потрібності тільки й може базуватися розумна та ефективна концепція мовного розвитку.
 Не сприяє оздоровленню ситуації й ігнорування або недооцінка у свідомості багатьох українців російськомовного складника української культури. Особливо це стосується літератури: письменники, які пишуть російською мовою, мало сприйняті в Росії, а в Україні недостатньо інтерпретовані як складова частина її духовного життя, що зменшує їхню участь у творенні української політичної нації, сприяє позаукраїнській орієнтації. Ще один чинник, який мало враховується: становище культури багатьох національних меншин. Неувага до них, недостатня підтримка їх обертається тим, що їхня зрусифікованість стає вимушеним «внеском» у комплексну русифікацію України. Нові мігранти зі Сходу також опановують катастрофічно спрощену російську мову, вносячи свою барву в загальну картину.
 Дійовим чинником русифікації стала так звана попса в її найвульгарніших виявах, що заполонила не лише естраду, а й увійшла в побут маси населення. Вона працює не лише на «розукраїнення», а й на розкультурення взагалі, вщеплюючи низькопробні смаки та несприйняття справжніх культурних цінностей. Натомість сучасна українська молодіжна культура не дістає підтримки ні з боку держави, ні з боку меценатів та спонсорів, більшість з яких розщедрюються лише на розрекламовані імена заїжджих «зірок». Тоді як першокласні українські мистецькі колективи та виконавці, які з успіхом виступають у багатьох країнах світу, – рідкісні гості на великих сценах самої України.
 Усе це, разом узяте, збіднює наш культурний світ і стає підпомогою русифікаційній стихії, яка, одначе, і не зовсім стихія, бо має свої регулюючі координати й ідеологічне та фінансове стимулювання.
 Це лише частина проблем, які мали б об’єднати зусилля політичної і культурної еліти для спільної продуктивної роботи, а не роз’єднувати їх. Для цього потрібна і продумана культурна політика і політична воля для її здійснення. Ні того, ні того немає. Втім, як слушно зауважує дослідниця, «розвиток української ситуації унаочнює відому з досвіду зарубіжної соціолінгвістики закономірність, згідно з якою відсутність у державі мовної політики є також політикою, що полягає у підтримці сильнішої мови. В Україні зберігається досягнуте в попередній період домінування російської мови в міській комунікації, а в деяких сферах, зокрема в інформаційно-культурній, нові реалії відкритого суспільства призвели до значного посилення процесів русифікації»8.
 Водночас мовно-культурний вимір русифікації – це лише один із аспектів загального послаблення України як держави. Нам загрожує те, що американський радянолог Керін Дейвіша назвав «автоколонізацією», а болгарський культуролог Олександр Кйосев - «самопідкорюваною культурою».
 Нова влада, гіпнотизована ідеологією російського націоналізму, з особливим завзяттям заходилася ревізувати освітянську сферу, в якій усе-таки за попередні роки було досягнуто деяких успіхів у справі повернення української мови в навчальний процес. Тепер це «насильство» зупиняють, а порядком «оптимізації» шкільної освіти під «скорочення» потрапляють українські школи як недостатньо забезпечені учнівським контингентом. Застосовується випробуваний протягом історії – від Катерини II до Хрущова - спосіб: «на прохання трудящих». («…На Донеччині “на численні вимоги громадськості” закривають українські школи та класи», – пише Роман Коваль з Донецька в газеті «День» 4–5 лютого 2011 року.) Здавалося б: хіба не розумніше було б замість закривати чи не останню українську школу в Донецьку, – подбати про її привабливість, забезпечивши сучасним обладнанням, а може, й новим приміщенням? Пояснювати тим, хто керується згубним для освіти мотивом «рентабельності» (це офіційно, а насправді зовсім іншими, політичними мотивами), що Донеччина – поки що частина України, і тут мають право на існування також і українські школи. Але ж це – якщо метою є розвиток української освіти. А якщо мета протилежна, то все так, як треба, й робиться. Правильно робиться, з перспективою. Дарма що протестують батьки й матері, які своїм коштом відремонтували школу № 136 («Гроші здавали всі, навіть мама, у якої десять дітей!») і хочуть, щоб їхні діти навчалися українською. Ось що пише одна з організаторів протесту: «Я сама російськомовна. Але обох дітей віддала в українську школу свідомо. Я дивлюсь у майбутнє і розумію, що говорити українською мовою, знати й розуміти українську культуру – в інтересах моїх дітей». Протестують і вчителі, причому не лише з тієї-таки школи. Ось лист Наталії Руденко, директорки НВК «Сімферопольська українська гімназія»: «Як відомо з історії, Донецька область, весь Донбас – давній український регіон, де традиції українства ще й досі мають глибокі корені, тому це рішення влади про закриття шкіл – протиприродне й необ’єктивне. Це рішення спрямоване не на розвиток своєї ідентичності, а на розвиток чужої культури за рахунок власного народу, це рішення однозначно русифікаторське. Крим ще більше зрусифікований регіон, ніж Донбас, однак у нас існує великий попит саме на українську освіту. У нас великий конкурс, багато учнів намагаються вчитися саме у нас, бо це дає їм перспективу продовжувати освіту на теренах всієї України, а не тільки в Криму. Я вважаю, що в донецькому регіоні так само влада повинна задовольняти, а не ігнорувати попит населення на українську освіту».
 У телепрограмі Савіка Шустера 11 лютого 2011 року було показано, в репортажі з Донецька, болісний протест батьків, матерів і дітей, які постраждали від закриття шкіл; доведені до розпачу люди говорили про готовність іти на групове безстрокове голодування. Але для донецького владного чиновництва (та й того, що вже перебралося до «матери городов русских») – це голоси «націоналістів». Українських. А не благословенних російських націоналістів і шовіністів без лапок, ідеями яких слід надихатися. До речі, в тій же передачі донеччани наводили приклади цілковито шовіністичних, окупантських висловлювань високих донецьких керівників у спілкуванні з українськими громадянами.
 Таке враження, що влада уважно вивчила, зокрема, рекомендації С. Щоголєва (див. у розділі «Русифікація в Російській імперії») і помаленьку, обережно, але продумано їх починає враховувати.
 А він цілком слушно вважав, що головне – правильно спрямувати шкільну освіту. Відучити молоде покоління від мови, а тоді й інші проблеми легше буде вирішити. Втім, дослівно: «Составляя настоящую главу (“Борьба с южнорусским отщепенством”. – І. Дз.), мы с умыслом откладывали вопрос о мерах против периодической печати на украинском языке. Мы полагаем, что правильная и энергичная постановка школьного и внешкольного просвещения настолько проветрит культурную южнорусскую атмосферу, что все эти “часописи”, принадлежащие к ботаническому классу тайно брачных зоофитов, зачахнут от внутреннего и внешнего (финансового) худосочия».
 
7 Загнітко Анатолій. Шляхами слова. – Донецьк, 2009. – С. 294.
8 Масенко Лариса. Нариси з соціолінгвістики. – К., 2010. – С. 144.

(Продовження буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 05.08.2011 > Тема "Ми єсть народ?"