Спочатку було Слово. Не маючи наміру ставити знак рівності між Словом Божим і нашими суєтними словесами, хотів би все ж ще раз звернути увагу читача на виняткове значення слова, мови в нашому житті. А, проте ж, чи варто вкотре акцентувати увагу на важливості того, що й так зрозуміло? Чи не те саме це, що намагатися писати трактат про виняткове значення повітря для дихання? Але ж доводиться! Порівняння мови й повітря є, звісно, дуже умовним. Не дійшли ми ще до того, щоб вимагати надання повітрю, скажімо, вулиці Генерала Васильєва статусу державного. І жодній "правді", жодним "нащадкам Богдана Хмельницького" не спадає на думку стверджувати, що повітря сусідньої держави чимось краще за місцеве. З мовою не так. Втрата мови однозначно веде до зникнення народу. Чи ж варто дивуватися з того, що чи не найперше, що робили завойовники всіх часів, це впроваджувати свою мову. Саме їй, мові, призначалась роль цементуючого матеріалу імперій, не має значення була то Римська, Австро-Угорська чи Російська. Нав'язуючи свою мову, забороняючи рідну, переможці тим самим нав'язували свою культуру, свій світогляд, бо ж найперше саме мова є носієм того всього. До речі, практика переселення, як спосіб знищення ідентичності народу була досить поширена. Досить згадати хоч би й виселення частини українського козацтва на Кубань і зовсім недавні вже сталінські переселення народів, зокрема виселення з Криму татар і заселення спустілих сіл і містечок вихідцями з центральних областей Росії. Не дивно ж, що маємо сьогодні певні непорозуміння на мовному ґрунті. То для кого ж мовна проблема Криму є найдіткливішою? Може, для татар, бо ж чим менший народ, тим важче, хоч би вже в силу одного цього зберегти мову? До того ж тринадцяти шкіл, де навчають татарською, здається-таки замало, щоб вирішити її. А може, для українців, що мають на весь Крим аж... чотири (!!!) школи й одну (!!!) газету? Знову ні? Судячи з несамовитих зойків, що лунають на всіх рівнях, непереливки саме... росіянам. Виявляється, на них і ні на кого іншого спрямовано зараз найбільше зазіхань, саме їхня мова зазнає тяжких переслідувань і утисків, бо ж розгорнуто, бачте, безпрецедентну кампанію українізації. Годі-бо, панове! Може, все пояснюється тим, що певна частина етнічних росіян ще продовжує мислити старими імперськими категоріями? Цілком можна зрозуміти людей, які в одночасся опинились в іншій державі, яка хоч і повільно, але таки збирається відродити на своїй території свою мову, починають задумуватись над своїм майбутнім в ній. Для абсолютної більшості це - батьківщина, де вони народилися й виросли, спізнали кохання й виростили власних дітей, тут поховані їхні батьки. Що робити? Вертатись на етнічну батьківщину, але чи чекає там хто? Залишатися тут - та чи вдасться залишитись самими собою? Вдасться, панове. Не треба лишень дозволяти, щоб ваші цілком зрозумілі побоювання переростали в нічим не обґрунтовану агресивність, не треба вимагати виняткового до себе ставлення: маєте не менші права тут, ніж будь-хто інший, але й не більші. І вже в жодному разі не варто опускатися до такої ницості, як демонстративне влаштування похоронів державі в якій живете, чи намагання стверджувати, що української нації, бач, не існує. Що ж до права Української держави в її цілком зрозумілому бажанні подолати згубні наслідки політики русифікації і розвивати на своїй суверенній території саме свою, українську мову, то воно є беззастережним. Чи значить це, що завтра всі російськомовні школи буде закрито, а все російськомовне населення зігнане в концтабір на якійсь гірській полонині серед страшних бандерівців? Напевно що ж ні. Тільки в гарячковому маренні хворої уяви може зародитися така думка. Інша річ, що в державних установах ця мова мусить зайняти, і то найближчим часом, належне їй законне місце. Чого ж маємо проблему в Україні? Хіба то наша імперія розвалилась, не виправдавши надій хворих на вождізм перезріваючих дядь? Хіба десь в Сибіру чи на Орловщині вимагаємо ми належної пошани до української