Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3165)
З потоку життя (6380)
Душі криниця (3499)
Українці мої... (1463)
Резонанс (1498)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1670)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ХУДОЖН╢ ЗОБРАЖЕННЯ «МОВНОГО РЕЙДЕРСТВА» У ПОЕТИЦ╤ ╤ВАНА НИЗОВОГО
╤ван Низовий – один ╕з найяскрав╕ших творц╕в художнього слова друго╖ половини ХХ –...


ЛИШ ЧЕКАЛИ Б НА МЕНЕ ДИТЯЧ╤ ДОПИТЛИВ╤ ОЧ╤, ╤ ДЗВ╤НКИМ «ДОБРИЙ ДЕНЬ!» ПОЧИНАВСЯ ЩОРАЗУ УРОК…
Дякую тоб╕, вчителько, що розв╕яла м╕й смуток, що допомогла мен╕ перебороти особист╕ негаразди...


ТАРАС ШЕВЧЕНКО ╤ ВОЛОДИМИР СОСЮРА
...використовуючи образи Шевченка, Сосюра не вдавався до ╖хн╕х простих рем╕н╕сценц╕й, а творчо...


«ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВ╤ТОВА!»
Про талановитого молодого педагога — вчителя укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури...


«…МЕН╤ ╤ ВДЕНЬ, ╤ ВНОЧ╤ СНИТЬСЯ ОТА БЛАГОДАТЬ НАД ДН╤ПРОМ…»
ОБРАЗ УКРА╥НИ В ТВОРЧОСТ╤ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 10.08.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#32 за 10.08.2007
«МАЗЕПА»
Володимир Сосюрa

На численн╕ прохання наших читач╕в, зокрема учител╕в укра╖нсько╖ л╕тератури, розпочина╓мо публ╕кац╕ю поеми Володимира Сосюри «МАЗЕПА», яку непросто знайти в кримських б╕бл╕отеках.
ВСТУП ДО ПОЕМИ «МАЗЕПА»
Пода╓ться за публ╕кац╕╓ю в журнал╕ “Ки╖в”, 1990, № 8.

Навколо радощ╕в так мало…
Який у чорта “дн╕в бадьор”,
Коли ми крила поламали
У лет╕ марному до зорь.
╤ гн╕в, ╕ муку неозору
Сп╕ваю я в ц╕ дн╕ журби,
Коли лаке╖ йдуть угору
Й мовчать раби…
Н╕м╕й, одурен╕й, забит╕й,
Невже не встать тоб╕
 в╕д ран?
Москв╕ та Жеч╕ Посполит╕й
Колись жбурнув тебе
 Богдан.
А пот╕м хт╕в тоб╕ Мазепа
В╕д серця щирого добра…
Його ж ти зрадила ╕ степом
П╕шла рабинею Петра.
Х╕ба не жах: сво╓╖ збро╖
Не ма╓ш ти
 в ц╕ скорбн╕ дн╕…
У тебе так: два-три геро╖,
А решта — велетн╕ дурн╕.
У тебе так: все безгол╕в’я,
Що на багно кричить:
 “Блакить!”
Якби я м╕г, якби зум╕в я
Тебе, Вкра╖но, воскресить…
Тво╖ шляхи —
 в╕дчай ╕ кам╕нь,
Така прекрасна
 й, мов на гр╕х,
Ти плодиш землю
 байстрюками —
Багном ╕ гно╓м —
 для других.
У голов╕ тво╖й — макуха!
Х╕ба ж ти можеш жить сама,
Рос╕йсько-польська
 потаскуха,
Малорос╕йськая тюрма.
Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстр╕ли ╕ жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкра╖но,
╤ сам не знаю, що кажу.
Я ж син тв╕й, син,
 що йшов за тебе
На смерть ╕ реготи не раз,
Той, що прокляв
 ╕ Бога, й небо,
Аби тоб╕ був слушний час.
Я йшов кривавими
 житами
╤ знов п╕ду, де гул ╕ мла,
Лиш одного я хочу, мамо,
Щоб ти щасливою була.


ПРОЛОГ
О, як люблю я р╕дний край
╤ в щастя мить ╕ у негоду!
Дунай, Дунаю м╕й, Дунай,
Ти у п╕снях мого народу.
Я бачу вод тво╖х розб╕г
╤ постать, з╕гнену судьбою,
Над стародавньою р╕кою
╤ сльози у очах старих.
А в╕н колись г╕гантом був,
В його руках були м╕льйони
Людей… та “Бог мене забув,
Погнав кр╕зь чорний
 в╕тер згуби”, —
Шепочуть страдницьк╕╖ губи.
Сто╖ть Мазепа, як док╕р
Безжальн╕й дол╕, над водою…
╤ небо, повне в╕чних з╕р,
Те небо в╕чне дол╕ зло╖
В╕дбив його старечий з╕р…
Сто╖ть з усм╕шкою сумною
Колишн╕й велет, богатир.
Худ╕ зд╕ймаються ще груди,
А щоки у сльозах бл╕д╕…
Од рук його одпали люди,
Його покинули в б╕д╕.
╤ влада, всемогутня влада,
Нав╕к розв╕ялась на прах…
Лиш спомини — одна в╕драда…
Як сльози у сумних очах…
Сто╖ть старий, о дал╕ мил╕!..
Сто╖ть ╕ згаду╓ про все…
П╕д ним Дунай блакитн╕ хвил╕
До моря Чорного несе.
В╕н сивий весь… Як дв╕ зор╕,
Його з╕ниц╕ св╕тять дико,
В╕н слуха╓ ча╖н╕ крики,
Квил╕ння ╖хн╓ угор╕,
Лама╓ пальц╕ в╕н у хруст,
╤ лине п╕сня з скорбних вуст…
Тремтить у творч╕й в╕н тривоз╕…
“Та б╕да т╕й чайц╕, ча╓чц╕-небоз╕,
Що вивела ча╓нят
при бит╕й дороз╕…”

На сп╕в нанизу╓ слова
В╕н про далеку Укра╖ну,
╤ п╕сня та кр╕зь в╕чн╕сть лине,
Як завжди, юна ╕ нова.

╤ знов минуле ожива…
Коли ж к╕нець кривавим зливам?..
Колись ╕ в╕н м╕г буть щасливим,
Та все розбила буря зла
╤ до Дунаю привела,
Щоб тут в╕н л╕г у домовину,
Де все не те й не та блакить.
“Прощай нав╕ки, Укра╖но,
Мен╕ уже не довго жить…
Але в останню смертну мить

Тво╓ ╕м’я, о мамо люба,
Шептатимуть вигнанця губи”.
╤ перед сивим ╕ сумним,
Немов могутньою рукою,
Хтось розгорнув життя суво╖,
Коли ще був в╕н молодим,
Не знав н╕ розпачу, н╕ муки,
╤ забрин╕ли л╕ри звуки…

I
╤ од зор╕ ╕ до зор╕
При корол╕вському двор╕
Танки й музики без перерви…
Там оч╕ хвилюють нерви…
╤ п╕д крилами в╕т густих
У тьм╕ алей ц╕лунки й см╕х.
Там у далек╕м зор огн╕
Все ходять лицар╕ ясн╕,
Мов рух меча, метке ╖х слово.
╤ паж м╕ж ними чорнобровий,
Мов т╕нь, легким блука╓ кроком,
Такий стрункий ╕ одинокий.
В його очах туман, вогонь…
Хто в╕н такий, як звать його?
В╕н задививсь у ноч╕ тьму,
Притис до пл╕ч вузьк╕ долон╕,
╤ чорн╕ кучер╕ на скрон╕
Упали хвилями йому.
На бархат в╕й, на владн╕ оч╕
Вже не одна молилась панна,
Зорею тихою цв╕ла,
╤ перед гордою красою,
Непереможною такою,
Встоять н╕ одна не могла
╤ пот╕м в╕чно пам’ятала.
В╕н панн ж╕нки не в╕дставали…
В╕н дарував на мить любов
╤ знов, байдужий, дал╕ йшов.
Куди в╕н чорною стр╕лою,
Немов летить на фон╕ ноч╕,
Що загубив, чого в╕н хоче
Тут, над п╕вн╕чною р╕кою?
Кого в╕н жде ╕ в╕дк╕ля
У тих╕м парку короля?
Та обрива╓ думки лет
Тонкий ╕ н╕жний силует,
Що в тьм╕ все ближче ╕ ч╕тк╕ше…
Це — пан╕ Зося, удова,
Любов Мазепи чергова.
Вона ╕де ╕ швидко дише
(Звичайно, буде тет-а-тет…),
Який вибагливий поет
Таку красу в╕кам опише,
Щоб самому з собою в ╜ерц╕
Не вмерти од розриву серця?
Цей стан, ходу ╕ т╕н╕ ц╕,
Що на волосс╕ й на лиц╕…
Таке лице — с╕я неначе…
Це треба мацати ╕ бачить…
Що перед ним Еллади м╕ти?
(Пахтить п╕д м╕сяцем левкой…)
Ц╕ губи й плеч╕ треба пити,
Як мед, вино ╕ молоко.
Тремтить п╕д м╕сяцем волосся…
МАЗЕПА
Ах, пан╕ Зосю, пан╕ Зосю!
Хтось все життя мо╓ кляне,
Що ви так мучите мене!
ЗОСЯ
Я ледве вирвалась, м╕й любий!
В╕н тис мене в кутку так грубо,
Питав: “Його а чи моя?”
Дзвен╕ли струни ╕ остроги,
В╕н не соромився н╕чого…
Я затулялася рукою…
МАЗЕПА
╤ от, нарешт╕, я з тобою!
ЗОСЯ
З тобою, орле м╕й ясний!..
А той противний ╕ немилий.
Св╕тили зор╕ з вишини,
Вбрання ритм╕чно шелест╕ло,
Стегно оголене б╕л╕ло,
З╕тхали трави ╕ вони…
Св╕тили зор╕ з вишини…
В╕н ц╕лував ╕ губи, й брови,
А пот╕м стало н╕яково
Й не так бажан╕ плеч╕ й грудь…
МАЗЕПА
Тут небезпечно довго буть,
Побачить можуть…
ЗОСЯ
Ще, м╕й любий!..
У ц╕й зелен╕й тишин╕
З тобою солодко мен╕.
╤ паж летить. Та вже не те
╥╖ волосся золоте,
╤ поц╕лунки Зос╕ ревн╕
Йому нудн╕ ╕ непри╓мн╕.
МАЗЕПА
Ход╕м, кохана!
ЗОСЯ
Що ж, ход╕м.
Спок╕йно серце в нього стука,
╤ на обличч╕ молод╕м
╤ван хова холодну скуку.
В його очах — ос╕нн╕й став.
В╕н не знайшов, чого чекав.
МАЗЕПА
Не плачте, Зосю!..
╤ у тьм╕
Пропали т╕н╕ ╖х н╕м╕…
╤ т╕льки мертво пахла м’ята,
Там, де трава була прим’ята.
Та ми, читачу м╕й коханий,
Од них не будем одставать
╤ хоч незручно п╕дглядать,
Але усе нам треба знать.
╤ в глибину алей туманну
Ми йдем за Зосею ╕ Йваном.
Де тане звук, ╕ думка, й слово,
Безмовних з╕р пливе р╕ка.
А тут на тал╕╖ чудов╕й
Байдужа Йванова рука.
╤ мовчки проклина св╕й стан
М╕й чорнобровий Дон-Жуан.
Але в╕дверт╕стю образить
Не може в╕н двора окрасу.
╤ стан пригноблений ╤вана
Пом╕тила на мить кохана.
Вони ╕дуть п╕д тьмою арк,
╤ слуха Зосю тихий парк.
ЗОСЯ
Тепер мен╕ все ясно стало.
Та я н╕коли не чекала,
Щоб можна швидко так забуть,
╤, як непотр╕б, одшпурнуть
Ту, що ус╕м ризикувала
Й коханкою, рабою стала
В г╕ркий ╕ рад╕сний цей час,
Жорстокий хлопчику, для вас!
Але чужа мен╕ журба,
Бо ж╕нка я, а не раба.
Соб╕ я добре ц╕ну знаю,
Не шлю на вас небесних кар
╤ за образу вибачаю,
До зобачення, оревуар!
Чому ж Мазеп╕ стало спорзно,
В╕н потонув, немов у транс?
Божественний ╕ грац╕озний
╥╖ прощальний реверанс
Усе в очах йому сто╖ть…
Та не вернуть розбиту мить.
МАЗЕПА
Ну, що ж! Я знаю вже давно,
Що набрида одне вино.
Це над красою не наруга.
В мо╖й душ╕ ╓дине гасло:
Не засмагатися удруге
╤з люльки, що уже погасла.
На лист╕ м╕сячний ╕ней
Повиснув ср╕бною фатою
Там, де походкою легкою
╤ван блука╓ м╕ж гостей,
Немов шука нових пригод.
Мов ельф╕в мр╕йний хоровод,
Там пари н╕жн╕ ╕ щаслив╕
╤дуть направо ╕ нал╕во,
Щоб десь, забувши часу л╕к,
З╕йтись чи роз╕йтись нав╕к.
Та в парку буть не можна Йвану,
В╕н корол╕вський паж коханий,
╤ од зор╕ ╕ до зор╕
В╕н мусить буть при корол╕,
Коли вино р╕кою лл╓ться.
Король всм╕хнувсь,
 ╕ паж см╕╓ться,
В╕н зна заздалег╕дь, здаля
Ус╕ капризи короля,
В╕н зна ус╕ його секрети.
Кому завидна доля ця?
Не т╕льки подавать штиблети,
А подавать ╕ще й серця, —
Водити дам вноч╕ ╕ днем
На рандеву ╕з королем,
Забувши сон, любов, утому,
╤, як могила, буть при тому,
Ходить навшпиньках день за днем,
Коротше — бути холу╓м.
А Йвану заздрили, ще й як!
╤ чув не раз м╕й чорнобровий:
— Паж — укра╖нець,
 круль — поляк?!
Та де це видано, панове?
Але сказать не см╕ли крулю,
Бо круль ╤вана полюбив
За голос н╕жний, наче сп╕в,
За руки бархатн╕ ╕ чул╕,
За ╜речно зроблений укл╕н,
╤ що такий пригожий в╕н.
Й Мазепа — шляхтич з Укра╖ни —
Теж полюбив любов’ю сина,
А не любов’ю холуя.
В╕н пода╓ йому вино:
“Паж ╕ холуй… не все одно!..” —
Так дума Йван п╕д чарок дзв╕н.
“Я хочу буть таким, як в╕н,
Де народивсь ╕ вир╕с я,
Там, де Укра╖на моя!..”
Хтось в╕дпов╕в на влучне слово,
Круль засм╕явся сивобровий,
╤з ним см╕╓ться заля вся,
Мов буря, що шумить
 над степом…
╤ не см╕╓ться лиш Мазепа.
КОРОЛЬ
Чого задумався, м╕й паже?
Обридли, мо’ красун╕ наш╕,
Що за усм╕шку ╖х ╓дину
╤шов не оден до загину
╤ зараз не один би вмер…
Чи, може, ти згадав тепер
Про чорноброву Марусину,
Що десь забув ╕ загубив?
МАЗЕПА
Н╕, я згадав про Укра╖ну,
Козацьку волю ╕ орл╕в…
Про дальн╕й плач, ╕ см╕х, ╕ сп╕в,
Про д╕дний шум ╕ верб, ╕ трав…
Козацьку волю я згадав!..
Там дзв╕н копит, ╕ крик, ╕ постр╕л,
Там шабл╕ рух меткий ╕ гострий…
На бунт╕влив╕й оболон╕
Живуть там бурею яркою,
╤ золот╕ зор╕ долон╕
Тремтять над синьою р╕кою,
Мов хочуть впасти в серебро…
╤ зветься та р╕ка Дн╕про.
Там у ясному хоровод╕
Д╕вчата чайками…
КОРОЛЬ
Ну, год╕…
Я бачу, ти не т╕льки паж,
Але й поетом бути можеш.
Тво╖ слова, як зор╕ й рож╕,
В них ╕ любов, ╕ туга, й гн╕в…
Бач, як ус╕х заворожив…
╤ круль пов╕в навколо оком.
Ус╕ задумались глибоко,
У вс╕х п╕д в╕ями гроза…
╤ пишний палац ╕щеза…
А там за муром — сурми, кон╕…
Шумлять знамена, в╕тер в╕╓,
Запахла кров’ю вже земля…
Та владний голос короля
╥х поверта ╕з царства мр╕╖.
Вони у зал╕. Що за жах?
Й зам╕сть шабель — чарки в руках.
╥м св╕тло ранньо╖ зор╕
В очах — кривавою р╕кою…
ГОЛОС
Ах, ц╕ лайдацьк╕ кобзар╕!
╤ тут нема в╕д них покою…
Ну що робити нам тепер?
Й невдалий Зос╕н кавалер
На Йвана дивиться й чека╓…
Та той уваги не зверта╓,
Лише здригнув ╕ трохи збл╕д.
МАЗЕПА
Пан Брон╕слав хильнув як сл╕д,
Це видно й з носу,
 видно й з мови…
КОРОЛЬ
Ну, год╕, год╕, вам панове,
Покиньте дотепи ╕ гн╕в!
Таких поб╕льше б вечор╕в.
На добрий час! Ход╕м, м╕й паже!
ГОСТ╤
На добрий час, величн╕сть ваша!
Ус╕ встають п╕д крики “слава”,
Одсовують ст╕льц╕ ╕ лави
╤ р╕знобарвною юрбою
╤дуть в одведен╕ поко╖,
Щоб ╕ диханням в╕дт╕ля
Хвалити доброго круля…
╤ от у зал╕ вже н╕кого.
╤ гаснуть золот╕ чертоги,
Й малю╓ н╕ч на ст╕нах ╖х
Лиш довг╕ т╕н╕ вартових…
Зл╕та╓ сон гостям на оч╕,
Лиш парк шумить ╕ спать не хоче,
Усе жал╕╓ться й голосить…
╤ сниться сон ╤вану й Зос╕:
…В саду п╕д м╕сяцем палати,
╤ Зосю Мотря чомусь звати.
Вона б╕жить в трав╕ густ╕й…
Там гетьман жде ╖╖ старий,
Такий закоханий ╕ чулий…
╥й груди рвуть ╕ плач, ╕ см╕х…
Для нього все вона забула —
╤ сором, ╕ батьк╕в сво╖х,
╤ нав╕ть Бога зл╕ погрози!..
╥й на очах роса ╕ сльози…
Вона б╕жить… Це що за дзв╕н?
Це хто кричить, немов на диб╕?..
╤ сниться Йванов╕, що н╕би
Ясновельможний гетьман в╕н.
Що недалеко вже до трона,
╤ з ним лежить вже не Мотрона,
Що любить в н╕м не славу й грош╕,
А злами бр╕в, очей огонь,
╤ що так солодко хорош╕
Невтомн╕ пестощ╕ його.
Та раптом холодно подуло
╤ по костях поб╕гли гули,
╤з тьми наблизився чийсь см╕х,
Десь покотилася корона…
╤ з ним лежить вже не Мотрона,
А труп з оскалом губ гнилих…
“Ой, Боже ж м╕й, та що се, що се?”
Й прокинулись ╤ван ╕ Зося…
На св╕тло швидше з це╖ мли!
Й там, де але╖ парку шумн╕,
Вони зустр╕лись, як безумн╕,
Й зазнали знов огня ╕ мли,
Там на трав╕ як╕йсь колюч╕й,
Так ураганно ╕ жагуче…
╤ван лиш бачив нак╕нець,
Як випав Зосин греб╕нець,
╤ в╕н схопив його у жменю
Й поклав на пам’ять у кишеню.
Але в яву цього не було.
Прокинулись ╕ знов заснули
╤ван ╕ Зося на зор╕.
Н╕коли ╖м не бути в пар╕…
Чого не зроблять т╕ кошмари,
Де сипле ранок янтар╕
При корол╕вському двор╕?
Проснувсь ╤ван… Навколо тьма.
Корона де? Нема корони…
А з нею мр╕йно╖ Мотрони,
╤ нав╕ть греб╕нця нема.
Проснулась Зося. Т╕льки з л╕жка
Вона н╕як не хоче встать.
З-п╕д ковдри виглянула н╕жка,
Мов кличе ковдру зовс╕м знять,
Обняти плеч╕, впасть на грудь
╤ у блаженств╕ потонуть…
Кр╕зь сну неск╕нчену загать
До Зос╕ линуть дивн╕ звуки…
╥╖ струнк╕ ╕ повн╕ руки,
Мов б╕лосн╕жн╕ дв╕ гадюки,
На чорн╕м бархат╕ лежать…
Мов обн╕мають шию бранну
Старому лицарю-гетьману.
Мов листя шум, його слова.
Мов пох╕д рад╕сного в╕йська…
Й в огн╕ зор╕ лежать так близько
Жупан, шаблюка й булава…
Ах, Зосю, Зосю, це — омана!
Нема н╕якого гетьмана.
Лиш чорними хрестами рами
В ранкову вр╕зались блакить…
╤ парк за в╕кнами шумить
Сво╖ми сонними верхами…
Все, як завжди, усе, як треба:
Химери хмар, зор╕ д╕╓з…
Молитва б╕лая до неба
Струнких заплаканих берез…
Прив╕ти птиць, роса, земля,
╤ тихий кашель короля.
КОРОЛЬ
Вдягни мене, м╕й любий паже!
Я од вина, немов маля.
Така стареча доля наша,
Така вже доля короля.
╤ б╕льш до мене панни Юз╕
Ти не приводь. Ми вже не друз╕.
М╕й в╕к не юний, я не ти.
У мене з Юзею не те╓…
Я т╕льки нерви рвав ╕з нею!
А нерви треба берегти.
Ти уявля╓ш? Ц╕лу н╕ч
За молоко розк╕шних пл╕ч,
За губ огонь, за бархат бр╕в
Я, мов крамар, ╖╖ молив,
Ридав, як за розбитим полком…
╤ все, м╕й хлопчику, без толку!
Да, хлоню, я — уже не ти.
МАЗЕПА
Так я вам можу помогти…
Якщо ясна величн╕сть ваша
Не погребу╓ п╕сля пажа…
КОРОЛЬ
Ну, що ти! Це — забобони.
Тут н╕ при ч╕м моя корона.
Я хочу, щоб була мо╓ю
Ця норовиста Галатея!
Аби було м╕цне вино,
А перший хто — не все одно?
II
Знов од зор╕ ╕ до зор╕
При корол╕вському двор╕
Танки й музики без перерви…
╤ парку шумному не вперве
У тьм╕ амурн╕ та╓мниц╕
Благословлять широким листям,
Все чуть слова: “твоя”, “люблю”…
Й з╕ркам п╕дморгувать лукаво,
Коли коханц╕ довг╕ трави
Псують у ласках без жалю…
Був парк ╕ темний ╕ туманний.
Та н╕ч без м╕сяця була,
Коли уся в сльозах ╤вану
В╕нок св╕й Юзя в╕ддала…
У шум╕ стомленому трав
Вона н╕чого не питала,
╤ т╕льки одного благала,
Щоб в╕н н╕кому не казав.
В╕н ц╕лував ╖╖ чоло,
П╕дтримував ╖╖ рукою…
╤ дивно бачити було,
Як Юзя п╕д зелен-габою
╤шла походкою новою…
Так чудно, чудно було Йвану…
Та н╕ч без м╕сяця була…
╤шла д╕вчина в парк туманний,
А ж╕нка з парку з ним ╕шла…
Хоч все було ╕з нею в згод╕,
В╕н почував себе, як злод╕й.
ЮЗЯ
Ти йдеш сумний ╕ н╕яковий.
Чого мовчиш? Скажи хоч слово.
В мен╕ н╕ крапл╕ каяття.
За тебе, любий м╕й ╤ване,
Я в╕ддала б усе життя!
МАЗЕПА
Мен╕ так соромно, кохана!
Так неспод╕вано все це…
Було так буряно ╕ гостро,
Що сил нема дивитись просто
В тво╓ заплакане лице.
ЮЗЯ
Це сльози радост╕, коханий!
Я плачу тому, що люблю…
╤ Юзя на плече ╤вану
Поклала голову свою.
Вони ╕шли в солодк╕й млост╕
В шум заль, на музики приб╕й…
А пот╕м в спальн╕ голуб╕й,
Коли заснули п’ян╕ гост╕,
Король позвав до себе пажа.
КОРОЛЬ
Ну, як?
МАЗЕПА
Уже, величн╕сть ваша!
КОРОЛЬ
Невже так швидко?.. Ну й ╤ван!
Паж, ╕ поет, ╕ Дон-Жуан.
З╕ мною крицею була,
Ти п╕д╕йшов — ╕ воском стала…
Та за так╕ тво╖ д╕ла
Тебе озолотити мало!
Як рад╕сть висловить мою,
Що розпира╓ серце, груди?..
Ну, словом, я тебе люблю
Й цього н╕коли не забуду!
Пан Брон╕слав не п’╓, не ╖сть,
Його гн╕тить безсилий гн╕в…
В╕н, як ос╕нн╕й скорбний лист,
Увесь пожовк ╕ почорн╕в.
Безжурний музики мотив
Його нерву╓, непоко╖ть…
Ще й дос╕ Зос╕ молодо╖
В╕н чорним вусом не скорив.
Од муки серце в нього рветься…
Вона ж кепку╓ ╕ см╕╓ться.
╥╖ любов, — о матка боска! —
Безвусий паж,
 цей шляхтич хлопський,
Цей ловелас тонкоголосий
╤з голубо╖ Укра╖ни!?
Чому ж, як з╕р його зустр╕не,
Гол╕вку хилить пан╕ Зося,
Ста╓, мов ласт╕вка, мов пава,
Й не пом╕ча╓ Брон╕слава?!
(Продовження в наступному номер╕).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 10.08.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5011

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков