Народознавство КОБЗАРІ Кобзарі - то мандрівні музики-співці. Вони були зовсім маленькою, але особливою часточкою нашого народу. Кобзарі не мали ласки від долі - майже всі були невидющі, і їх водили білим світом хлопчики-поводирі. Тихою ходою кушпелив кобзар від міста до міста, від села до села, наслухав, як живуть прості люди, й оспівував їхні жалі й радощі у своїх думах-піснях. Де, бувало, не стрінеш кобзаря! І на велелюдному ярмарку, і на церковному майдані, і в курній убогій хаті, і в шинку, а то й просто серед поля. І скрізь, і всюди знаходились йому слухачі, і в кожного завмирало серце від кобзарської пісні. Ось які зворушливі вірші присвятив Перебенді-кобзареві наш великий поет Тарас Шевченко: Перебендя старий, сліпий, - Хто його не знає? Він усюди вештається Та на кобзі грає. А хто грає, того знають І дякують люде; Він їм тугу розганяє, Хоть сам світом нудить. Часто кобзарів брали з собою в бойові походи козаки. І тоді закличний і мужній голос бандури лунав на козацькій чайці серед широкого Дніпра чи бурхливого моря. Мудрі, безстрашні, високі духом кобзарі несли людям слово правди. Вони закликали народ до єднання. Піднімали його на боротьбу з дуками-поневолювачами. Оспівували подвиги мужніх лицарів-героїв. Кобзарева пісня була чи не сильніша за будь-яку зброю. Хто приходив на нашу землю з мечем, прагнув першими запопасти до свої кривавих лабетів кобзарів. А вже як ловив їх, то люто карав, стинаючи голову чи садячи на палю. Ну, та дарма - славне кобзарське мистецтво здолало всі пекельні вогні і найпідступніші стріль-води. Воно пережило віки, і народ зберіг його до наших днів.