Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3670)
З потоку життя (6890)
Душі криниця (3703)
Українці мої... (1509)
Резонанс (1604)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1756)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЗЛОВ╤СНА Т╤НЬ ФЕЛЬДМАРШАЛА ГОЛОДОМОРУ НАД РОС╤╢Ю
Нещодавно у Ки╓в╕ вийшла друком книга доктора ╕сторичних наук Василя Марочка «Йосип Стал╕н...


ЗЛО ТРЕБА ПЕРЕМАГАТИ
Нещодавно в м╕ст╕ Ковел╕ на Волин╕ вийшла друком книга «╥хн╕ зор╕ не згасли».


ПОКОХАЛИСЯ НАВ╤ЧНО, ВМЕРЛИ ОДНОЧАСНО
Коли Соф╕ю Перовську розшукувала влада, пол╕ц╕╖ пов╕домили ╖╖ прикмети: “Б╕лявка,...


ВОЛОДИМИР СТЕЦЮК: СПРАВА ПЕТЛЮР╤ВСЬКО╥ ПОВСТАНСЬКО╥ ОРГАН╤ЗАЦ╤╥
28 серпня 1921 року в Жандармськ╕й балц╕ поблизу Катеринослава було розстр╕ляно 52-х актив╕ст╕в ╕...


СТЕПАН ПАВЛЮК. ЩО? ФЛОТ УКРА╥НИ? ЗАБИРАЙ!
Ми давно не бачилися, з часу анекс╕╖ Криму. М╕й давн╕й знайомий, полковник, служив у...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #41 за 02.12.2011 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#41 за 02.12.2011
ЗБОЛЕНА ПАМ’ЯТЬ

У День пам’ят╕ жертв Голодомору я молюся за упок╕й 10 м╕льйон╕в невинно уб╕╓нних голодом ╕ за тих, хто вижив, але не дочекавшись правди про страшну трагед╕ю, в╕д╕йшов у в╕чн╕сть.
Моя мама, Б╕ляченко Катерина Федор╕вна (д╕воче пр╕звище – Тимчура), народилася 28 грудня 1922 року в сел╕ Велика Благов╕щенка Горноста╖вського району на Херсонщин╕.
А в 1933-му ╖й уже виповнилося одинадцять рок╕в. У с╕м’╖ вона була найстаршою серед трьох д╕тей. Пережита нею трагед╕я нестерпним болем назавжди зосталася в ╖╖ пам’ят╕ й, закарбувавшись у генетичному код╕, передалася у спадок.
Бувало, саджа╓мо навесн╕ картоплю, мама копа╓ ямки, а я до них кладу бульби. Мама й вчить мене: «Клади, дитино, обережно ╕ в╕чками догори. Дивись, щоб в╕чка не зламала». Та й не витриму╓: «А в тридцять третьому, пам’ятаю, твоя бабуся Фрося, а моя мама, щоб врятувати нас в╕д голодно╖ смерт╕, п╕сля роботи наймалася до дружини голови колгоспу чистити картоплю, цибулю, буряк на борщ, а та ╖й платила лушпинням, очистками. Бабуся перетирала кору з дерев, зм╕шувала з очистками ╕ робила нам так маторженики. А одного разу вона принесла картоплян╕ очистки ╕ заборонила нам ╖х ╖сти, пот╕м обережно розр╕зала ╖х по одному в╕чку ╕… посадила. А нам так хот╕лося ╖сти… Ото картопля тод╕ вродилася, як н╕коли!»
Приготу╓, бува, мама котлетки, пода╓ до столу. Я вередую, мовляв, жирн╕, не буду ╖сти! А мама з прикр╕стю ╕ болем почина╓ згадувати голод: «Боже м╕й, нам би так╕ котлетки в тридцять третьому… Маторженики з кори ╖ли…» Якось малою, в╕ддираючи в╕д стовбура фруктового дерева загуслий с╕к (у наш час то були ласощ╕, як жуйки для сучасних д╕тей), спокусившись апетитною бурштиновою твердою кулькою, що н╕як не п╕ддавалася пальцям, я вир╕шила в╕дгризти ╖╖ зубами, до рота потрапила крихта кори. Вона була страшенно г╕ркуща... Тод╕ я зрозум╕ла, що таке маторженики...
Або приготу╓, бува, мама весняний салат з першо╖ редисочки ╕з зеленою цибулькою, а я беру та й в╕дгортаю цибульку в╕д редиски. Вона побачить ╕ почина╓: «А навесн╕ тридцять третього моя молодша сестра – ваша т╕тонька Галя, ╖й тод╕ виповнилося три рочки, була пухлою в╕д голоду. Ми з Ванею були старш╕ ╕ вже перекопали весь город, щоб знайти бодай мерзлу картоплинку. А вона, мала, не могла. Одного разу, як т╕льки проросла перша весняна травичка, я нащипала ╖╖ повну сковор╕дку ╕ пропарила. Батьки наш╕ були в пол╕, а ми втрьох накинулися на ту пропарену травичку ╕ всю ╖╖ з’╖ли, та так знесилен╕ ╕ поснули навколо сковор╕дки. Зайшла сус╕дка, побачила таку картину та й подумала, що ми померли. Поб╕гла у поле, покликала батьк╕в. Бабуся примчала щодуху, кинулася до нас, а ми просто м╕цно спали…»
У 1976 роц╕ я зак╕нчила школу ╕ вступила до С╕мферопольського державного ун╕верситету ╕мен╕ М. В. Фрунзе на ф╕лолог╕чний факультет за спец╕альн╕стю укра╖нська мова ╕ л╕тература. Мене обрали старостою групи, я поринула в студентську активну д╕яльн╕сть з головою.
Якось була звичайна лекц╕я з ╕стор╕╖ КПРС, вона проходила у велик╕й 204-й аудитор╕╖, збудован╕й амф╕театром, ╕ вм╕щувала весь пот╕к ф╕лфаку: укра╖нське в╕дд╕лення, рос╕йське в╕дд╕лення та в╕дд╕лення ╕ноземц╕в, що вивчали рос╕йську мову. Лекц╕ю вела дуже поважна й шанована викладачка похилого в╕ку (оск╕льки ╖╖ уже нема серед живих, з етичних м╕ркувань я не називатиму н╕ пр╕звища, н╕ ╕мен╕). Вона написала на дошц╕ крейдою тему лекц╕╖: «Колектив╕зац╕я, ╕ндустр╕ал╕зац╕я кра╖ни. 1933 р.» ╕ почала переконливо розказувати про переможну ходу Комун╕стично╖ парт╕╖ Радянського Союзу, а в мо╖й голов╕ шалено ро╖лися мамин╕ розпов╕д╕ про той злощасний 1933-й.
Моя уява закипала, намагаючись пор╕вняти мамину ╕стор╕ю з оф╕ц╕йною. Наприк╕нц╕ лекц╕╖ викладачка традиц╕йно сказала: «У кого як╕ ╓ запитання?» Моя рука мимовол╕ сама злет╕ла вгору. ╤ мене понесло: «Чому ми говоримо про переможну ходу ╕ндустр╕ал╕зац╕╖, колектив╕зац╕╖, а н╕чого не говоримо про голод 1933-го на Укра╖н╕?» Запанувала глибока тиша. Пауза затягувалася. ╤ноземн╕ студенти почали переш╕птуватися, уточнюючи мо╓ запитання. Викладачка роздратовано, н╕би в╕друбуючи кожне слово, видавила з себе: «Голоду на Укра╖н╕ не було!» «А чому ж тод╕ моя мама голодувала, а ╖╖ менша сестра пухла з голоду в тридцять третьому?» — не вгамовувалася я. «Ус╕ в╕льн╕», — опанувала себе викладачка. Моя землячка Ф╕сун Тамара, теж староста з паралельно╖ групи, з якою ми мешкали в одн╕й к╕мнат╕, обережно торкнувшись сво╖м л╕ктем мого, тихо, але наполегливо сказала: «П╕шли».
