Версiя для друку Обговорити в форумi

Дмитро Донцов (1883-1973) – одна з контроверсійних постатей в нашій історії, суперечки навколо якого не вщухають й нині. Це й не дивно, адже Дмитро Донцов був неординарною особистістю, яка викликала любов у друзів та ненависть у ворогів. Його називали творцем ідеології українського націоналізму, ідейним батьком Організації Українських Націоналістів. Зрештою, в яких лише іпостасях не виступав Дмитро Донцов – політичний діяч, літературний критик, філософ, публіцист.

 Народився майбутній політик 30 серпня 1883 року в Мелітополі і був середньою дитиною поміж п’ятьох дітей. Дослідники зазначають, що ідеолог українського націоналізму походив з роду слобожанського козацького полковника Федора Донця, нащадки якого отримали дворянські звання і були змушені змінити прізвище на російський манер. Духовному зростанню сприяло середовище, в якому виховувався майбутній політик. У сімейній бібліотеці були книги Гоголя, Шевченка, Куліша, Стороженка. Проте родинним затишком Дмитро так і не натішився – рано залишився без батьків, тож виховували дітей родичі матері. У 1900 році Дмитро Донцов закінчив реальне училище в Мелітополі, середню освіту здобув в Царськосельському ліцеї, після чого вступив на юридичний факультет до Петербурзького університету. Революційні події 1905 року не оминули молодого Дмитра Донцов, він брав участь у діяльності Української соціал-демократичної робітничої партії, серед лідерів якої були Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Прикметним було те, що мине зовсім небагато часу, і Донцов негативно відгукуватиметься про Винниченка. Але все це буде пізніше, а поки він шукає себе, проходячи крізь численні випробування. Був заарештований як член УСДРП, дивом вирвався з Лук’янівської в’язниці. 12 квітня 1908 року Донцов переїздить до Львова, де розпочинається новий період в його житті та відбуваються світоглядні зміни. Неабиякий вплив мав на Донцова історик та філософ В’ячеслав Липинський, ідеолог українського консерватизму. Як зазначають дослідники, роботи Донцова того періоду були перейняті характерним для всіх соціал-демократів інтернаціоналізмом і містили критику багатьох українських партій, які перебували на ліберальних позиціях. Як бачимо, шлях до націоналізму був тернистим, непростим. З 1909 по 1911 роки Дмитро Донцов був вільним слухачем юридичного факультету Віденського університету, де познайомився з майбутньою дружиною Марією Бачинською.

 Походила Марія з родини греко-католицького священника Михайла Бачинського та його дружини Ольги з роду Устияновичів. Батько походив зі славного шляхетського роду Сасів-Бачинських, тож Марію можна вважати представницею галицької еліти.

 Отець Михайло Бачинський був відомим культурником у краї. Ще від 1880-х рр. він виступав у пресі як журналіст, поет, перекладач. Друкувався в народовських журналах «Зоря» і «Дзвінок», в газеті «Діло», його вірші були вміщені в антології «Українська муза», в альманахах «Квітка», «Рідний зільник», «Рідна стріха». Активно відкривав читальні на Дрогобиччині, а в 1903 році його навіть обрали головою «Просвіти» у Дрогобичі, що свідчить про його незаперечний авторитет. Михайло Бачинський був членом Народного комітету Національно-демократичної партії у краї, що також свідчить про його непохитні політичні погляди.

