Версiя для друку Обговорити в форумi

Мій прадід, Карпук Іван Євсійович, народився у Волинській області Турійського району в селі Гаруша. Це село розташоване на березі тихої річки Турія. Дідусь був першим сином у сім’ї, всього було семеро дітей — п’ять сестер і два брати.
У 1941 році прадідові виповнилося 18 років і він пішов добровольцем на фронт. Декілька місяців навчання — і він вже сапер. Усю війну пройшов рядовим сапером — це завжди попереду танків.
Про події війни розповідати не любив. Говорив тільки, що було багато горя, бід, сліз і болі. І ще… дуже хотілося жити. Залишитися живими, перемогти, повернутися додому. Саме радісні хвилини — коли одержували листи з дому, читали вголос, дехто плакав. І коли говорять, що на війні не плачуть — дідусь говорив, що неправда — плачуть: від горя, болі і від щастя перемоги. Була величезна віра в перемогу. Бажання вигнати ворога зі своєї землі, і така велика любов до життя — так хотілося вижити. Воїни, захисники Батьківщини були різних національностей: українці і грузини, росіяни й татари, білоруси й казахи — ніхто ніколи не ділився за національною ознакою. Кожен міг розповісти про свій отчий будинок, але Батьківщина у всіх була одна.
Любили хвилини затишшя — грали на губній гармошці, на ложках, співали і танцювали, самі складали вірші і пісні, випускали бойові листівки.
У 1945 році за кілька місяців до закінчення війни в Німеччині дідусь Іван підірвався на міні, отримав тяжке поранення, контузію, часткову глухоту і потрапив до шпиталю під Ленінградом. Перемогу зустрів уже в госпіталі.
Повернувся додому тільки весною 1946 року інвалідом II групи.
23 роки — і молодість бере своє. Працював, а в 1948 році одружився на красивій білявій дівчині Лідії (це моя прабабуся). У них народилися дві дочки — Галина й Тетяна (це мої бабусі).
Прадід Іван щороку дуже чекав на свято День Перемоги. Цього дня дідусь завжди виступав на мітингу в селі Дубки Сімферопольського району, де проживав. Промову виступу готував задовго до 9 травня, знав її завжди напам’ять. Потім всі жителі йшли до пам’ятника загиблим воїнам покладати квіти. Поминали всіх тих, хто не повернувся з фронту. Дідусь вів здоровий спосіб життя, не пив, не палив, будучи на пенсії, він до останніх днів працював.
28 травня 1996 року дідуся Івана не стало. Позначилися старі рани, контузія, в ногах залишилися осколки, які не можна було оперувати.
Жива прабабуся Лідія, їй 84 роки — дружина дідуся. Вона мені розповідала, що дід часто воював уві сні і йшов у бій. А ще він любив співати, мав красивий голос і знав багато українських пісень напам’ять, особливо подобалися: «Розпрягайте, хлопці, коні!», «Ой у вишневому садочку», «День Перемоги», «Берези».
Дідусь з великою повагою згадував своїх друзів, командирів, розповідав про маршалів Жукова і Конєва.
А у травні дідусь помер.
28 травня 1996 року багато селян вийшли ховати дідуся Івана. Стояв теплий квітучий травневий день. Грав військовий духовий оркестр. Солдати несли труну. Виступали його друзі-ветерани. Прозвучав останній салют.
Мені було всього два роки, і я, звичайно, цього не пам’ятаю. Про все мені розповіли мама Наталя, бабуся Галя і прабабуся Ліда. Мені віддали зберігати як пам’ять ордена і медалі дідуся Івана, якими він був нагороджений за відвагу і мужність, за Перемогу у Великій Вітчизняній війні, а також за доброчесну і багаторічну працю в мирний час.
9 травня — День Перемоги — це велике свято для нашої сім’ї. І щоб хто не говорив, не писав, — я точно знаю, що пам’ять про війну — вічна, переміг наш народ, тому що він захищав і визволяв свою землю. Тепер замість дідуся на мітинг йдемо ми з бабусею Галею, вона читає вірші Юлії Друніної. На зміну бабусі прийде моя мама Наталя, а її зміню я — Олександр Кирилюк. Я це знаю точно!
Вічна слава героям, всім, хто вижив, вистраждав, вистояв і переміг!

Олександр Кирилюк,
учень 10-го касу гімназії № 9
м. Сімферополя.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2009 > Тема ""Джерельце""