Версiя для друку Обговорити в форумi

Українська педагогіка зазнає революційних змін. Втілюється в життя нова філософія виховання. Приживається (хоч і з труднощами) більш гнучке дванадцятибальне оцінювання. Вводиться дванадцятирічний курс навчання, причому базові знання будуть засвоюватися впродовж дев'яти років, а ще три стануть профілюючими. Закладаються основи нового навчального обладнання. Метою навчання і виховання стає дитина, особистість, а не сума знань.
І все це ознаки того, що рішучості в проведенні педагогічних реформ достатньо, переконання в доцільності їх - теж, тепер тільки треба забезпечити фінансово та ідеологічно (для частини вчителів) проведення цих змін.
А як ще навчання стане для всіх доступним (як обіцяє Президент) незалежно від достатку сім'ї, і якщо ніхто не перекрутить (знаєте, про кого йдеться), не переінакшить (на гірше, звичайно) принципи закладені в новій концепції освіти, - то впевненно можна казати, що Україна дійсно ставатиме європейською державою. Але - які б досягнення і новітні технології не використовувалися, якою б не стала школа матеріально багатою, - в основі виховання завжди залишаються взаємини між учнем і учителем, пріоритет духовних взаємин між ними.
До вашої уваги - декілька спроб художнього відображення цієї теми, тобто осмислення повсякденних непростих стосунків із педагогічного буття.
Автор.

ВЕРЕСНЕВИЙ СМУТОК-РАДІСТЬ
Доганяю літа свої... Гей, вернітесь!
Зотліє і розвіється: шерехке осіннє шелестіння, жовто-зелене листя на асфальті і на траві, звабливість, сонячність, людяність осіннього свята.
І - як паморозь: загубилися з вітрами десь, без користі, без сліду, загубилися літа мої, розбіглися врозтіч, пішли літа за дівчатами і хлопцями, як за водою...
Зотліло і розвіялось: під горою на галявині розпалений вогонь останній, палахкотить і гріє, зігріває лікті і коліна, потріскує багаття, сипле жаром в крони, в прозоро-синюватий ліс, і внизу чорніють чагарники колючі, темнішає в лісі.
Пригасає вогонь, і з вогнем пригасають і співи, і шепіт, і сміх. Запахло в повітрі росою, вогнем і сирою землею.
Місяць жовтий сріблистою рибою білою в неглибокій ясній воді затремтів, струменіла в гірському камінні, блискотіла і пінилась, невгамовна і темна вода, вологі легкі відблиски горіли на корі.
І заплакала дівчинка, тендітна і лагідна дівчинка, заплакала безпричинно і плаче, в холодні долоньки безпричинне ридання ховає, стоїть під сосною...
Гей, вернітесь! Не вернуться.
І ось знову - свято: з шерехким осіннім шелестінням і звичайним сонцем; з душею мозолястою і усмішкою йду, до підлітків іду напівзнайомих - сім літ до них іти, сім літ із ними разом йти, сипкий вогнь знання кресати і радіти, гніватися і терпіти, і в ніч останню на галявині багаття розпалити і не спати, і до роси - і до знемоги виглядати, ждати сонце.
...В осінньму сяйві і шелесті зотліває і віється; і квіти в'януть на підвіконні, яскраві вересневі квіти на безсилих стеблах, і вколе щось в долоню крізь зелений лист. Минає літо. Проминуло літо... і розвіялось.

ЖАЛІ
Неправда ваша.
На ній, на тоненькій дошці дитинства вирізьблюється всякий гандж.
А де тепер чути, як мама співає колискову над немовлям?
"Соловейку-синку, де зів'єш гніздечко..."
Тисячу літ жили не краще: бідували, билися, ліс корчували, сушили болото, а пісню не губили - тепер нема пісень (Пісень!), не чути колискових.
А колись же: тільки піснею та казкою перегукувалися покоління; піснею, молитвою та казкою (Словом!) береглися люди від зваби і згуби, заповідали красу, любов і таїнства, тільки через пісню та казку, почуту від мами і тата, навчалося дитя відрізняти добро від зла; ліпилося до хати і до землі, пастушило, наймитувало, плакало, та від життя не відмовлялося - а на долю скаржилося піснею.
А тепер? Не чути ні мами, ні тата, ні їхнього співу.
От і мені схотілося співати, і не самому, з ними, а якось трохи соромно. Кажу їм, дітям: а давайте заспіваєм! - і відчуваю: червонію...

БЛАГАННЯ
Гірчить мій хліб, і зневіра - сіль до хліба.
Все інколи здається неприємним і чужим...
А чи казати? - сам не знаю, пустка в душі.
Жалітися на людях - сором, і терпіти - гірко.
Досить! Не ремствуй і не дорікай, є що - кажи. І комусь не завадить, і собі - не буде зайвим...
Обніми! - і донечка твоя не звабиться золотом хижим, не піде у чужих людей шукати втіхи, тепла і ласки.
Обніми! - і син не втікатиме поночі з хати на перехрестя доріг, тамуючи відчай і злість.
Доторкнися, обніми, пригорни - і в очах не зблисне лють, і долоня не стисне ніж.
Пригорнися, обніми, притисни до лона.
В обіймах спопеліють і злість, і відчай.
В обіймах затишок і довіра.

ВЕСНЯНИЙ ШАЛ
Закричали дівчата пронизливо й збіглися зграйкою полохливою до відкритого вікна.
А хлопці вдарились грудьми і, зблідлі, вивертають, крутять, ламають слабкі долоні собі; шарпонулися обидва, притискаються лицем до лиця, тяжко дихають і тяжко мовчать, мов каміння на гору тягнуть. Як лосі легкорогі розійшлися - і вдарилися знову долонями, плечима і грудьми...
І розчахнувся стіл.
І впала кобза.
І порозкидані стільці.
...тебе ніхто і не помітив.
І ти дивився з острахом і щемом на їх двобій, і забриніли сумно струни: колись і ти - від слів лукавих, від очей грайливих і спокус повільних, від дотику і сміху золотокосої красуні - і сам насторч ставав, - і бився з кимось за її долоньку, - вогню і ревнощів, і млосного жадання повний вщерть...
... і жартівливе щось до них гукаєш.
І відсахнулись хлопці, розходяться поволі, стільці збирають і погрозливо шепочуть.
Дивляться скоса один на одного, не охоловши.
І дикі голуби за вікнами в акаціях кричать.

СЕНС ЖИТТЯ
Легко сказати: визбируй каміння з борозен.
А скривдить тебе хто або занудить душа з нічого і в очах зжовтіє, тоді ніщо: ні темний гнів, ні сон, ні каяття, - не порятує, ні жінка найкоханіша, ні срібло, ні вино, - не розважать, ніщо не дасть снаги підняти хрест свій, зрушитись: визбирувати камінь з висохлих борозен...
Хіба що - хіба що дитя.
Підійде хлопчик, - син твій, учень, - торкне за лікоть і вимовить до тебе, вимовлює тобі свою спокусу, дивиться в очі, - і зрадіє душа, і дозріє твій день. І ти здатний, він вірить: всі біди від нього, всі болі його і причини ти здатний в свою долоню взяти, за все відповісти, від всього боронити - і слова твої для нього, як листя зелене...
І стане легким день, і просихає стежка, і зворухнулись зраділі крила над тобою, і в кленах, в жовто-зелених пошумах кленів заграє, засміється чарівне сонце.
А слід на плечі залишився - не біда, то слід причетності, слід наруги, ярма і терпіння.
Ти знову певен в тому, куди йдеш.

ВІДКРИЮ І ЗАЙДУ
Заплющу очі.
Ось: гостролеза мить, солодка крихта страху, мить на порозі в інший, первістковий світ, з тісного кола самоти - у гамір, сміх і простір.
Таємна давня насолода: наблизитися хвилею легкою, без гордості і глуму, своє в собі здолати і забути, наблизитися легкою ходою, - і не знати на скільки хватить голосу, захоплення і віри, як і коли - не знати - не відокремлю їхнє і своє, свій, долішній, і їхній, незбагненний, світ, і не відчую гострість леза, не помічу...
Годі! Відкриваю двері - ось: слова, що вимовляю вголос... якими будуть? Що зродить голос - шепоти цілющі чи порожнеч оздобу, оклик привітний чи мідь грімливу, що обпікає?
І, посміхаючись, заходжу.

с. Мар'янівка Михайлівського району
Запорізької області.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2002 > Тема "На допомогу вчителеві"