Версiя для друку Обговорити в форумi

Нотатки із семінару вчителів-україністів Ленінського району

Вклоняюсь Слову,
бо воно - Початок,
Вклоняюсь Слову,
бо воно - й Кінець,
Мій древній Предок,
але й мій Нащадок,
Тяжкий мій хрест
і зоряний вінець.
Катерина Степчин, збірка "Добридень, діти!".

Село Семисотка разом із залізничною станцією Петрівка, що серед безкрайнього степу в Ленінському районі, лежить на рівнині, мов на долоні. Довкола вінчиком здіймаються лісосмуги, сади та виноградники - надійний захист од злих вітрів. За п'ять кілометрів, якщо навпрошки, через степ, - знане сільце Кам'янка, на самому березі моря. Тут, у літню пору, на привільному пляжі - яблуку ніде впасти.
Семисотка. Довжелезні вулиці, крамниці, три ресторани (!), школа, лікарня - чимале сучасне село. Йду його вулицями, звертаю увагу, що людей повно-повнісінько. Чи не диво? Весна з усміхненим сонцем, коли вже не день рік годує, а навіть година, і отаке: люди і на гомінкому базарі, і в крамницях, і в ресторанах. А хто ж на полі, в садах, на виноградниках? Питаю літнього чоловіка, який каже, що таке недавно у Семисотці. Років три-чотири тому навіть не могли допустити, щоб бути вдома в гарячу пору. Чому не могли? Бо мали одне господарство з одним статутом, однією дисципліною. Розпалось воно на декілька агрофірм. Тепер земля має сім няньок та й безробітних - хоч греблю гати.

І ЗАСВІТИЛАСЯ ЩЕ ОДНА ГРАНЬ...

Що б там та як, а, мабуть, не треба мені, як-то кажуть, лізти зі своїм статутом у чужий монастир. Прибув я в Семисотку з іншою метою: на урок літератури рідного краю за моєю творчістю. І не тільки я, а й чимало вчителів-україністів з усього району з'їхалися на засідання методичного об'єднання. Школа зустріла нас напрочуд святковою, прибраною і... тихою. Бо тиша на самій території, в коридорах, навчальних кабінетах така, яка можлива лише там, де смисл і зміст роботи - вчити учнів. Так, саме в навчальних кабінетах, бо й досі тут кабінетна система навчання, яка, звісно, має свої плюси і мінуси. Господиня цієї двоповерхової школи-красуні, директор Зоя Дмитрівна Дяченко не може нахвалитися колегами-вчителями, запрошує нас: "Будьте як вдома!" І справді, всюди - домашній затишок, привітність, теплі класи від душевної теплоти господарів, і від опалювальних батарей, що нечасто зустрінеш в наших школах навіть узимку.
Мабуть, я відхилився від теми, але не відхилитися не міг, бо на кожний світлий факт із життя рідної освіти наліплюються злидні, як ота короста, аж тоскно стає. А йдеться ж про школу, де зростає наше майбутнє. Так от, у Семисотській середній школі відбулося літературне дійство не лише за моєю творчістю. Кажу - дійство, бо іншого слова не підберу. Не було це схожим ні на концерт, ні на спектакль, ні на літературну зустріч з участю автора, бо автор був досить умовним героєм цієї події (от, здається, і знайшов слово: подія!), героями були самі учні разом з учителькою Катериною Олександрівною Степчин, що наважилися не просто вникнути в світ поезії, а й пожити в ньому. Повернувся я додому при враженні, що побував на незвичайному святі, де так багато людей виявили свою істинну душу, любов до українського слова, душу творця, бо людина споконвіку й повсюдно прагнула творчості. Ще довго душа моя святкувала. І якщо цими враженнями я ділився хіба що в родині і з колегами своєї школи, то тепер відчуваю за собою право сказати про них голосніше. Бо старший учитель К. О. Степчин, її колежанка К. І. Іщенко вклали стільки любові й труда, щоб увести своїх вихованців у світ мистецтва, що не побоюся назвати Семисотську середню школу справжнім центром викладання української літератури в Ленінському районі, коли зважити на те, як розуміння поезії і взагалі мистецтва виявляють тут учні. Про це, власне, говорила більшість учасників методоб'єднання, побувавши на святі в чудовому кабінеті української мови й літератури.
Майже три години тривало свято, та не знайшлося в залі жодного невдоволеного, настільки все було заповнено змістом. Не лише змістом прочитаного, а й змістом діяльності самих учнів, їхньою причетністю до творчості. Діти з восьмого і дев'ятого класів читали вірші, співали. Я пробував підрахувати, скільки школярів вийшло на імпровізовану сцену просто тут, у кабінеті, навіть прізвища намагався позаписувати. Нарахував зо два десятки. Перераховувати усіх не буду. Назву найбільш активних. Це восьмикласники Раймє Шейхаметова, Світлана Азанова, Шевкет Шейхаметов, Асан Асанов, Едуард Гузов, Іван Головач, Роман Підлип'ян, Єлизавета Петрик, Аліме Емірсалієва.
Чуєте, скептики? Діти показали повчальний урок любові до рідного слова.
- Три години плюс чотири місяці, - сказала мені по всьому Катерина Олександрівна, маючи на увазі час підготовки до свята. - Тепер на черзі...
Одначе не будемо розсекречувати, кого з наших письменників запросять в цю школу наступного разу на урок літератури рідного краю. Хай то буде сюрпризом!
Я вже чую і закиди: подобається вам, бо пропагують вашу творчість. Розчулився, мовляв, автор (авторів розчулити так само легко, як і матерів: досить похвалити їхню дитину), тому й хвалить. Але ж на святі було ще немало епізодів, які схвилювали і продовжують хвилювати. Ось один з них. Ініціатор цього заходу (таким казенним словом і досі у нас називають подібні справи!) К. О. Степчин презентувала першу свою поетичну збірку з промовистою назвою "Добридень, діти!", що побачила світ нещодавно у вже знаному видавництві "Доля" (видавець - письменник В. Басиров). В трьох розділах, що складають збірку, - "Іду на урок!", "Слово про Слово", "Лети, пісне!", - вчителька-поетеса освідчується в любові учням, рідній Україні, благословенному Криму, коханому. Завершується книга на пісенній ноті - текстами пісень (авторка сама пише музику, сама співає як активна учасниця художньої самодіяльності). Мріє вона видати й окрему збірку пісень, і збірку лірики. Отож засвітилась ще одна грань творчого педагога. Вона читала власні поезії, співала заодно з учнями. Ті зерна доброго, мудрого, вічного, що їх заронила в душі своїх вихованців, як бачимо, дали гарні сходи.
Назавжди в пам'яті вчительки лишився той день 1984 року, коли приїхала з чоловіком у Крим і переступила поріг Семисотської середньої школи. Вчорашня випускниця з червоним дипломом факультету філології Львівського держуніверситету імені І. Франка з перших же днів з головою поринула в улюблену справу, що стала змістом і метою всього її життя. А народилася на Хмельниччині, в селі Бесідки Славутського району, в хліборобській сім'ї. Маленьке співуче село в глухому поліському районі на півночі області, на стику Житомирської та Рівненської областей. Єдина втіха в тій глухомані - пісня. Скільки себе пам'ятає, завше співала. Знає сотні пісень, яких навчила мама. Це захоплення згодом переросло в бажання писати вірші. І ось уже 19 літ нелегкої вчительської праці. Незмінною залишилась у неї любов до пісні, поезії і до дітей - найкращих людей у цьому не дуже вже й білому світі. Якби у нас було побільше таких творчих учителів, як К. О. Степчин, від того сама Україна, наша освіта збагатилася б, побільшало б і серед школярів талантів. Ними славилася українська земля і славиться. Та, на жаль, не завжди ми вміємо і, коли треба, заохочуємо талановиті педагогічні кадри. Про це треба писати окремо. Скажу лишень: будь моя воля, таким творчим особистостям, як К. О. Степчин, за їх подвижництво надав би уже зараз звання учителя-методиста чи "Заслужений учитель АРК", а не перед виходом на пенсію. Бо, як говорить прислів'я, дорога ложка до обіду, а не після нього. Нам конче потрібно зберегти ці нечисленні "зірки" в педагогіці, які в нас є, і просто відданих улюбленій справі вчителів.

ПІД ЛЕЖАЧИЙ КАМІНЬ...

Я повертався додому з відчуттям тієї істини, що й наша літературна праця може приносити радість, і не така вона вже й неперспективна, як декому здається, навіть якщо ти пишеш "неперспективною" українською мовою, упослідженою в рідній незалежній державі. А все ж, щиро кажучи, якась хмаринка не давала віддатися цілком цьому почуттю.
Дуже сумно стало, коли наприкінці семінару поцікавився, скільки моїх колег передплачують єдину в автономії  українську газету "Кримська світлиця" з трьома її дітьми-додатками. Одна лише вчителька з Бєлінської загальноосвітньої школи!!! Одна?!! Жалкую, що не записав прізвища цієї "останньої з могікан". А як же інші? "А ми купуємо на пошті", - сказали. Звучало це нібито красиво, але непереконливо. Що тут сказати? І чи можна збагнути, щоб учитель-україніст вряди-годи купував, не будучи постійним передплатником, доброї порадниці і помічниці для вчителя, якою є "Кримська світлиця"? Чимало цікавих матеріалів і в самій газеті, і в її додатках і для уроків рідної мови, і про творчість сучасних українських письменників Криму. Показую останні числа "КС", "Джерельця". Бачу вогники непідробного інтересу. Чи переконав? Хтозна...
Ведемо далі розмову про мовно-комп'ютерну гру, що її четвертий рік серед шкільних команд проводить "Кримська світлиця". Скільки шкіл Ленінського району, одного з найбільших в Криму, залучилося до цієї гри, такої потрібної для утвердження в автономії українського слова, культури? І знову ж - одна, та сама - Бєлінська загальноосвітня! Знайшлося в цій невеличкій сільській, Богом забутій школі десять сміливців-семикласників і під орудою тієї ж учительки-україніста приєдналися до престижного конкурсу-змагання. "Пізнайки" - хоч і не оригінальна, але яка колоритна назва їхньої команди! Хай читач зрозуміє мене правильно. Я зовсім не хочу сказати, що всі кримські школи повинні взяти участь у цьому турнірі, хоча, безумовно, усім потрібні комп'ютери та й рідне кримське міністерство освіти ще торік зобов'язало педагогічні колективи організувати команди для участі в конкурсі, пізнавальному і корисному, як ніякий інший. Що це так, не лише зі слів знаю: минулого року був капітаном-учителем команди "Гілея" нашої школи, яка виграла комп'ютер. Тому ніяк не можу зрозуміти, чому вкотре в багатьох школах (і не тільки Ленінського району) знову "не помітили" цей конкурс. Он одна лише Благовіщенська середня школа Запорізької області зареєструвала аж вісім команд! А ми що - гірші? Лінивіші? Образливо, їй-Богу, дорогі колеги! Невже забули: під лежачий камінь - що? - вода не тече...

Прудівська ЗОШ
Совєтського району, член Національної Спілки письменників України

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2003 > Тема "На допомогу вчителеві"