Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Можна довго говорити про доцільність лідерства донецьких (наголошую – не будь-яких, а саме проукраїнських, перевірених справами) в нашому соціумі. Звичайно, критики цієї тези будуть говорити про те, що мешканці інших регіонів нічим не гірші. Не гірші, звісно, і тут не йдеться про те, що їх треба посунути. Але донецьких життя об’єктивно буде виштовхувати на головні ролі в процесі відбудови Донбасу. Бо хто краще донецьких знає, як боротися з сепаратизмом? Навіть на окупованих територіях процеси йдуть неоднозначно. Ось як відома блогерка Олена Степова описала ситуацію в ЛНР:
«Ихтамнеты» едут ночами, так как уже давно не верят в то, что на Донбассе все едины в порыве «руссколюбия»... Они видят, что их передвижения поступают в Главное разведывательное управление Украины и штаб АТО посекундно. Это делают обычные люди, разных возрастов, социального статуса, вероисповедания и не всегда украиноязычные. Как сказала одна моя милая, хрупкая, интеллигентная знакомая, которая два месяца не разговаривала с мужем из-за убитой мыши: «Я стала циничным военнообязанным бандеровцем, выйдя из подвала и смахнув с себя обсыпавшуюся от взрывов штукатурку…»
Тому цього несподіваного лідерства людей зі Сходу не треба боятися. Вкотре підкреслюю – йдеться не про перефарбованих регіоналів, які знову при владі. А про тих, хто в силу певних обставин відчув себе «військовозобов’язаними бандерівцями». Ці люди вже перевірені війною і часом, тому мають потрійну ціну.

КОЗАЦЬКА ТЕМА НЕОДМІННО БУДЕ ЗАТРЕБУВАНА

Прикро (і про це постійно говорять патріоти на Донбасі), що позиції сепаратистів на визволених територіях не стали слабшими. Усунули хіба що найодіозніших. Тож вихід у тому, щоб максимально зміцнювати українські структури, поки є така можливість.
Ви, мабуть, помітили, що під час «русской весны» помітну антиукраїнську роль зіграли представники «русского казачества»? І в Криму, і на Донбасі... Українське ж козацтво не відіграло такої великої ролі. Може, тому, що традиційно було розпорошеним? Свого часу координатор руху «Украинский выбор» на Луганщині Арсен Клінчаєв так порівняв ці два козацтва: «Если взять наших украинских казаков, то там на троих генералов один казак. Донские же казаки более боеспособны. Мало того, они все находятся на границе – эти села и все они ориентированы на Россию…»
Цю обставину усвідомлюють українці. Роблять висновки. Скажімо, львівський професор Роман Кісь після поїздки на Донбас (він допомагав місцевим копати бліндажі і окопи під Маріуполем) пропагує ідею створення фермерсько-козацьких поселень на нашому Сході. Бо якщо російські козаки орієнтовані на Росію, то повинен же там хтось орієнтуватися і на Україну! І не лише орієнтуватися, але й кордон контролювати, з тероризмом боротися… Інакше нам ще не раз і не два доведеться воювати на східних теренах.
Українські козаки, хоч і розпорошені, а таки вчилися воювати на ходу. Вони ризикували життям на передовій і не осоромили пам’ять про українське козацтво початку минулого століття. І цим фактом створили непогане підгрунтя для сучасного виховання молоді.
Відносна слабкість нашого козацтва у порівнянні з російським зовсім не означає, що українські козаки у майбутньому ніколи не зможуть стати впливовою силою. Все ще попереду. Просто в цьому напрямку потрібно невтомно і послідовно працювати. Дізнавшись, що науковець з Донецька Дмитро Грищук видав триста примірників програми діяльності молодіжної козацької організації (її повна назва «Козацький часопис: скарбниця громадянської соціалізації молоді»), я вирішив написати автору. Попросив декілька примірників і роздав зацікавленим. Програму прихильники козацтва оцінили схвально.
Ось деякі уривки з нашого листування:
«Вітаю, друже Дмитро! На Луганщині просвітяни ще в 2014 році говорили мені, що найголовніша їхня задача - розпочати козацьке виховання в тих краях, бо російські козаки цим займалися постійно, а українські лише вряди-годи... Натомість, місцеве населення Луганщини - це на 80% нащадки запорозьких козаків. Думаю, і на Донеччині чимало нащадків козацького роду. Думаю, варто організувати колись вашу зустріч з козаками Слобожанщини. Вони мріють через українське козацтво впливати на населення Воронежчини, Ростовщини, Кубані. Ще до війни вони проводили марш вишиванки в Бєлгороді, і до них приєдналося кілька десятків осіб місцевих - у старих дідових вишиванках.
Зараз у мене вже не залишилося жодної книжки, бо одну тримаю для півдня Київщини. Богуславці і таращанці контактують з Лисянкою Черкаської області (там потужне місцеве козацтво), тож буде одна книжка на два регіони. Якщо говорити про педагогіку, то там найкращі напрацьовки на даний момент. Багато козаків воюють в зоні АТО, вже чимало з них отримали урядові нагороди. Так що процес пішов... Дякую за книгу, Дмитре!».
Згодом надійшла відповідь науковця:
«Доброго дня, Сергію!
Дуже дякую за розповсюдження книжки. Дайте мені свою поштову адресу і я перешлю вам поштою ще один примірник. Якщо хтось буде зацікавлений у співпраці, дайте їм знати, що ми можем співпрацювати в плані надання матеріалів, методичними порадами. Може, і якимсь бюджетом невеликим…»
Другий лист від донеччанина був таким же теплим:
«Щиро дякую, Сергію, за Вашу зацікавленість, за те, що підключаєте свої різноманітні контакти. Я переконаний, що в Україні вже 20 років відкрито внутрішній фронт боротьби - це боротьба за розум і серця молодого українського покоління. Ця книжка, і взагалі ця програма, є одним із багатьох факторів, які будують нашу спільну перемогу на цьому фронті. Я обов’язково надішлю Вам ще кілька екземплярів разом із методичними посібниками до цих книжок, де розписані саме плани уроків-зустрічей із молоддю.
Благослови Вас Господи!
Грищук Д. Г.»
Тож, як бачимо, певний потенціал у нас є, і початок зроблено; головне – працювати системно.

НЕ ЗАБУТИ ПРО ТИХ, ХТО ТАМ…

Плануючи свою майбутню роботу на Донбасі, ми повинні добре знати, що робиться на окупованих територіях. Окрім ідейних сепарів і зазомбованого люду там є чимало справжніх патріотів України. Про них краще б знати заздалегідь і допомагати в міру наших сил. Наведу лист, який прочитав в Інтернеті, ось тільки прізвища авторки не називатиму. Можливо, воно придумане, а може, й справжнє. Добре вчитаймося в текст. Так писати раніше могли лише мешканці Галичини або Волині. Скажімо, у 40-х чи в 50-х роках минулого століття. А тепер так пишуть люди із зросійщеного, зруйнованого війною Донбасу:
«Простите, друзья мои, но я не смогла освятить паски с тризубом в гибридной церкви…
Пошла в субботу в 22 часа в церковь, на всенощную.
По дороге, не встретила не единой души.
Жутко как-то: обычно в пасхальную ночь молодежь гуляет, а тут как вымерли.
Подошла к церкви, и стало еще страшней.
Двери закрыты, и сквозь мрак ночи пробивается свет через резные окна.
Только подошла к воротам, как подъехала машина. Из нее вышел молодой человек с побрякушками на груди и георгиевской ленточкой в петлицах.
Настроение и без того было скверное, а тут еще и эти обдроченцы пожаловали.
Как оказалось, он привез свою пассию в церковь, а сам уехал.
Дама перекурила и вошла в церковь с огромной корзиной, а на пороге, изобразила крестное знамение.
И я нехотя вошла следом.
Там внутри несколько старушек сидят на лавочках, и молодая женщина лежит на лавке.
Я тоже присела, жду выноса плащаницы.
Рядом со мной стоит женщина в черном платочке и спрашивает на украинском языке: «А скажите, когда будут выносить плащаницу, вроде - бы уже пора».
Украинская речь и сама женщина немного приободрила меня, и я ответила ей на украинском языке, что не знаю, но якобы уже пора.
Мы разговорились. Как оказалось, она недавно похоронила отца, и поэтому вся в черном.
Слово по слову, и она мне стала рассказывать, какая у нее тяжелая жизнь и о том, что пенсии в Украине уже не платят и жить тяжело, но если бы не смерть отца, то она не пошла бы в московскую церковь.
Периодически выходил поп, и сокрушался, что мало народа, а старушки подбегали и целовали ему руку.
И тут в церковь заходит, «спаситель отечества», бородатый заср.., весь с медальках.
Мы с моей новой знакомой, как по команде, встали и пошли к выходу.
«Я не могу на это смотреть, - сказала мне новая знакомая, - мне хочется вцепиться ему в горло, ведь это из-за них погиб мой отец. Он очень переживал за Украину, и его парализовало. Перед смертью папа сказал: «Все равно, Украина победит…» А на похоронах, у гроба, я ему сказала: «Слава Украине!».
От таких ее слов я просто зарыдала и сказала моей новой знакомой Оксане: «Спасибо, милая, Вы мне принесли утешение».
Дальше мы с Оксаной распили бутылочку красного вина и, не дождавшись праздника, и пошли по домам.
Нет, друзья мои, мы есть и мы патриоты, мы ждем и надеемся, что все «будет Украина».
Заліковуючи завдані війною рани, ми повинні подбати про те, щоб отакі прозрілі люди не зневірилися, не розпорошилися, а змогли згуртуватися, утворити свої об’єднання. Можна б вивчити досвід поляків та фінів. Адже після Другої світової війни вони вирішували аналогічні проблеми.

ДОНЕСТИ ДО ЛЮДСТВА ПРАВДУ

Олена Степова – донька Луганщини. Хто знав цю жінку до війни? Мало хто. Хіба що родичі та найближчі друзі. А тепер про неї знає вся Україна. Адже Олена Степова постійно пише про війну, і пише так, що її тексти варто б перекладати усіма мовами світу. І якщо ми не будемо перекладати, якщо не будемо перейматися її інтелектуальним доробком, то зробимо гірше і собі особисто, і Україні в цілому. Саме завдяки цим страшним текстам людство може зрозуміти, що таке Росія… І яку роль відіграє Україна, прийнявши на себе основний удар агресивного північно-східного монстра. Вчитайтеся в ці слова:
«На Донбассе очень мало людей, живущих в масштабе страны, города, общества. Они живут в своем, закрытом мире, где есть только телевизор и страх. Это издержки работы в тесных коллективах, темных выработках, где начальник участка — мама, папа и Бог.
На оккупированных «освобожденных» территориях давно нет Украины. Там живут «свободные» граждане. Каждый из них свободен по-своему.
Преступления против мирных граждан потрясают масштабностью и бесчеловечностью. Но видим их мы, «хунта», «бандеровцы», живущие в Украине. И сострадаем, и плачем. Болит!
Преступления против мирных граждан, насилие в отношении женщин, детей, стариков, там, в зоне, никто не считает, не расследует, не замечает.
Одни, потому что совершают их. Вторые, потому что эти преступления не касаются их лично. Третьи оправдывают преступников, перекладывая вину на жертву.
«А может он и наводчик?» - шепчутся соседи, поглядывая на родственников, расстрелянного в Горловке мужчины.
…По улице Цыганкова города Свердловска шла изнеможенная девушка. Она жадно вдыхала весенний, пропахший распустившимися абрикосами воздух. Терла руки, на которых виднелись фиолетово-синие следы врезавшейся в кожу веревки. Она шла медленно. Улыбалась цветущим веткам. Подставляла лицо солнечным лучам. По ее щекам текли слезы. Люди оглядывались на нее, недоуменно пожимая плечами, - сумасшедшая. Сейчас много бродит таких блаженных, отрешенных, сумасшедших. Люди от них отворачиваются. Они понимают, что это, скорее всего, жертвы насилия, пыток. Но предпочитают не думать об этом. Это их не касается. Она сделала еще несколько шагов. И прогремел взрыв.
Потом в сводках «МВД-ЛНР» напишут кратко: по улице Цыганкова произошел взрыв, в результате которого был обнаружен труп гр. А. Л., 1980 г.р., проживающей в г. Свердловск, с осколочными ранениями и ампутацией конечностей. На руках содержатся следы веревки».
По информации, переданной мне человеком, имеющим отношение к следствию, стало известно, что девушку похитили в городе. Долго держали и насиловали. Чтобы скрыть следы насилия, пыток, истязаний, ей между ног привязали гранату. Она сделала столько шагов, насколько хватило веревки, которую держали ее убийцы, чтобы себя обезопасить.
Гранату девушке закладывал похитивший ее коренной житель города Свердловска, член незаконного вооруженного формирования «РИМ» с позывным «Чечен»…
Она шла и знала, что умрет. Каждый ее шаг – это прощание с жизнью, родными, любимыми, возможно, ребенком. Каждый ее шаг, каждый день, прожитый в неволе и насилии, как и ее смерть — на вас, на тех, кто позвал «освободителей» и «русский мир»!
* * *
Я спеціально навів цей текст. Адже й він підтверджує мою тезу про те, що проукраїнська еліта Донбасу тепер може важити більше, ніж об’єднання інтелігентів з інших регіонів. Бо час такий. Може, колись буде по-іншому, а поки що саме так. І це об’єктивно. Колись у центрі Сімферополя я сфотографував настінний напис. Велика карта України, а на синьо-жовтому тлі напів-кримінальне гасло: «Все будет Донецк!». Тепер ми бачимо, наскільки погано закінчилися для регіону ігри у власне «вєлічіє». Плюс тільки в одному - згаданій вище Олені Степовій тепер належить оптимістичне і набагато конструктивніше гасло: «Все буде Україна!». Не Бандері і не Шептицькому належить авторство, а луганчанці, східнячці. Просто часи тепер кардинально змінилися.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 20.05.2016 > Тема "Ми єсть народ?"