На факультет ми поверталися з головного корпусу ун╕верситету в╕ддаленою безлюдною але╓ю парку мовчки. Першою порушила мовчанку Тамара: «Ну, ти ╕ ляпнула…» «Сущу правду», — вголос подумала я. Тамара закип╕ла: «Та чи тебе не вчили, що про так╕ реч╕ вголос ╕ на людях не можна н╕коли ╕ н╕де говорити?! Тепер чекай б╕ди!» Я була спантеличена, адже й справд╕, мене н╕коли не вчили подв╕йно╖ морал╕: мама завжди в╕дверто говорила у с╕м’╖ про голод в Укра╖н╕, про репрес╕╖ укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖, батько або ж мовчав, або ж намагався перевести розмову в ╕нше русло, а якщо й розпов╕дав щось з радянського табу, то дуже коротко ╕ стисло. Пам’ятаю, почала мама розпов╕дати про одну ж╕нку, яка, збожевол╕вши, зварила ╕ з’╖ла власну дитину, а батько в╕дразу ж ╖╖ ╕ п╕дтримав: «Так, у маминому сел╕ був страшний голод, бо село було велике ╕ туди прислали чужака — матроса двадцятип’ятитисячника. А у нас село було невеличке, для нас двадцятип’яти-тисячника не вистачило, голова колгоспу був св╕й. Надзвичайно розумна ╕ см╕лива людина! У тридцять третьому було дуже голодно, та мору не було! Жодна людина не померла в сел╕ в╕д голоду! Вс╕ знали, хто в сел╕ донощик, за ним сл╕дкували, т╕льки той запрягав коней, щоб ╖хати у район, в╕дразу опов╕щали вс╕х ╕ переправляли гуртом колгоспне зерно в ╕ншу схованку. Якось ╕ ваш╕й бабус╕ Гаш╕ довелося за одну н╕ч виб╕лити зсередини всю хату ╕ змастити всю дол╕вку, щоб ╕ запаху в╕д зерна не залишилося!» А народився м╕й батько, Б╕ляченко Михайло Степанович, 11 березня 1919 року в сел╕ Бабенк╕вка-2 Каланчацького району Херсонсько╖ област╕.
Ус╕ мамин╕ спогади про голод у батьков╕й присутност╕ зак╕нчувалися ╖╖ гн╕вним звинуваченням: «Це ви, комун╕сти, орган╕зували масовий голод!» Тод╕ батько (а в╕н вступив до лав КПРС у 1960 роц╕) н╕жно об╕ймав маму сво╖ми великими сильними руками, жартома називаючи ╖╖ безпарт╕йною Галушкою, притискав до сво╖х грудей, закривав ╖╖ уста щедрим поц╕лунком. Мама була невеличкого зросту ╕ см╕шно пручалася у кремезних об╕ймах. А ми, д╕ти, т╕шилися з батьк╕всько╖ любов╕ ╕ на душ╕ ставало тепло ╕ затишно.
Молод╕сть безтурботна, на промахах довго не зациклю╓шся. Та одного разу п╕д к╕нець останньо╖ пари в аудитор╕ю зайшов наш куратор Микола Пилипович Колом╕╓ць ╕ сказав, щоб наша група залишилася, в╕дбудуться комсомольськ╕ збори. Обравши секретаря, слово для оголошення порядку денного надали заступников╕ комсорга групи. Д╕вчина з сус╕дньо╖ к╕мнати по гуртожитку, зв╕вши неприродно до стел╕ оч╕, н╕би згадуючи зазубрений текст, трохи н╕яково почала говорити, що ми з╕бралися переобрати старосту, бо вона не викону╓ сво╖х обов’язк╕в, ╕ так дал╕, ╕ таке ╕нше. Я просто ще не встигла н╕чого збагнути. Розвернулася на вс╕ сто в╕с╕мдесят градус╕в, обличчям до групи, бо зазвичай сид╕ла саме за передн╕м столом. Щиро усм╕хнувшись, промовила: «Давайте переоберемо старосту, якщо вам так хочеться…» Слово надали комсоргов╕ групи. Д╕вчина, втупивши в стелю оч╕, завчено повторила вс╕ загальн╕ фрази, сказан╕ до цього ╖╖ заступником. Пот╕м куратор запитав, що з цього приводу дума╓ група, ╕ хто хоче взяти слово. Вс╕ шоковано мовчали. Першою оговталася Тетяна ╤лляшенко: «Стоп! Як це, н╕чого не робить?! Ми ще й перший семестр не провчилися, ще н╕хто н╕чого не робив взагал╕, а вона вже орган╕зувала культпох╕д у театр для двох груп!!!» ╥╖ бурхливо почали п╕дтримувати Наташа Македон ╕ Наташа Буцьких, як╕ завжди були тихенькими, скромними, мовчазними. А тут таке палке в╕дстоювання справедливост╕! Вони пробудили всю групу, а мене таки розчулили. Клубок п╕дкочувався до мого горла, на оч╕ п╕дступно наверталися сльози. Я, вхопивши сумку з конспектами ╕ плащ, виб╕гла з аудитор╕╖ ╕ чимдуж помчала св╕т за оч╕. Спинилася б╕ля розлого╖ старо╖ верби над Салгиром, об╕йнявши ╖╖ великий розчахнутий стовбур, я дала волю сльозам.., аж поки не сутен╕ло. Затемна д╕сталася свого гуртожитку. В коридор╕ мене зустр╕ла схвильована Тамара: «А я вже йшла телефонувати в м╕л╕ц╕ю про тво╓ зникнення, весь курс з н╕г збився тебе шукати. Не рюмсай! Тебе залишили старостою, а комсорга переобрали!» Але цю под╕ю з мо╖м запитанням про голод н╕хто тод╕ не пов’язував.
Настала сес╕я. Екзамен з ╕стор╕╖ КПРС. В останн╕й день перед ╕спитом у мене страшенно розбол╕вся зуб, розпухла щока. Але, як св╕дома студентка, я п╕шла на екзамен. Попросилася зайти першою. Викладачка мен╕ категорично в╕дмовила: «Першою зайде комсорг, а староста ма╓ перед дверима вбол╕вати за всю групу ╕ зайти останньою». Цей ╕спит я запам’ятала на все життя. Майже ш╕сть годин я спостер╕гала, як однокурсниц╕ виходили з результатом — дв╕йка, тр╕йка: перездача, з╕ сльозами в╕д морального приниження… Настала ╕ моя черга. З п╕вгодини поганявши мене, заплутуючи м╕ж лютневою ╕ жовтневою революц╕ями, викладачка резюмувала: «Вс╓ укра╕нци – дурак╕!», вл╕пила дв╕йку ╕ погрозливо сказала, що завтра о дев’ят╕й ранку я перездаватиму ╖й ╕стор╕ю КПРС у присутност╕ вс╕╓╖ студради ╕ деканату.
П╕сля екзамену по╖хала на Головний переговорний пункт. Телефон╕стка, побачивши мо╖ заплакан╕ оч╕, терм╕ново з’╓днала ╕з селом. Батько, розпитавши про все детально, заспоко╖в мене: «Негайно опануй себе, насамперед, прямо з переговорного пункту п╕ди в стоматолог╕ю ╕ пол╕куй зуб. Пот╕м в╕д╕спись. ╤ н╕яко╖ перездач╕! Н╕чого принижуватися! Проживемо ╕ без стипенд╕╖! А викладачц╕ т╕й скажи, що тв╕й батько теж комун╕ст, як ╕ вона, в╕н п╕де на прийом до першого секретаря обкому парт╕╖, ╕ тод╕ нехай вона розпов╕да╓ самому Кириченку, чому це вс╕ укра╖нц╕ «дурак╕»!»