мови? До речі, коли говорити вже про рівні можливості для мов, чому б не навідатись "нащадкам Хмельницького" на Далекий Схід, чи на ту ж таки Кубань, де й нині проживають українці і порівняти їхні можливості в плані мови з можливостями кримчан чи жителів Донбасу. Моє покоління вийшло з Радянського Союзу, де вивченню російської мови, в тому числі й в українських школах приділялось особливе значення. Досить згадати лишень оті сумнозвісні 20% за русифікацію, які отримували вчителі російської мови. Я вже не кажу про вузи. В абсолютній більшості з них навчальний процес було побудовано на основі російської мови. Чи жалкую я особисто, що мав нагоду вивчити російську? Жодним чином! Бо пізнав через неї чарівність російського слова, багатство російської культури, а Пушкін, Лермонтов, Гоголь для мене не менш близькі, ніж для будь-якого з росіян. Чому ж російськомовні земляки мої в Криму і поза ним, в тому числі й горезвісні "нащадки" так жахаються українського слова? Чом нудить їх від Шевченка, Котляревського, які, до речі, чудово володіли російською? Може, через комплекс старшого брата? Але яким же тоді комплексом страждають "хохли" (маю на увазі російськомовних українців)? Чи не комплексом сумнозвісної султанської гвардії? В цьому сенсі цікаво проаналізувати, до речі, позицію (хотів написати "нашої", але ж вибачте - рука не здіймається, хай буде просто) української влади. На мій погляд, веде вона себе й на цьому полі дуже непрофесійно, не вирішуючи, а, скоріш, даючи приводи для роздмухування проблеми мови, ширячи її навіть туди, де її досі не було. Відсутність чіткої послідовної позиції, невиконання своїх же рішень веде, крім усього, й до ще більшого підриву її авторитету. Що ж зроблено за цей час, скажімо, в галузі книгодрукування? Яких небачених обсягів досяг рівень книжкової продукції? На жаль, маємо констатувати, що він... впав, і то - немало, а більш ніж в двадцять разів. Натомість маємо у вітчизняних магазинах, на розкладках море розливної російськомовної дешевки, купуючи яку, збагачуємо сусідню державу, її книговидавничу систему, її письменників, перекладачів. Те ж саме, чи не більшою мірою стосується кіномитців, які позбавлені навіть ілюзорного задоволення писання "в шухляду". А хіба легше журналістам, телевізійникам? Хіба не відчувають вони на собі тиску "великого и могучего"? А ми, панове? Мовчимо... Але, можливо, я надто небезсторонній, можливо, нав'язуваний нам російськомовний продукт відрізняється якоюсь особливою якістю, витонченістю, високою духовністю, може, то свого роду гуманітарна допомога, покликана підтягнути відсталий український розум до захмарних висот? Можливо. Залишу на розсуд читача відповідь на це питання, бо кожен має право робити свої власні висновки. Хочу лише подати коротенький список телепрограм, ведених тою гуманітарною мовою, які подаються зазвичай як надзвичайно популярні. Це, в першу чергу, "За склом", "Велике прання", "Вікна", ніяк не останній "Останній герой", зовні безневинна "Прихована камера". Невже ми, панове, не варті більшого, що ладні замість кришталево-прозорої криничної води пити затхле пійло з захапаної чужими губами чашки? Невже це про нас сказано, що "Світло прийшло в світ, та люди більше возлюбили пітьму, ніж світло, бо діла їх були злі"? Відкривайте ж очі, роззирайтеся навкруги, любі братове, і питайте себе, чи в такій державі ви мріяли жити, вирвавшись з обіймів останньої імперії, чи такої держави бажаєте для своїх дітей. Нині настала пора, відкинувши реальні й надумані страхи, вибирати, куди хочемо йти: до світлого затишного дому, який давно пора будувати на розвалі, чи до холодного хліва, куди нас весь час підштовхують виряджені в овече реформатори. Кажуть, дерево пізнається по плодах його, вовки ж, додам, по знаках від їх зубів. І не забуваймо, що на початку всього стоїть Слово.
ГЕНЕТИЧНА НАУКА ДОВЕЛА: УКРА╥НЦ╤ З РОС╤ЯНАМИ НЕ “АД╤Н НАРОД” ╤ НАВ╤ТЬ НЕ “БРАТИ”
КОЗАЦЬКИЙ ДУХ ЛОХВИЧЧИНИ
ЩО 2022-Й В╤ДКРИВ УКРА╥НЦЯМ ПРО САМИХ СЕБЕ, А СВ╤ТОВ╤ – ПРО УКРА╥НЦ╤В