 Очевидно, батько мав великий вплив на формування світогляду своєї доньки, яка також обрала дорогу національного служіння. У 1909 роц Марія закінчила український ліцей у Перемишлі, а це було тоді дуже патріотичне українське місто, справжня «фортеця» українського духу перед наступом польської суспільності. У 1910 році вона поїхала на навчання до Відня, де отримала диплом Вищої торгівельної школи для дівчат. Саме у Відні і відбулося знайомство із Дмитром Донцовим, молодим емігрантом, який студіював на правничому факультеті Віденського університету. За спогадами сучасників, Донцов був харизматичним, енергійним чоловіком, який приваблював жінок. Тож юна греко-католичка закохалася в цього войовничого атеїста, ким він був в цей час як член Української соціал-демократичної робітничої партії. Звісно, що батько юної Марії виступив проти можливого шлюбу із «демоном із російської революційної стихії». Довелося чекати зручнішої ситуації. Харизматична постать Донцова була незручною для багатьох, тож проти його можливого шлюбу із галицькою «аристократичною панянкою» заповзялися різні люди, серед яких був навіть славетний історик В’ячеслав Липинський. Як стверджують численні дослідники, ворожість Липинського до Донцова тривала до кінця життя вченого, нею до сьогодні спекулюють науковці, намагаючись посіяти ворожнечу між обома ідеологами, в якій насправді було більше особистої неприязні й конкуренції, ніж ідеологічної боротьби. Через два роки батько Марії раптово помирає, тож відтепер шлюбу нічого не загрождувало. Їхній шлюб відбувся у Львові, в церкві Успіння пресвятої Богородиці 27 травня 1912 року. У період між 1910-им і 1913-им роками Донцов кардинально змінює свої світоглядні переконання, зокрема під впливом вже згадуваного Липинського – ідеолога українського консерватизму. Він стає провідним українським публіцистом-самостійником, зближується із середовищем українських націонал-демократів. Довго проживає у Європі (Базель, Лозанна, Берн, Відень, Берлін), де редагує різноманітні німецькомовні видання для пропаганди ідеї української державності. Марія часто мандрувала з чоловіком. На жаль, про цей період їхнього сімейного життя відомо дуже мало. До 1918 року Донцов перетворився на відомого ідеолога, учителя молодого покоління, провідного автора стрілецького журналу «Шляхи». Марії Донцовій судилося стати дружиною «провідника нації», хоча вона також була талановитою особистістю. Ще під час Першої світової війни Марія Бачинська включилася в стрілецький рух, працювала в одній чоті разом із Оленою Степанів. Протягом 1919–1920 років працювала в українській місії в Копенгаґені. Була учасницею Конґресу Ліґи Миру і Свободи у Відні та в Гаазі. Після Першої світової війни брала активну участь у діяльності товариств «Українська Захоронка», «Просвіта», «Сокіл». Була членкинею Головної управи Союзу українок. Вона хотіла бути поруч зі своїм одержимим ідеєю чоловіком, дорівнювати йому чеснотою національного служіння. Марія також писала публіцистичні статті, що з’являлися у журналах «Жіночий вістник», «Жіноча доля», «Нова хата». У міжвоєнний період Донцов очолював як редактор два журнали: «Літературно-науковий вістник» (1922–1932 роки) і «Вістник» (1933–1939 роки). Ось як описує їхнє життя в цей час сучасна дослідниця Галина Сварник: «Донцови жили доволі скромно, особливо в 1920-ті роки, постійно відчували матеріальну скруту, економили на всьому, аби тільки забезпечити видавництво. Водночас, головно завдяки господині, їхній дім став літературно-мистецьким салоном, де збиралися політичні діячі та колишні військовики, літератори й митці, тут зупинялося багато знайомих, українських емігрантів, які переїжджали через Львів, бували автори «ЛНВ» та «Вістника». Саме в цей складний період життя Донцова, коли він став «володарем дум» молодих галицьких українців та емігрантів, Марія була для нього всім: музою, ангелом-охоронцем, надійною опорою в побуті, розрадницею та мудрою господинею рідного дому, який перетворився на «фортецю» української політичної думки. У 1932 році, коли в редакції «Літературно-наукового вістника» сталася «внутрішня революція», тобто бунт проти ідейної лінії Донцова тієї частини членів редколегії, які опинилися там як представники старої ліберально-народницької лінії журналу, націонал-демократи за світоглядом, яких ще й підбурювали зовнішні агенти, які вороже сприймали ідеологію вольового націоналізму, саме Марія Донцова взяла на себе організаційні та фінансові справи і зберегла журнал. Вона залучила у видання кошти родини Бачинських Так з’явився «Вістник» як цілком незалежне видання зі своєю програмою та новими проєктами: було засновано додаткову книжкову серію «Книгозбірня Вістника» (потім називалася «Квартальник Вістника»), організовувалися окремі книжкові видання. Невдовзі підприємство стало прибутковим. Як ідейний трибун та натхненник для молодих націоналістів журнал Донцова продовжував виконувати свою місію – будувати нову ідеологію. У 1926 році Донцов написав свою відому роботу, яка стала маніфестом для цілого покоління українців. Йдеться про «Націоналізм» - книгу, яка складається з трьох частин: «Українське провансальство», «Чинний націоналізм», «Українська ідея». Для Донцова настає зоряний час – його ідеї – блискучі, безкомпромісні – потрапляють в благодатний грунт. Він говорить гостро, слова його гострі, як криця: «України, якої прагнемо, ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі». Але українці, щоб почуватися господарями на власній землі, мають випалити з себе тавро раба, позбутися комплексів малоросійства. Донцов орієнтувався на загальноєвропейські цінності, західну культуру – «Окцидент», закликав до боротьби проти імперського шовінізму Росії, проти засилля чужих ідей та ідеалів. Аналізуючи публікації та праці Дмитра Донцова, зауважуємо, наскільки актуальними вони є в наш час. Здається, що сповнена трагічних сторінок історія знову повторюється, бо не засвоєними виявилися її уроки. Тож маємо ретельно проаналізувати період, адже «Літературно-науковий вісник» перетворився на провідний журнал, на сторінках якого висвітлювалися проблеми національного, культурного і літературного життя.

 «Та найважливіше, що журнал став ядром зародження і розвитку нового духу, нового стилю в українському культурно-національному мисленні, і насамперед, це відбулося завдяки повновартісній реалізації багатогранного таланту Дмитра Донцова як редактора, полеміста, ерудита, блискучого публіциста та есеїста. Настрій впертости та оптимізму, град несподіваних та влучних цитувань, імпульсивна стилістика мови, глобальні узагальнення і смілива стратегія ідейного наступу – все це вибухнуло раптово перед українською людиною, як цілком незнаний, незвичний і пориваючий світ нових вражень і візій. Магнетизм донцовського слова й ідеї захопив тоді ціле покоління», - слушно зазначає дослідник Олег Баган. Донцову вдалося об’єднати у журналі найкращу автуру. На сторінках часопису друкувалися відомі науковці та інтелектуали-публіцисти: Роман Бжеський, Володимир Бірчак, Лідія Бурачинська, Дарія Віконська, Михайло Голубець, Володимир Дорошенко, Мирон Кордуба, Степан Сірополко, Степан Смаль-Стоцький. Як зазначає Олег Баган, Дмитро Донцов особливу увагу приділяв перекладам, насамперед із західноєвропейських мов і літератур, оскільки вважав, що західна ментальність («Окцидент») концентрує в собі риси, яких бракує українській нації – життєвий динамізм, твердість характеру, пристрасність і героїзм, порив до незнаного, величне візіонерство. Про необхідність ментальних змін писала й Дарія Віконська, велична праця якої «За силу й перемогу» посідає гідне місце поряд з творами Дмитра Донцова.

 Віконська назвала вади, яких конче потрібно позбутися українцям: культ слабких, безприкладні інтриги, заздрість, злорадна, хамська втіха, розперезана фамільярність, глупе захоплення чужим і знецінення свого, сентиментальний патріотизм. Натомість Донцов творить зовсім інший тип українця – не хохла-малороса, а, насамперед, аристократа духа. Такою була Олена Теліга, якій Дмитро Донцов присвятив блискучу працю «Поетка вогненних меж». «Весь свій протест звертала – на фронті внутрішнім – проти тих, кого називала «партачами життя», що не розуміли післаних нації пророків. Партачі життя є завжди елітою, незмінно після всіх завірюх біля нових тронів – все одно яких володарів, з енергією, не зужитою на абсурди якоїсь ідеї… Для тріюмфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а всіх приплентачів, що нічого спільного не мають з жодною ідеєю, бо для них є лише одна ціль – використання кожної ситуації для своєї вигоди. Треба нищити тупість і міщанство… Проголошує вона: не може бути прекрасною Україна, коли люди в ній будуть нудні, несміливі, коли не переродити їхні душі, не викликати в них туги за великим. Треба, щоби прийшли люди «національної гордости». Треба рятувати «похилу душу свого народу», треба боротися з рідними «партачами», які засмічують життя чи на еміграції, чи в Україні. До них зачислювала таких, як Сосюра, Тичина чи Рильський. Вимагала передусім цивільної відваги аж до смерти, щоби суцільну «масу лакеїв обернути в націю, варту своїх великих героїв. І героїнь», - Донцов і сам дає блискучу характеристику поетці, і рясно цитує її. І не полишає думка: а чи не про наш час йдеться, коли вирішується факт існування нашої держави? Адже битва за Україну триває, але ж маємо воювати не лише з лютим московським ворогом, а й з численними внутрішніми «партачами життя»…

 Кожен творчий період Дмитра Донцова – надзвичайно насичений, з притаманними саме для цього періоду публіцистичними творами. У 1945 році, рятуючись перед наступом радянських військ, Дмитро Донцов переїздить до Німеччини (в американську зону, у 1947 році виїздить до США. Від того року постійно мешкає в Канаді, протягом 1949-1953 років викладає в Монреальському університеті. Донцов, як завжди, не складає своє перо. З’являються зокрема його книжки «Туга за героїчним: ідеї і постаті літературної України», «Росія чи Европа?», «Московська отрута». Аналізуючи збірку з промовистою назвою «Московська отрута», дослідник Віктор Рог пише: «Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, є бездумна отара, доступна всякій чужинецькій пропаганді та інфільтрації. Разом з провідною верствою стоять і падають народи, - саме ці слова доктора Донцова, якими починається його стаття «За який провід?», сьогодні пульсують в думках. І смішно, і гірко, а насамперед страшно стає від того, коли чуємо, що ідеї Донцова «застаріли», що нині він «неактуальний», що його писання слід списати в архів. Навпаки – ідеї Донцова актуальні як ніколи, а його книги мають виходити багатотисячними накладами, на його творах мають виховуватися провідники нації». Зрештою, яку б статтю Дмитра Донцова ми б не взяли, на якій цитаті не зупинилися, нічого не нагадуватиме щось застаріле, архаїчне. Натомість, відчуття таке, ніби Дмитро Донцов дає чітку, безкомпромісну оцінку нашому сьогоденню, і на тлі війни це звучить по-особливому гостро. «Всякий раз, - пише Донцов у статті «Російський хижак – вчора і нині», - коли Росія стає перед новим політичним потрясінням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, по світу йде шалена реклама «нової Росії»… Варто підкреслити безмежну наївність тих чужинців і деяких українців, які ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка вже напевно – буде свобідною і дасть свободу іншим. Росія – не міняється, яка була 350 літ з чимось, така є нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СРСР, а з Росією як такою, а з її духом – варварським і насильницьким, який лишиться втіленим в кожнім режимі, який би не наступив по большевиках… Дух, засади, практика режимів лишаються однаковими, хто б не сидів на троні, «цар батюшка» чи «атец народоф». Потворна імперія не міняється, і мусить змагати до її знищення той, хто справді прагне свободи».

 Донцов переконаний, що вільний світ мав би давно скинути з очей полуду і подивитися на потворну імперію без рожевих окулярів. Надзвичайно актуальна заувага, чи не так? Особливо з огляду на ту нерішучість, постійне зависання «у шпагаті» нині, коли Україна, що стікає кров’ю, потребує допомоги, і то негайної. Коли ж ми чуємо заяви деяких західних політиків про можливість переговорів з Росією, вкотре згадуються візії-попередження Донцова. У статті «Видиво большевизму у Достоєвського» Дмитро Донцов пише, ні, він випалює вогняні слова-попередження: «Однією з основних рис цього «народа-богоносця» єднати в собі Івана Грозного і Лєніна, Петра і Сталіна, царських опричників 16-го віку і большевицьких чекістів 20-го. Трагедія Заходу в тім, що він ніяк того не хоче зрозуміти». Дата написання статті жовтень-грудень 1959 року. Запитання: хто б ще бажав послухати ці слова-пророцтва з висоти трагічного 2024-го? Зрештою, щоб перемагати, нам недостатньо уповати і закликати на допомогу вільний світ. Доста внутрішніх чвар, проблем, непорозумінь і… відступництва. Ми програємо наш внутрішній фронт, бо не маємо потужної інформаційної атаки, залізної броні, яка б стала куленепробивною для московської отрути. І про це нам також нагадує Дмитро Донцов. І пише про психологію москаля так блискуче, ніби дає рецепти на всі випадки життя, як поводитися з тим ворожим сім’ям. «Перед вовком москаль відступає, затаївши злість, а б’ється з ним лише тоді, коли вовк сам на нього нападе. Лише треба вовком справді бути… На цю психіку москаля особливу увагу треба звернути нам. Декламували колись сентиментальні земляки: «садок вишневий коло хати». Прийшов москаль, садок вирубав, хату знищив… А українці, навіть у «вільнім світі», оглядаючи той «рай», чухають потилицю: а може й справді так треба?» Тоді москаль радіє: «Ага! Уступаєте, значить, боїтеся!» І тоді ви пропали, - застерігає Донцов у статті «Душа москаля». - Відчуває москаль… коли заламується українська душа, слабне моральний опір московській блекоті, яку в нашу душу вливають, а де слабне опір моральний, там велика загроза опору фізичному. При такім стані не поможуть «воплі» про «самостійну та соборну», ні гучні маніфестації проти підлих «воріженьків». Треба розпеченим залізом глуму і демаскування випекти у власній душі цей пістряк ідейної трусости і духовного припадання до ніг московської «правди». Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація своєї Правди – лише тим зломимо Москву перш у своїм серці, а там і на «нашій, не своїй землі». Чи не є це ключем до нашої перемоги, і яку роль у цій безкомпромісній боротьбі мають відіграти «володарі душ наших», інтелігенція?

 Дмитро Донцов гостро ставить питання про роль проводу, щоразу наголошуючи на відсутності відповідних якостей в інтелігенції. Про це він блискуче пише в статті «За яку Україну?»: «Убогий легінь припав коло Довбушевої могили, скаржився, що нема йому долі. Загриміло в могилі, почувся голос: «Долі, хлопче? Царем будеш!» І впав легінь зі страху з благанням: «Батьку, я не хочу! Царем не буду!» - «То Довбушем будеш» -обізвалось з могили, аж жахнулися гори. – Ні, Довбушем не буду ніколи у світі», - відповів легінь. – «Тож кобзарем мені будеш», - грюкнуло втретє, наче грім. І став легінь кобзарем». З початком революції… воскресла наша стародавня правда історична, правда народу… Інтелігенція злякалася голосу цієї правди… Події такі змусили ту інтелігенцію, схильну найбільше до лірництва, грати роль володаря і вести Довбушів у бій, але не було в неї ні серця володарського, ні довбушівського. Не могла вона відважно, без жодних «але» очолити і програмово, і організаційно великий вибух національного духу. Занадто пересяк мозок тієї інтелігенції чужою правдою, правдою дегенеруючого московського лібералізму, яке бралось за дійсність, нехтуючи прадавню мудрість своєї країни… Тому вже тепер мусимо голосити ту нашу прадавню правду, не входячи в жодні компроміси з большевицькими «досягненнями», видобути з-під землі укриті там традиції старої і вічної України, традиції нашого вічного міста над Дніпром… За яку Україну? За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від всякої Москви, Україну на руїнах імперії та захланницького народу... За Україну не пацифістичну, що ставить мир в рабстві понад все, лиш за Україну, в якій би віджив давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставляла б понад життя і добробут. Лише за Україну стародавнього князівського Києва, Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка. Ніхто інший, як Шевченко писав, що «коли ми віддаємо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нас буде: Вийде якийсь француз чи куций німець, а від обличчя національного і спогаду не буде. А на мою думку, нація без своїх власних, їй лише притаманних характеристичних прикмет, подібна просто до якогось киселя, і то дуже несмачного киселя»… Так писав Шевченко, і ясно, що мав на увазі не традиції московської кошари, а великі традиції нашого козацького минулого – свобідної, войовничої та героїчної нації і свобідної людини в ній… На чолі цієї боротьби мають стати люди відповідні – не одурманені зі сходу, лише віруючі в місію України, які б величчю характеру дорівнювали величі доби, в якій живемо…»

 Ніби про наш час, і нічого не видається віджилим і зужилим… Так само гостро, безкомпромісно і з вірою в призначення України. Тож недаремно Донцова називали творцем покоління УПА – дивовижної сили, яка постала проти імперії зла. Донцова високо оцінив його сучасник Євген Маланюк. Після поразки визвольних змагань, коли для багатьох було втрачено сенс життя, саме Дмитро Донцов вдихнув той свіжий струмінь, коли вітрила знову напнуті і немає часу на поразку. З яким нетерпінням чекали інтерновані вояки на вихід «ЛНВ», що став рятівним колом за тодішніх умов. «Всупереч злосливо висмикуваним тепер цитатам, - пише Євген Маланюк, - одне можна ствердити: дух, яким наповнений увесь доробок Донцова, залишається незмінним, без огляду на ті організаційно-ідеологічні костюми й маски, які накидала доба. З першого свого друкованого рядка Донцов уже з’явився цілий, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його оригінальним стилем… У Дмитра Донцова гарячий таврійський темперамент, жагуча пристрасть бійця і неподільна любов-ненависть південноукраїнського серця…»