Наступного дня, добре в╕д╕спавшись ╕ загримувавши насл╕дки ╕спиту та видаленого зуба, я по╖хала в ун╕верситет. Не встигла п╕д╕йти до розкладу, як до мене п╕дб╕г декан факультету Володимир Михайлович Ронг╕нський: «Де ти ходиш? Деканат, студрада, викладачка вже годину чека╓мо на тебе!» «А я не буду перездавати», — спок╕йно в╕дпов╕ла я. «Як?!» — аж в╕дсахнувся ╕ подався назад Володимир Михайлович. Я розпов╕ла про екзамен ╕ досл╕вно передала батьк╕вську волю. Тод╕ в╕н попросив мою зал╕кову книжку ╕ п╕шов з нею сам в ту аудитор╕ю, де на мене чекали. Здавалося, його не було в╕чн╕сть. Аж раптом рвучко в╕дчинилися двер╕, ╕ декан стр╕мко прямував до мене. В руках у нього була моя розгорнута зал╕кова книжка, де було виведено «задов╕льно», тобто тр╕йка. «Стипенд╕╖ не буде» — т╕льки й вимовив Ронг╕нський.
Наступного навчального року Микола Пилипович Колом╕╓ць пере╖хав до Дн╕пропетровська , ╕нту╖тивно в╕дчуваю, що такому р╕шенню «посприяли» проведен╕ п╕д його орудою т╕ пам’ятн╕ комсомольськ╕ збори. Куратором нашо╖ групи призначили Хоменка Василя ╤лл╕ча, теж добру ╕ порядну людину. За результатами навчання та ╕ншими умовами змагання наша група у 1977 роц╕ була визнана одн╕╓ю з найкращих в ун╕верситет╕, ╖й було присво╓но звання ╕мен╕ ╤вана Бочарова.
Одного разу, коли я вже була на п’ятому курс╕, до нашо╖ к╕мнати в гуртожитку зав╕тав проректор ун╕верситету з адм╕н╕стративно-господарсько╖ д╕яльност╕ Володимир Турбаба. В той час я саме готувалася до захисту диплома. На стол╕ поруч з п╕дручниками лежала ╕ моя зал╕кова книжка. Розгорнувши ╖╖, проректор був при╓мно вражений: «О, так ти на червоний диплом тягнеш!» «Не тягну, маю одну тр╕йку…» — в╕дпов╕ла я н╕яково. «Перездай!» — наполягав в╕н. «Не приймуть», — запевняла я. В╕н поглянув на п╕дпис викладача ╕ не пов╕рив мен╕: «Я цю людину особисто добре знаю. Завтра в╕зьми в деканат╕ направлення на перездачу, я його сам в╕ддам викладачц╕». Наступного дня я взяла в деканат╕ направлення на перездачу ╕ в╕ддала йому. А через день проректор з подивом повернув мен╕ направлення: «Що ти могла такого сказати викладачц╕, бо вона, т╕льки побачила тво╓ пр╕звище, в╕дразу повернула його з╕ словами «Н╕коли ╕ н╕защо!»
Отак я маю у сво╓му синьому диплом╕ одну «╕сторичну» тр╕йку ╕ пишаюся нею, бо вона св╕дчить про несприйняття мною неправди ╕ фальш╕. Отже,  ╕стор╕ю ми знали не з п╕дручник╕в.
Уже дев’ять рок╕в нема з нами батьк╕в. Так мама ╕ не дочекалася оф╕ц╕йного визнання голоду 1933 року геноцидом проти власного народу.
Тридцять рок╕в минуло, як зак╕нчили ми ун╕верситет ╕ розлет╕лися по вс╕х усюдах. Та об’╓дну╓ нас наша сутн╕сть: ми — укра╖нц╕ за прагненням до справедливост╕, за правдолюбством, за працьовит╕стю, за нескореним волелюбством, за щир╕стю, за сов╕сн╕стю, за повсякчасною боротьбою за свою свободу, за власну г╕дн╕сть, за генетично зболеною пам’яттю…
Така жахлива трагед╕я, як голодомор, н╕коли не буде забута, а спонукатиме до глибшого осягнення нашо╖ справжньо╖ ╕стор╕╖ та причин ╖╖ замовчування.

Ольга Б╤ЛЯЧЕНКО

Мо╖ батьки Михайло Степанович ╕ Катерина Федор╕вна. 1950 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #41 за 02.12.2011 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9678

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков