Версiя для друку Обговорити в форумi

ОБРАЗ УКРАЇНИ В ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Перечитуючи поезію і прозу Т. Г. Шевченка, не можна не помітити, яка в нього невимовна туга за красою, за всім прекрасним. За справжньою, земною красою, — поет не любив нічого штучного, неприродного, на противагу співцям «чистої краси» шукав прекрасне в житті-бутті, в людині. Звертаючи увагу сучасників на те, на якій чудесній землі, в раю, вони живуть, з палким нестримним почуттям захоплювався рідними краєвидами:

Дивлюсь — аж он передо мною,
Неначе дива виринають,
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак,
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють…

Це — про миле серцю Придніпров’я. Через усі його твори лейтмотивом проходить образ знедоленої України. Вона в нього не загальне, а конкретне, зриме поняття: могила, що з вітром розмовляє, обдурена Катерина, Перебендя з кобзою, гайдамаки, що «святили» ножі… Ніби жива істота зі своїми радощами і болями. До неї звертається як син до кровної матері. Обоє мучаться в неволі:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Син просить матір не впадати у відчай, сподіватися на кращу долю.

Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату; Опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась
Гріхи синовні несучи.

Готовий пожертвувати власним життям, аби вона була щасливою:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!

Він опоетизовує Україну, свою Батьківщину. Справді, важко знайти в світовій літературі письменника, який би так був захоплений рідним краєм, постійно «відкриваючи» його і для себе, і для всього світу. Хіба з таким пієтетом «відкривали» художньо Пушкін — Росію, Шекспір — Англію, Данте — Італію? Закинутий в далеку Орську фортецю, де, здавалось би, солдатський побут налаштовує на містику і розпач, і тут славить життя, згадує отчий край:

Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся… і серцем лину
В темний садочок на Україну…

Україна для Шевченка — найсвятіше благо. Досить сказати, що тільки в поемі «Гайдамаки» слово «Україна» повторюється 50 разів, «Дніпро» — 30. Та й сама поема — про землю батьків, її славне минуле. А взагалі-то для нього ці два власні іменники — рівнозначні:

Згадавши той веселий край,
І Дніпр той, дужий, круторогий,
І молодеє теє горе,
І молодий той грішний рай!

Певна річ, Дніпро тут асоціюється з веселим краєм — Україною. І не тільки тут: в якій поезії не мовилося б про цю старовинну ріку, що чимало побачила за свій довгий вік, перед нами постає величний образ поетової батьківщини. Це один з його незмінних символів України, як і сиві могили, червона калина. Сумуючи на засланні, в цій незамкнутій тюрмі, за отчим краєм лине душею в дивну казку — на Україну. Йому, одинокому

Здається, кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро,
Та наша славная країна.

Згадує, як недавно довелось заїхати у те «найкращеє село», в якому зелені сади повсихали, біленькі хати повалялись, ставки бур’яном поросли. Все руйнується в селі (як, між іншим, і в нинішні непевні часи!) і він, заплакавши, «поїхав знову на чужину». Йому уявляється іншою Україна, коли не останеться в ній «сліду панського»:

Меж горами старий Дніпро.
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах, у веселих
І люди веселі.

Село порівнює зі святковою писанкою. Одначе його мучить те, що люди досі в невольничих ярмах. Та все ж воно «неначе писанка». Україна «зажурилась, заплакала, як мала дитина», а Дніпро — «неначе в молоці дитина». А що прекрасніше за дитину, найчистіше творіння природи!
До речі, слово «рай» як символ у Шевченка не тільки релігійний атрибут, а й щось величне, прекрасне, майже ідеальне. Жити, як у раю, значить весело і щасливо жити. Недарма ж у вірші «Якби ви знали, паничі» він обурюється, що дехто кріпацьке село раєм називає. В іншій поезії «Зацвіла в долині червона калина» виграють кольори калини в цвіту, біленької хати і розквітлої від кохання дівчини в білій свитині, козака молодого і щебетливого соловейка. Природа і люди зливаються в єдине, автор захоплено вигукує:

Якого ж ми раю
У Бога благаєм?
Рай у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі, —
Такого не хочем…

Кажуть, цікаво простежити, чим починав і чим закінчив митець. У Шевченка, знаємо, перші поетичні акорди про «Дніпр широкий» (відомий початок балади «Причинна»), могили в степах, гаї… Паралелі самі напрошуються, коли читаєш його передсмертний вірш «Чи не покинуть нам, небого». Так жартівливо звертається до музи, кажучи, що вже пора «заходиться риштовать вози в далекую дорогу, на той світ…» А там:

…над самим Флегетоном,
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю
Поставлю хаточку, садочок,
Кругом хатини насаджу…
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили — гори на степах —
І веселенько заспіваєм…

Невимовна туга за Україною, Дніпром і в листах, щоденнику, якого розпочинає вести в останні місяці заслання, в червні 1857 р. За обсягом щоденник невеликий, охоплює один рік і один місяць, але ж який місткий за фактажем, глибиною думок та емоційною напругою! Особливо зворушують розповіді про трагічні людські долі. Вже на початку щоденника, за 18 липня, читаємо оповідь про рядового Скобелєва, кріпака родом з Херсонщини, який задушевно співав українські народні пісні, зокрема, «Тече річка невеличка»: «Я забывал, что я в казармах слушаю эту очаровательную песню. Она меня переносила на берега Днепра, на волю, на мою милую родину». Не варто, гадаю, перелічувати усіх, про кого пише автор щоденника. Про що б не занотовував, його серце і думки з нею — Україною.
Листи нашого генія теж дихають любов’ю до рідного краю, до кого б їх не адресував. І для кожного знаходив добре слово. Ось, приміром, уривок з листа від 20 грудня 1847 року до М. Лазаревського: «Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті».

Там Дніпро крутоберегий —
І надія, брате,
Не дають мені в неволі
О смерті благати.

Неможливо без душевного щему читати листи до родича Варфоломія Шевченка, з сестрою якого був одружений брат поета Йосип. 1859 року поет просить його купити ділянку землі під садибу на березі Дніпра. Занурюючись у це листування, розумієш: життя Кобзаря після заслання ущерть виповнене жагучим бажанням жити на Україні милій, про що, власне, мріяв повсякчас, і заповідав ще 1845 року в «Заповіті» саме тут поховати, де і «лани широкополі, і Дніпро, і кручі». Настав час, коли бажання настільки загострилось, що життя втрачає сенс: «В Петербурзі я не всиджу, — він мене задушить. Нудьга така, що нехай бог боронить всякого хрещеного і нехрещеного чоловіка» (з листа від 2 листопада 1859 р.); «…мені і вдень, і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали» (з листа від 20 серпня 1859 р.); «Видко Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порога» (з листа від 2 листопада 1859 р.). Болюча мрія знайти спокій на рідній землі не покидає і незадовго до смерті: «Та напиши, чи той ґрунт у Трощинського над самим Дніпром, бо як не над Дніпром, то мені й за копу його не треба» (з листа від 1-18 лютого 1860 р.); «…зараз же напиши мені, щоб я знав, що з собою робити: чи їхати мені весною в Канів, чи ні» (з листа від 22 січня 1861 р.).
Україна, її символ Дніпро в його творчості постає як: «Нема на світі України, немає другого Дніпра» («І мертвим, і живим»); «А все-таки її люблю, мою Україну широку, хоч я по їй і одинокий» («Хіба самому написать»); «Свою Україну любіть, любіть її… во время люте, В останню тяжкую минуту, За неї Господа моліть» («В казематі»). І пророче застереження: «Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі… Во злобі сини твої тебе уб’ють» («Осія». Глава 14). Благає Господа: «А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли» («Злоначинающих спини»). Справді, пророчі слова! Саме вони стосуються і нас, сучасників, що вийшли на Євромайдан з його пристрастями і боріннями відстоювати свої людські права.
Як бачимо, Україна була для Кобзаря не тільки рідним краєм, батьківщиною, але й поневоленою землею, яка має своє історичне право на волю, власну державність. Чи не нам адресуються й оці віщі слова Поета: «Привітай же, моя ненько! Моя Україно! Моїх діток нерозумних, як свою дитину?».
Насамкінець скажу: моя стаття-рефлексія, — аж ніяк не наукові студії, а спроба як учителя доторкнутися до величі Шевченкового слова саме з огляду осмислення нашої ментальності. Нам, учителям-україністам, варто вчитатися в це Слово, обпектися ним, щоб не бути байдужими до реалій сучасного життя. І, звісно, налаштовувати своїх вихованців на громадянську активність.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель-україніст, член Національної спілки письменників України
с. Пруди,
Совєтський район, АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2014 > Тема "На допомогу вчителеві"