Версiя для друку Обговорити в форумi

У День пам’яті жертв Голодомору я молюся за упокій 10 мільйонів невинно убієнних голодом і за тих, хто вижив, але не дочекавшись правди про страшну трагедію, відійшов у вічність.
Моя мама, Біляченко Катерина Федорівна (дівоче прізвище – Тимчура), народилася 28 грудня 1922 року в селі Велика Благовіщенка Горностаївського району на Херсонщині.
А в 1933-му їй уже виповнилося одинадцять років. У сім’ї вона була найстаршою серед трьох дітей. Пережита нею трагедія нестерпним болем назавжди зосталася в її пам’яті й, закарбувавшись у генетичному коді, передалася у спадок.
Бувало, саджаємо навесні картоплю, мама копає ямки, а я до них кладу бульби. Мама й вчить мене: «Клади, дитино, обережно і вічками догори. Дивись, щоб вічка не зламала». Та й не витримує: «А в тридцять третьому, пам’ятаю, твоя бабуся Фрося, а моя мама, щоб врятувати нас від голодної смерті, після роботи наймалася до дружини голови колгоспу чистити картоплю, цибулю, буряк на борщ, а та їй платила лушпинням, очистками. Бабуся перетирала кору з дерев, змішувала з очистками і робила нам так маторженики. А одного разу вона принесла картопляні очистки і заборонила нам їх їсти, потім обережно розрізала їх по одному вічку і… посадила. А нам так хотілося їсти… Ото картопля тоді вродилася, як ніколи!»
Приготує, бува, мама котлетки, подає до столу. Я вередую, мовляв, жирні, не буду їсти! А мама з прикрістю і болем починає згадувати голод: «Боже мій, нам би такі котлетки в тридцять третьому… Маторженики з кори їли…» Якось малою, віддираючи від стовбура фруктового дерева загуслий сік (у наш час то були ласощі, як жуйки для сучасних дітей), спокусившись апетитною бурштиновою твердою кулькою, що ніяк не піддавалася пальцям, я вирішила відгризти її зубами, до рота потрапила крихта кори. Вона була страшенно гіркуща... Тоді я зрозуміла, що таке маторженики...
Або приготує, бува, мама весняний салат з першої редисочки із зеленою цибулькою, а я беру та й відгортаю цибульку від редиски. Вона побачить і починає: «А навесні тридцять третього моя молодша сестра – ваша тітонька Галя, їй тоді виповнилося три рочки, була пухлою від голоду. Ми з Ванею були старші і вже перекопали весь город, щоб знайти бодай мерзлу картоплинку. А вона, мала, не могла. Одного разу, як тільки проросла перша весняна травичка, я нащипала її повну сковорідку і пропарила. Батьки наші були в полі, а ми втрьох накинулися на ту пропарену травичку і всю її з’їли, та так знесилені і поснули навколо сковорідки. Зайшла сусідка, побачила таку картину та й подумала, що ми померли. Побігла у поле, покликала батьків. Бабуся примчала щодуху, кинулася до нас, а ми просто міцно спали…»
У 1976 році я закінчила школу і вступила до Сімферопольського державного університету імені М. В. Фрунзе на філологічний факультет за спеціальністю українська мова і література. Мене обрали старостою групи, я поринула в студентську активну діяльність з головою.
Якось була звичайна лекція з історії КПРС, вона проходила у великій 204-й аудиторії, збудованій амфітеатром, і вміщувала весь потік філфаку: українське відділення, російське відділення та відділення іноземців, що вивчали російську мову. Лекцію вела дуже поважна й шанована викладачка похилого віку (оскільки її уже нема серед живих, з етичних міркувань я не називатиму ні прізвища, ні імені). Вона написала на дошці крейдою тему лекції: «Колективізація, індустріалізація країни. 1933 р.» і почала переконливо розказувати про переможну ходу Комуністичної партії Радянського Союзу, а в моїй голові шалено роїлися мамині розповіді про той злощасний 1933-й.
Моя уява закипала, намагаючись порівняти мамину історію з офіційною. Наприкінці лекції викладачка традиційно сказала: «У кого які є запитання?» Моя рука мимоволі сама злетіла вгору. І мене понесло: «Чому ми говоримо про переможну ходу індустріалізації, колективізації, а нічого не говоримо про голод 1933-го на Україні?» Запанувала глибока тиша. Пауза затягувалася. Іноземні студенти почали перешіптуватися, уточнюючи моє запитання. Викладачка роздратовано, ніби відрубуючи кожне слово, видавила з себе: «Голоду на Україні не було!» «А чому ж тоді моя мама голодувала, а її менша сестра пухла з голоду в тридцять третьому?» — не вгамовувалася я. «Усі вільні», — опанувала себе викладачка. Моя землячка Фісун Тамара, теж староста з паралельної групи, з якою ми мешкали в одній кімнаті, обережно торкнувшись своїм ліктем мого, тихо, але наполегливо сказала: «Пішли».
На факультет ми поверталися з головного корпусу університету віддаленою безлюдною алеєю парку мовчки. Першою порушила мовчанку Тамара: «Ну, ти і ляпнула…» «Сущу правду», — вголос подумала я. Тамара закипіла: «Та чи тебе не вчили, що про такі речі вголос і на людях не можна ніколи і ніде говорити?! Тепер чекай біди!» Я була спантеличена, адже й справді, мене ніколи не вчили подвійної моралі: мама завжди відверто говорила у сім’ї про голод в Україні, про репресії української інтелігенції, батько або ж мовчав, або ж намагався перевести розмову в інше русло, а якщо й розповідав щось з радянського табу, то дуже коротко і стисло. Пам’ятаю, почала мама розповідати про одну жінку, яка, збожеволівши, зварила і з’їла власну дитину, а батько відразу ж її і підтримав: «Так, у маминому селі був страшний голод, бо село було велике і туди прислали чужака — матроса двадцятип’ятитисячника. А у нас село було невеличке, для нас двадцятип’яти-тисячника не вистачило, голова колгоспу був свій. Надзвичайно розумна і смілива людина! У тридцять третьому було дуже голодно, та мору не було! Жодна людина не померла в селі від голоду! Всі знали, хто в селі донощик, за ним слідкували, тільки той запрягав коней, щоб їхати у район, відразу оповіщали всіх і переправляли гуртом колгоспне зерно в іншу схованку. Якось і вашій бабусі Гаші довелося за одну ніч вибілити зсередини всю хату і змастити всю долівку, щоб і запаху від зерна не залишилося!» А народився мій батько, Біляченко Михайло Степанович, 11 березня 1919 року в селі Бабенківка-2 Каланчацького району Херсонської області.
Усі мамині спогади про голод у батьковій присутності закінчувалися її гнівним звинуваченням: «Це ви, комуністи, організували масовий голод!» Тоді батько (а він вступив до лав КПРС у 1960 році) ніжно обіймав маму своїми великими сильними руками, жартома називаючи її безпартійною Галушкою, притискав до своїх грудей, закривав її уста щедрим поцілунком. Мама була невеличкого зросту і смішно пручалася у кремезних обіймах. А ми, діти, тішилися з батьківської любові і на душі ставало тепло і затишно.
Молодість безтурботна, на промахах довго не зациклюєшся. Та одного разу під кінець останньої пари в аудиторію зайшов наш куратор Микола Пилипович Коломієць і сказав, щоб наша група залишилася, відбудуться комсомольські збори. Обравши секретаря, слово для оголошення порядку денного надали заступникові комсорга групи. Дівчина з сусідньої кімнати по гуртожитку, звівши неприродно до стелі очі, ніби згадуючи зазубрений текст, трохи ніяково почала говорити, що ми зібралися переобрати старосту, бо вона не виконує своїх обов’язків, і так далі, і таке інше. Я просто ще не встигла нічого збагнути. Розвернулася на всі сто вісімдесят градусів, обличчям до групи, бо зазвичай сиділа саме за переднім столом. Щиро усміхнувшись, промовила: «Давайте переоберемо старосту, якщо вам так хочеться…» Слово надали комсоргові групи. Дівчина, втупивши в стелю очі, завчено повторила всі загальні фрази, сказані до цього її заступником. Потім куратор запитав, що з цього приводу думає група, і хто хоче взяти слово. Всі шоковано мовчали. Першою оговталася Тетяна Ілляшенко: «Стоп! Як це, нічого не робить?! Ми ще й перший семестр не провчилися, ще ніхто нічого не робив взагалі, а вона вже організувала культпохід у театр для двох груп!!!» Її бурхливо почали підтримувати Наташа Македон і Наташа Буцьких, які завжди були тихенькими, скромними, мовчазними. А тут таке палке відстоювання справедливості! Вони пробудили всю групу, а мене таки розчулили. Клубок підкочувався до мого горла, на очі підступно наверталися сльози. Я, вхопивши сумку з конспектами і плащ, вибігла з аудиторії і чимдуж помчала світ за очі. Спинилася біля розлогої старої верби над Салгиром, обійнявши її великий розчахнутий стовбур, я дала волю сльозам.., аж поки не сутеніло. Затемна дісталася свого гуртожитку. В коридорі мене зустріла схвильована Тамара: «А я вже йшла телефонувати в міліцію про твоє зникнення, весь курс з ніг збився тебе шукати. Не рюмсай! Тебе залишили старостою, а комсорга переобрали!» Але цю подію з моїм запитанням про голод ніхто тоді не пов’язував.
Настала сесія. Екзамен з історії КПРС. В останній день перед іспитом у мене страшенно розболівся зуб, розпухла щока. Але, як свідома студентка, я пішла на екзамен. Попросилася зайти першою. Викладачка мені категорично відмовила: «Першою зайде комсорг, а староста має перед дверима вболівати за всю групу і зайти останньою». Цей іспит я запам’ятала на все життя. Майже шість годин я спостерігала, як однокурсниці виходили з результатом — двійка, трійка: перездача, зі сльозами від морального приниження… Настала і моя черга. З півгодини поганявши мене, заплутуючи між лютневою і жовтневою революціями, викладачка резюмувала: «Всє украінци – дуракі!», вліпила двійку і погрозливо сказала, що завтра о дев’ятій ранку я перездаватиму їй історію КПРС у присутності всієї студради і деканату.
Після екзамену поїхала на Головний переговорний пункт. Телефоністка, побачивши мої заплакані очі, терміново з’єднала із селом. Батько, розпитавши про все детально, заспокоїв мене: «Негайно опануй себе, насамперед, прямо з переговорного пункту піди в стоматологію і полікуй зуб. Потім відіспись. І ніякої перездачі! Нічого принижуватися! Проживемо і без стипендії! А викладачці тій скажи, що твій батько теж комуніст, як і вона, він піде на прийом до першого секретаря обкому партії, і тоді нехай вона розповідає самому Кириченку, чому це всі українці «дуракі»!»
Наступного дня, добре відіспавшись і загримувавши наслідки іспиту та видаленого зуба, я поїхала в університет. Не встигла підійти до розкладу, як до мене підбіг декан факультету Володимир Михайлович Ронгінський: «Де ти ходиш? Деканат, студрада, викладачка вже годину чекаємо на тебе!» «А я не буду перездавати», — спокійно відповіла я. «Як?!» — аж відсахнувся і подався назад Володимир Михайлович. Я розповіла про екзамен і дослівно передала батьківську волю. Тоді він попросив мою залікову книжку і пішов з нею сам в ту аудиторію, де на мене чекали. Здавалося, його не було вічність. Аж раптом рвучко відчинилися двері, і декан стрімко прямував до мене. В руках у нього була моя розгорнута залікова книжка, де було виведено «задовільно», тобто трійка. «Стипендії не буде» — тільки й вимовив Ронгінський.
Наступного навчального року Микола Пилипович Коломієць переїхав до Дніпропетровська , інтуїтивно відчуваю, що такому рішенню «посприяли» проведені під його орудою ті пам’ятні комсомольські збори. Куратором нашої групи призначили Хоменка Василя Ілліча, теж добру і порядну людину. За результатами навчання та іншими умовами змагання наша група у 1977 році була визнана однією з найкращих в університеті, їй було присвоєно звання імені Івана Бочарова.
Одного разу, коли я вже була на п’ятому курсі, до нашої кімнати в гуртожитку завітав проректор університету з адміністративно-господарської діяльності Володимир Турбаба. В той час я саме готувалася до захисту диплома. На столі поруч з підручниками лежала і моя залікова книжка. Розгорнувши її, проректор був приємно вражений: «О, так ти на червоний диплом тягнеш!» «Не тягну, маю одну трійку…» — відповіла я ніяково. «Перездай!» — наполягав він. «Не приймуть», — запевняла я. Він поглянув на підпис викладача і не повірив мені: «Я цю людину особисто добре знаю. Завтра візьми в деканаті направлення на перездачу, я його сам віддам викладачці». Наступного дня я взяла в деканаті направлення на перездачу і віддала йому. А через день проректор з подивом повернув мені направлення: «Що ти могла такого сказати викладачці, бо вона, тільки побачила твоє прізвище, відразу повернула його зі словами «Ніколи і нізащо!»
Отак я маю у своєму синьому дипломі одну «історичну» трійку і пишаюся нею, бо вона свідчить про несприйняття мною неправди і фальші. Отже,  історію ми знали не з підручників.
Уже дев’ять років нема з нами батьків. Так мама і не дочекалася офіційного визнання голоду 1933 року геноцидом проти власного народу.
Тридцять років минуло, як закінчили ми університет і розлетілися по всіх усюдах. Та об’єднує нас наша сутність: ми — українці за прагненням до справедливості, за правдолюбством, за працьовитістю, за нескореним волелюбством, за щирістю, за совісністю, за повсякчасною боротьбою за свою свободу, за власну гідність, за генетично зболеною пам’яттю…
Така жахлива трагедія, як голодомор, ніколи не буде забута, а спонукатиме до глибшого осягнення нашої справжньої історії та причин її замовчування.

Ольга БІЛЯЧЕНКО

Мої батьки Михайло Степанович і Катерина Федорівна. 1950 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 02.12.2011 > Тема ""Білі плями" історії"