Версiя для друку Обговорити в форумi

Громада і влада

Тема прес-конференції, що відбулася 9 жовтня в прес-центрі «Аргументы недели — Крым», була для мене настільки інтригуючою, що серед кількох заходів, призначених на цей ранковий час, я, не роздумуючи, обрала саме її. «Зміна гравців на політичній карті Криму» — невже щось таки дійсно відбувається, про що я не знаю, не відаю? Але ж намагаюся стежити за всіма новинами, аналізувати, дослухатися до думки як своїх товаришів, так і опонентів, і при цьому готова заявити: ні, сьогодні взагалі немає ні гравців, ні політики, спрямованої на зміни, та реальних для цього шансів. Навпаки, наші кримські «єдинороси» все більше ущільняються, а підхопивши ідею євроінтеграції, і зовсім вибили ґрунт із-під ніг у тих, хто прагнув мати цю фішку своєю власною, приваблюючи з її допомогою майбутніх виборців. То де ж ці нові гравці, і звідки їх виглядати?
Проводили прес-конференцію два політологи (у всякому разі, ці люди так себе називають): Дмитро Омельчук та Володимир Єгоров. Третього, чия участь теж була заявлена, Нарімана Джелялова, на заході не було, і моє припущення, що кожен із них матиме намір лобіювати інтереси свого народу, одразу ж втратило підґрунтя.
То звідки ж повіяло свіжим вітерцем, чий же «привид» бродить сьогодні Україною? Як я і підозрювала — нічий. Керівник кримського відділення однієї з українських патріотичних партій (не знаю, чи лишилась вона хоча б у природі) Дмитро Омельчук підрахував (а можливо, прочитав), що кожні 20 років разом зі зміною поколінь до влади приходять інші люди, а їхні попередники залишають активну політичну діяльність. Але ж політика — це не школа, куди всіх приводять в одному віці. Разом з татом прийшла туди Наталія Королевська, разом із сином — Віктор Янукович, а той прихопив ще й своїх друзів. Не настав час йти на відпочинок і Олегу Ляшку, який прагнув номером № 1 провести за партійним списком до ВР України вагітну студентку. Далеко не дідусі як Арсеній Яценюк, так і Віталій Кличко.
У той же час справжні велетні духу, люди, які бачили життя у різних його вимірах, такі, як Слава Стецько, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Ігор Юхновський, не чекали, коли їм кримські політологи покажуть червону картку і у двадцятирічний цикл української незалежності не вписалися. Вони, як могутні дерева, стояли колись у перших лавах за українську незалежність, чесні і безкомпромісні, яким по-справжньому було що втрачати, бо йшлося не про гроші, а про їхнє незаплямоване ім’я.
То, можливо, напророковані зміни стосуються тільки Криму? Але, за винятком деяких, наші кримські політики — у квітучому віці. Та і приклад таких змін мене зовсім не переконує. Д. Омельчук припустив, що після виборів Меджліс очолить не Мустафа Джемілєв, а Рефат Чубаров, який насправді не тільки не є альтернативною фігурою, а просто, якщо вважати М. Джемілєва правою рукою, то Рефат-ага є лівою однієї і тієї ж людини. Та і за віком Рефат Чубаров, якому, здається, вже понад 55 років, до формації молодих лідерів уже не належить.
Щодо перших посад у Раді міністрів та Верховній Раді Криму, то там люди у нас по 20 років не засиджуються, те ж саме відбувається, вірніше, відбувалося і у Києві. Тому приклад з Радянським Союзом, який нібито розвалився через непохитність владних кіл, тут виявився не дуже вдалим.
Втім, молодий політолог Володимир Єгоров наблизив розмову до проблем реального життя.
— У нас в Криму немає опозиційного руху. Політика мертва. Верховна Рада перестає бути кузнею кадрів. Думаю, з цією метою і було обрано Володимира Константинова — законсервувати у Верховній Раді будь-яке політичне життя, яке зосередилося тепер у Раді міністрів Криму. Сьогодні під час виборів до місцевих органів влади 9 із 10 кандидатів — це технічні фігури, а та одна — представник Партії регіонів. Люди усвідомлюють, що завдяки входженню до Партії регіонів можна захистити свій бізнес.
Саме на тому, що сьогодні вже недоречно намагатися вмотивовувати прагнення влади бажанням прислужитися народові і Батьківщині, наголошує і Дмитро Омельчук. Бо йдеться фактично про створення комфортних умов для ведення власного бізнесу і тільки. Щоправда, незрозуміло, а при чому тут виборці? Виявляється, вони мають свідомо голосувати не за програми кандидатів у депутати, а за те, чий бізнес їм хотілося б підтримати, прекрасно усвідомлюючи, за чий рахунок він існує і чиї спустошує кишені. Про справжню причину прагнення людьми влади, за словами Д. Омельчука, відкрито говорить і американський президент Б. Обама, і це політологу подобається.
А ось той факт, що чи не увесь політичний рух у Криму поглинула Партія регіонів, ініціаторам прес-конференції подобається не дуже.
— Сьогодні побудовано жорстку президентську вертикаль, — зауважує один із них. — Інші партії, що не бачать перспективи, потихеньку гинуть. Так, якщо в Криму партія «Батьківщина» мала близько 1000 депутатів різного рівня, то сьогодні їх не нараховується і десятка. А до ВР АРК не увійшла жодна людина. Занепав і російський рух, його нинішній авторитет можна порівняти хіба що з популярністю тут партії «Свобода». Люди більше не прагнуть іти в політику, усвідомлюючи, що дорога туди закрита.
Потім розмова перекинулася на громадські ради при владних органах, які «займаються псевдополітикою». Отже, у всьому потурають владі і лише обслуговують її ініціативи, в політиці немає принципу змагальності, альтернативних позицій, всього, що необхідно для прогресу.
То і справді, куди ж поділася опозиція, та і чи була вона в Криму взагалі? Щойно дивилася передачу по ДТРК «Крим» «Відкрита політика», куди на честь річниці виведення радянських військ із Афганістану запросили афганців, тих самих або ж таких самих, як ті, що ламали огорожу навколо Верховної Ради в Києві і виступали з опозиційними промовами на телеканалі «Неаполь», щоправда, це був переважно керівник партії, створеної афганцями, Сергій Куницин. До партії запрошувалися, а ймовірно і входили також військові, інваліди, всі, хто мав до влади чимало претензій. І ось новий телеведучий програми, котрим замінили Олександра Мащенка, що так і не навчився говорити «в Україні» замість «на Україні», ненав’язливо соромить інтернаціоналістів, які злигалися з бандерівцями, бо їхній лідер пройшов у народні депутати за списками партії «УДАР». Та і взагалі, який з нього тепер лідер, він же вже в Києві (це так нібито і Президент для когось більше не Президент, бо теж перебуває в столиці). А чому ж тоді афганці саме туди їздили ламати паркан, якщо їхні інтереси там не присутні і не потрібна своя людина у Верховній Раді? Розмова поверталася так, що треба негайно переобирати Куницина і якомога щільніше співпрацювати з партією влади в Криму, яка для афганців — мов мати рідна. Лише один із тих, кого «вынудили сотрудничать с УДАРом», подав голос на захист свого багаторічного лідера, додавши: «Ви ж це, звичайно, не пустите в ефір!».
Ось якої вже дехто дотримується думки про свободу слова. А підстави для того дійсно є. Не так давно зникла з телеекранів гостра дискусійна передача «Большая политика» з Євгеном Кисельовим, а тепер зник і він сам з відділу інформації, останнього разу посилав нам вітання із-за кордону, перебуваючи вже зовсім на іншій посаді. Тож, не маючи вибору, люди перемкнулися на Савіка Шустера, бо «Свободі слова» на ICTV до цих програм завжди було далеченько. Та шановний Савік все частіше присвячує свої передачі футболу, боксу (повністю підмінивши одне іншим), або ж чомусь подібному. На цей момент я вже зрозуміла, чому дедалі більше часу у своїй «фірменній» передачі Євген Кисельов приділяв Росії, навіть зовсім не відомим більшості її політикам, хоча нам значно цікавіше було б пізнати, хто є хто в українському політикумі і чого чекати від майбутнього. Хто нам тепер розповість, яка доля чекає людей у зв’язку з нашим допрацьованим Трудовим кодексом, де замість 12-годинного робочого дня з’явився шестиденний робочий тиждень і всього три місяці — на декретну відпустку, і який вже називають «рабським»? Чи то, можливо, він теж ще не стане остаточним документом?
Втім, наступ на тих, хто звик самостійно мислити і мати власну позицію, відбувається і в інший спосіб. Ось кілька громадських організацій подали заявки на захід, присвячений Дню українського козацтва, зафіксованому в усіх сучасних календарях. І хоча правники вперто доносять до людей, що про мітинг, який не перешкоджає нормальному функціонуванню міста, треба просто повідомити, а зовсім не просити якогось там дозволу для сотні українців постояти півгодини біля пам’ятника нашому Тарасові, та ми просимо, і міськвиконком цю акцію заборонив. Раптом хтось принесе прапор не того кольору та ще й вигукне «Героям слава!»?
Ось воно і зникло з наших обріїв, насичене або ж хоча б кволе політичне життя. А в політиці так само, як і в бізнесі, потрібна здорова конкуренція, коли відчуваєш, що хтось тобі вже дихає в потилицю, бо — винахідливий, заповзятливий, грамотний і його пропозиції — обнадійливіші, краще сприймаються людьми. А суспільство, де 101% однодумців, ба, вже покривається ряскою.
— У нас ніхто нікому нічого не пояснює, просто ставлять перед фактом і нагинають, — зауважує молодий політолог Володимир Єгоров.
Це вже — щодо євроінтеграції. Кажуть, що горбачовська перебудова — лише квіточки, якщо її порівняти із тим, що очікує суспільство на цьому шляху. Але ніхто нічого не знає напевне і нічого не гарантує, окрім того, що спочатку буде важко. А на скільки років розтягнеться цей початок, і чи переживуть погіршення ті, хто вже й так на межі? І чому раптом перестали показувати по телевізору бунтівну Грецію, де люди на знак протесту йшли на самогубство? Але ж вони, на відміну від нас, мали якийсь запас міцності… Що там відбувається сьогодні? Чи таки Грецію «нагнули», чи знайшовся вихід, прийнятний і для греків, і для Євросоюзу? Дедалі менше ми чуємо про життя в небагатих його країнах. А як то воно — стати в ньому найбіднішою родичкою?
І там, де недостатньо інформації, народжуються легенди. Хтось вже відкрито стурбований, що нинішній Президент України Віктор Янукович увійде в історію як євроінтегратор та ще й залишиться на другу каденцію. А хтось дивується: чому чим ми ближче до Європи з її свободами, тим більше людей охоплюють інертність і апатія?
Поміж тим на завершення прес-конференції прозвучало і два-три дуже зрозумілих мені запитання: то де ж це нове покоління, яке ось-ось має прийти до влади усіх рівнів? Дмитро Омельчук назвав лише одне прізвище: Рустама Теміргалієва — людини не дуже популярної в кримськотатарських колах, але самовідданого «регіонала». Буквально два тижні тому він на моїх очах демонстрував «щирість і справедливість» на святі у караїмів стосовно цього народу. Так оце наше майбутнє? Добре, що воно поки що в одному примірнику.
Що ж до українських «єдиноросів», задля справедливості хочу уточнити: навряд чи якась інша панівна партія завзято дбала б про долю своїх конкурентів, до цього її треба примусити власними розумними та популярними в народі планами і діями. І в тому, що на Миколаївщині з партії БЮТ вийшло останнім часом 8000 осіб, якщо і винні регіонали, то дуже опосередковано. Причиною тут швидше за все стало злиття двох партій. Бо не усім, хто вступав до «Фронту Змін» як до нової політичної сили з новим поглядом на майбутнє України, до снаги було автоматично стати членами партії Юлії Тимошенко, аби всі свої надії і мрії пов’язати тепер з її визволенням із-за ґрат. Бо вибіркове правосуддя діє у нас не лише стосовно кількох людей. Недарма ж нашому судочинству довіряє за різними оцінками від 7 до 1 відсотка людей. Та погляд лідерів Євросоюзу щодо цього теж цілком вибірковий. Вони дбають тільки про Юлію Володимирівну. Щодо її хвороби, то вона є досить популярною у жінок. З нею після знеболювальних по 15 годин на добу стоїть за прилавком моя тридцятирічна племінниця, тягає важкі ящики з товаром, і її ніхто не запрошує до німецької клініки. Чи для цього спочатку треба завдати своїй державі чималої шкоди? Тож після того, як соціалістична ідея «свободи, рівності і братерства» відійшла у минуле, свобода почала вимірюватися матеріальними статками, а ідея рівності взагалі стала неактуальною. Та ось втрапили в халепу колишні високопосадовці, і вже вся Європа в шоці. А хотілося б, аби така стурбованість стосувалася кожної людини, наших внутрішніх правил життя.

Тамара СОЛОВЕЙ

На фото: Ось так клали квіти наші українські патріоти з нагоди Дня українського козацтва, долаючи потрійну перешкоду: у вигляді заборони міськвиконкому, міліції та ворожого ентузіазму російських козачків. Але не вони «нагнули» лідера українських націоналістів Криму, а повага до людей, яких заборонила вшановувати місцева влада...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 18.10.2013 > Тема "Ми єсть народ?"