 І тут Євген Маланюк робить одну суттєву заувагу, яка допоможе зрозуміти чимало питань, які були заідеологізовані в той час, коли Донцов опинився в опалі. Маланюк пише про «фатальне непорозуміння Донцова з так званим суспільством». Чому відбувається таке непорозуміння? Бо так зване суспільство, на думку Маланюка, страждає на «культурний примітивізм». Як же так сталося, що Донцов – творець покоління УПА, беззаперечний авторитет, почав стрімко втрачати свій авторитет і поступово опинився на маргінесах? Грунтовний аналіз Олега Багана допомагає розібратися в цьому питанні. «Втрата правильної стратегії розвитку націоналістичної ідеології в діаспорі і стало першою причиною неадекватного сприйняття спадщини Дмитра Донцова в сучасній Україні, - пише Олег Баган. – Другою причиною деформованого уявлення про націоналістичну філософію стала деструктивна ідейна атака проти неї ліберальних критиків відразу в післявоєнний період. Це сталося в рамках організації та функціонування літературної групи МУР (Мистецький український рух), створеної у 1945 році на теренах південної Німеччини, де тоді масово розселилися українські емігранти. Її ідейними лідерами були Віктор Петров (науковець і письменник, завербований радянськими спецслужбами ще у 1920-х роках), Юрій Шевельов (Шерех), Юрій Косач, Улас Самчук, Юрій Лавріненко, Ігор Костецький, Іван Багряний… Мурівці прагнули інтегруватися у західний світ, який тоді, як відомо, був не лише всуціль ліберальний, а й підкреслено нетолерантний до політичних і філософських ідей консервативного, націоналістичного змісту… Художня концепція вісниківства – вольовий, динамічний неоромантизм, теоретично обгрунтована Дмитром Донцовим, була найяскравішим явищем в українській культурі міжвоєнної доби в Західній Україні та на еміграції. Без подолання цього авторитету, без його дискредитації неможливо було рухатися далі. Тож головним об’єктом критики закономірно став Дмитро Донцов і його ідеї. Вершиною цієї критики можна вважати статтю Юрія Шереха-Шевельова «Донцов ховає Донцова». До неї як до «вищого критерію оцінки» спадщини Дмитра Донцова зверталися антинаціоналістичні середовища нашої еміграції, її часто використовують теперешні українські критики націоналізму. Її головні тези такі: вісниківська ідеологія – це щось чуже українській ідейній традиції і ментальності, це необільшовизм, поверховість, руїнництво, антинародність… У статті зумисне затуманено справжню історію вісниківства як культурного, літературного, ідейно-політичного явища… Брутальними і неправдивими звинуваченнями переповнена ціла стаття Юрія Шереха-Щевельова. Однак найбільша і найболючіша кривда щодо Істини полягає навіть не в підлуватих анафемах, а в тому, що у той самий час, коли писалася ця стаття, у 1948 році, десятки тисяч націоналістів-повстанців (УПА), ідейно-вихованих і загартованих Дмитром Донцовим, вели безмежно героїчну і жертовну, нерівну і криваву війну за волю України проти потужного ворога – СРСР, у цей самий час цинічний інтелектуал теоретично «доводив», що морально, духовно, політично ця боротьба і ці ідеї нібито не мають історичного сенсу… Невдовзі після статті Юрія Шереха-Шевельова, хоч сам МУР розпався, ліберальне середовище української еміграції придумало ще одну фальсифікаторську схему, заперечення вісниківства: була вигадана так звана «Празька школа» письменників», до якої зарахували майже всіх основних авторів ЛНВ-«Вісника», крім Дмитра Донцова. Відтак у писаннях різноманітних ліберальних літературознавців, особливо близьких до так званої «Нью-Йоркської школи», почали з’являтися різноманітні твердження і трактування, нібито Дмитро Донцов якщо й мав щось до творчості Євгена Маланюка, Юрія Липи, Леоніда Мосендза, Олекси Стефановича, Олега Ольжича, Олени Теліги, Уласа Самчука, то тільки негативне».

 Маховик, спрямований на дискредитацію Дмитра Донцова, розкручувався з неабиякою силою. Метою було знищення ідеології націоналізму, адже постать Донцова була настільки потужною, що у відкритому протистоянні годі було розраховувати на його капітуляцію. Якщо запитати у більшості читачів, що їм відомо про «Празьку школу» і якою була справжня мета створення так званого міфу, пов’язаного з нею? Напевно, більшість читачів навряд чи посвячені у тонкощі цього конфлікту. Історик Ярослав Дашкевич, аналізуючи причини «дивовижної нетерпимості різних кіл до Дмитра Донцова», називає, зокрема, замовний характер цієї «антидонцовської кампанії». Усі ці інсинуації мали на меті очорнити націоналістичний рух, перетворити емігрантське середовище на ліберальне болото без чітких орієнтирів та міцного підгрунтя. І тут справді поваги заслуговують українські дослідники, які доводять, що «вісниківство» - то не вигадка і не міф, а потужна ідеологічна зброя, і лише постать Олени Теліги свідчить на користь поняття «вісниківства». «Дмитро Донцов напрацював такі культурологічні програмні концепти, які суттєво вплинули на естетичне мислення українців – традиціоналізм, окциденталізм, волюнтаризм… Поява ЛНВ на якісно інших світоглядних та естетичних основах була не «помилкою», «збоченням» (ліберальна теза), а наслідком кількарічної ідейно-пропагандистської діяльності Дмитра Донцова, якому вдалося створити грунт в українському політикумі і суспільстві для сприйняття правих, націоналістичних концептів… Завдяки надзвичайному редакторському талантові і різнобічній, активній творчості Дмитру Донцову вдалося дуже швидко перетворити ЛНВ на найяскравіший український журнальний проєкт, згуртувавши довкола видання велику кількість нових талантів… Ідейне та естетичне утвердження ЛНВ відбувалося вже в першій половині 1920-х років, тобто до того, як Прага через численну українську культурну еміграцію перетворилася на значний центр української думки і культури. Вісниківство треба розуміти як понадчасовий феномен, як форму реалізації в українській культурі ідей і сутностей ірраціоналістичного світовідчуття і світогляду, духу вічної героїки і національної органічности, які постійно буяють в почуттєвости людства, знаходячи собі вихід в історичні моменти особливого напруження моральних зусиль якогось народу і злету настроїв надзвичайного устремління до всього Високого, Ідеального, Лицарського… Без впливів, ідейних пошуків Дмитра Донцова неможливо зрозуміти сутність нової вісниківської філософії життя і літератури… Таким саме потужним і визначальним був вплив Дмитра Донцова й на весь український націоналізм, на діяльність та ідеологію, політичну психологію та мораль ОУН, а потім УПА…»

 Олег Баган звертає увагу на ще одну деталь, яка може суттєво вплинути не лише на літературний процес, а в цілому на розумінні історичної правди. В Україні, навіть під час війни, коли інформаційний фронт має бути так само потужним, як військовий, спадщина Донцова залишається надбанням «вузького кола інтелектуалів». Чи не тому ми програємо війну інформаційну, адже ті особистості, які змогли б донести правду про таку непересічну постать, як Дмитро Донцов, самі залишаються… на маргінесах. Годі уявити, як провідні телеканали провадять просвітницьку кампанію, розповідаючи українцям про видатні історичні постаті. Як і раніше, важлива ділянка ідеологічної роботи залишається в руках поодиноких ентузіастів, які, наче сізіфів камінь, намагаються «штовхати» цю важливу справу. Безперечно, до таких поодиноких ентузіастів належить і Олег Баган, не лише популяризатор спадщини Дмитра Донцова, а й глибокий аналітик. «Невипадково сьогодні в Україні дослідження в темі вісниківської літератури набули інертності, навіть певної упередженості, - зазначає Олег Баган. - Науковці, озброєні ліберальницьким інструментарієм та теоріями раціоналізму, з міфом «Празької школи» в голові, просто не можуть наблизитися до всього цього комплексу ірраціоналістичних ідей і пояснити його, не можуть збагнути логіку розвитку цієї літератури й естетики, їх просто лякають і відштовхують ті візії національної величі, святості, героїки, якими двигтить вісниківство. Тому ліберали або оголошують це все «фашизмом» і відсахуються від цієї традиції, попередньо спаплюживши її своїми оцінками, або намагаються висміяти її як нібито «зворотній бік літератури соцреалізму» - за її пафос та посилений патріотизм». Тож немає іншої ради, аби вісниківство та творець покоління УПА Дмитро Донцов, зрештою, посіли у воюючій Україні гідне місце. Адже від того, як міцно ми тримаємо ідеологічний фронт у запіллі, залежать наші великі звершення та перемоги. Тож за яку Україну? – вкотре переконуємося, що питання, які ставив Дмитро Донцов, сьогодні є актуальними.

Наталія Осипчук,

письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 22.03.2024 > Тема ""Білі плями" історії"