"Кримська Свiтлиця" > #33 за 17.08.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"
#33 за 17.08.2007
МАЗЕПА
Володимир СОСЮРА
Поема (Продовження. Поч. у № 32).
Ц╕ думи вихором гудуть У голов╕ ревнив╕й пана. В╕н зором пробива╓ грудь, На землю кида╓ ╤вана З лицем, од болю помертв╕лим… ╤з хряском сталь вгруза у т╕ло… Зда╓ться, швидко так ╕ просто: На те при боц╕ й шабля гостра В оправ╕ висить золот╕й, Щоб пажа викликать на б╕й! В уяв╕ ╕ любов, ╕ слава Над головою Брон╕слава… “Я так р╕шив. Насп╕в вже час. А шабля викона наказ!” Немов на тих╕м тл╕ заграв, Бенкет в огнях с╕я ╕ тане… Сидить совою Брон╕слав ╤ скоса погляда на Йвана. Н╕с од вина, немов блакить, З╕йшлись над ним грозою брови… Ах, як в╕н заздрить, як болить Шляхетне серце гонорове! Не чу╓ Йван, любов’ю радий, Як пан гадюкою сичить: “З якою рад╕стю, проклятий, Я б заколов тебе в цю мить!” Йван покида огн╕ та дим, ╤де на шум берез ╕ хво╖… Усм╕шка Юз╕ молодо╖ ╤ непом╕тний знак рукою Його покликали туди. З╕рки, з╕рки, лиш вам одним Шумлять задуман╕ вершини, Й про Дон-Жуана з Укра╖ни Пливе, сну╓ться п╕сн╕ дим, То тане, та зроста╓ знов… Яка це музика — любов!.. З╕рки мо╖, кв╕тки лазур╕! А Брон╕слав, неначе буря, Заран╕ кров’ю помсти п’яний, По парку скр╕зь шука╓ Йвана Над В╕сли дзеркалом ясним… В╕н дума╓, що Зося з ним. У глушин╕ шепоче листя, Там т╕н╕ дв╕ в одну злилися, Под╕бн╕ губи ╖х до ран… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А пот╕м з Юзею ╤ван Десь б╕ля замку роз╕йшлися. Був в╕тер юний ╕ дзв╕нкий. Мазепа зв╕в до неба оч╕. “З╕рки, з╕рки мо╖, з╕рки, Я в╕ршувати зараз хочу!” Сну╓ться, лине п╕сн╕ дим Про довгий шум берез ╕ хво╖, Про козак╕в, про дальн╕й д╕м, Що над могутньою р╕кою, Про дзв╕н копит удалин╕, Про оч╕ д╕вчини сумн╕, Що вс╕ в сльозах в╕кна малого Глядять печально на дорогу. Стира╓ час копит сл╕ди… В╕н не повернеться, не жди! ╤ван у настро╖ сумн╕м Душею тоне молодою… ╤ раптом чу╓: хтось за ним ╤де р╕шучою ходою… Хто од╕рвав його од дум? Хто дав на те нахаб╕ право?.. Та протина╓ ноч╕ тьму Суворий голос Брон╕слава: “Пост╕йте, блазню чорнобровий, Я хочу вам сказать два слова, Щоб не повадно вам було… Ну, словом, шпаду* наголо!” — Спок╕йно каже Брон╕слав, Але в словах жага цупка. Знялась, як т╕нь його рука, Мов хв╕ст слизький ╕ чорний гада… ╤ ляпас дзв╕нко пролунав. Мазеп╕ стало млосно й радо, Скривили губи лють терпка, ╤ дороге держальце шпади До болю стиснула рука. Держися, любий м╕й козаче, Не можна тут ловити гав! ╤ван да╓ спок╕йно здач╕, — ╤ захитався Брон╕слав. Немов стоять йому обридло. “Тепер держись, прокляте бидло!” Удар летить ╕ марно пада. Вони схопилися за шпади, ╤ от схрестилися дзв╕нк╕ У св╕тл╕ м╕сячн╕м клинки… Л╕тають шпади, наче птиц╕, Як ╕скри од очей ╕ криц╕… Так╕ страшн╕ у п╕тьм╕ бур╕й Б╕йц╕в напружен╕ ф╕гури! Все ╖х життя — на лез╕ шпади… З них н╕ один не дасть пощади. ╤ т╕льки думкою жи╓, Коли клинком сво╖м проб’╓ В╕н серце ворога уперте На рад╕сть ╕ соб╕, ╕ смерти! Був довгий б╕й п╕д ноч╕ крепом. Був, наче буря, Брон╕слав… Сп╕ткнувся, похиливсь ╕ впав З проколотим плечем Мазепа. “Невже к╕нець?” П╕д ноч╕ крепом Було все тихо так кругом. Пан напоровся животом На золотий клинок Мазепи, Немов спочить на нього л╕г… ╤ все… Знайшли на ранок ╖х Бл╕д╕ стривожен╕ пани. Лежало в чарах тишини На Йван╕ т╕ло Брон╕слава, ╤ виглядав клинок кривавий З його широко╖ спини… Немов дивились оч╕ зл╕ На Йвана хмуро ╕ сердито, Що був клинком його прибитий, Немов метелик до земл╕… Хто з них повернеться ╕з мли, Заго╖ть знов розтят╕ жили? Т╕ла у палац принесли ╤ на п╕длоз╕ положили. Немов живий, лежав ╤ван З трояндою жахкою рани… А поруч нього мертвий пан… ╤ плакали нечутно панни… ╤ван немов всм╕хавсь у сн╕. Був пана з╕р, неначе жало. ╤ сумно лицар╕ стояли Над ╖х т╕лами в тишин╕. День заливав шибки ╕ рами, Немов р╕кою голубою… ╤ван з╕тхнув, пов╕в рукою ╤ глянув мутними очами, П╕дв╕всь на л╕кт╕ й запитав: “Зда╓ться, пане Брон╕слав, Вам не з╕йтись уже з╕ мною?! Я вм╕ю волод╕ть клинком!” — ╤ мовчки слухали героя Печальн╕ лицар╕ кругом. ╤ван з╕тхнув (тяжка робота), Кров показалася ╕з рота… МАЗЕПА Прощайте… Мабуть, не знесу… Скривився круль, змахнув сльозу, Що у сво╖м пов╕льн╕м рус╕ Спинилася на довг╕м вус╕. Дарма! Ц╕ сльози, наче мухи. За першою тече вже друга… ╤ сивобровий женолюб ╥╖ ковтнув куточком губ. КОРОЛЬ О, як душа моя болить! Не покидай мене, ╤ване! Ти — як дитя мо╓ кохане… Без тебе сумно буде жить. Тво╖ страждання серце крають, Мо╓ ти сонечко ясне: Я все, я все тоб╕ прощаю, Т╕льки не кидай ти мене! Ось л╕кар. В╕н нагнувсь над пажем, Приклав якихсь до рани трав ╤ пот╕м коротко сказав: “В╕н буде жить, величн╕сть ваша”. “В╕н буде жить”, — з╕тхали панни… Кр╕зь в╕кна зацв╕ла блакить… “В╕н буде жить, в╕н буде жить!” КОРОЛЬ Вони з╕йшлись на чесн╕м ╜ерц╕. ╤ от ф╕нал. Судить не нам. Але безмовним воякам Слова круля не йдуть до серця. Бо в ╖х серцях жалю вогонь Т╕льки за шляхтича свого. Та одгула гроза кривава… Така вже доля Брон╕слава. Був день холодний ╕ сумний З дощем ╕ без золотожар. У вишин╕ лет╕ли хмари Кудись на п╕вдень золотий, Мов лицар╕ на гр╕зний б╕й Непереможною юрбою… Шум╕ли верби над р╕кою, Був день холодний ╕ сумний. Прощально шелест╕ли трави, Коли ховали Брон╕слава. Востанн╓ лицар╕ за ним ╤шли печальною юрбою. Шум╕ли верби над р╕кою, Його несли в останн╕й д╕м… Вс╕ зосереджен╕, сумн╕. Було усе одного тона. На бойов╕м його кон╕ Лежала траурна попона. Був крик ╕ сум у св╕тл╕ дня, ╤ сльози на очах коня… Ми вс╕ приречен╕ кос╕, Що держить смерть… О св╕те б╕лий! Гроб у могилу опустили, А пот╕м роз╕йшлись ус╕. Лишився цвинтар спорожн╕лий, ╤ на могил╕ хрест новий, Мов одинокий вартовий. Хтось на ознаку дружб╕ мил╕й Лишив кв╕тки на т╕й могил╕. ╥х дощ мочив ╕ у трав╕ Вони лежали, мов жив╕. Там нев╕дома з Укра╖ни За паном плакала д╕вчина, Ламала руки в шум╕ трав: “Ой, Брон╕славе, Брон╕слав!..” — Ридала д╕вчина ╕ небо. “Якби ж ти знав, якби ти знав, Що я при╖хала до тебе!.. Ти сонцем був мен╕, зорею, — ╤ от закрились оч╕ мил╕!..” Так голосила на могил╕ Майбутня ж╕нка Кочубея. Як т╕нь, прийшла у шум╕ трав, Як т╕нь, п╕шла в туман дороги… Н╕хто з пан╕в ╖╖ не знав, Не знала ╕ вона н╕кого. Лиш понесла широким степом У серц╕ пр╕звище — “Мазепа”. ___________________________ * Шпада (застар╕ле) — шпага.
III Був довго Йван у сн╕ неначе, ╤ серце стомлене козаче То в╕дпускав, то тиснув жах, Що жить йому лишилось мало… В╕н бачив: смерть в його ногах З косою гр╕зною стояла, Щоб голову одтять йому ╤ повести у в╕чну тьму. В╕н чув: над ним музика грала, ╤ десь лунав погребний дзв╕н… Хололи ноги до кол╕н, ╤ серцю страшно так ставало, Мов гаснув день останн╕м блиском. ╤ смерть п╕дходила так близько… Вона хитала головою ╤ нам╕рялася косою… Над ним безжально╖ руки Так сухо цокали к╕стки, ╤ розв╕вався саван б╕лий, Мов танцювать хот╕лось ╖й… Був рот порожн╕й ╕ страшний, Мов приготовлена могила, ╤ в╕н см╕явся: “М╕й тепер ти!” — Так трудно Йван боровся з смертю, У боротьб╕ кошмарн╕й т╕й В╕н став тоненький ╕ худий, ╤ на обличч╕, що — як в╕ск, Погас очей юнацький блиск. В╕н дихав швидко ╕ невпинно, Немов д╕дусь або дитина, Та боротьба, як н╕ч, була, Не раз здавалося, що гине… Та т╕льки думка про Вкра╖ну Герою вмерти не дала. Над ним ясн╕ти стала мла, Став пов╕льн╕шим дих ╤вана. ╤ смерть з косою в╕д╕йшла В сво╖ незл╕чен╕ тумани… Десь см╕х ╖╖ востанн╓ гув, Мов реготали дальн╕ грози… ╤ на щоках сво╖х в╕дчув ╤ван чи╖сь гаряч╕ сльози. Немов огонь, вони пливли. То сльози Юзин╕ були. Мов хмарка н╕жна ╕ пухка, Що над в╕кном в задум╕ стала, Пок╕рна Юзина рука В руц╕ ╤ванов╕й лежала. Тонула син╕ми очами Вона у тьм╕ його очей, ╤ погляд невимовний цей Не можна передать словами. Як передать волошки з╕р, Що н╕ччю тягнеться до з╕р, Або як у ставок глибокий Журлива дивиться осока, Чи у корон╕ з янтаря В веч╕рн╕й океан — зоря? МАЗЕПА Так св╕жо й легко на груд╕, Неначе гору з не╖ збили. Знов за в╕кном степи руд╕, ╤ Укра╖на — край м╕й милий, Що як зоря мен╕ с╕я… ╥╖ побачу знову я! Я буду жить. Прощай, могило! Повн╕╓ з╕р ╕ серця б╕й… ЮЗЯ Яка я рада, любий м╕й! ╤ голос Юз╕ молодий Неначе лл╓ солодк╕ сили В Мазепи виснажен╕ жили… Й кохана в б╕лому вбранн╕ Над ним поникла в тишин╕, Неначе янгол б╕локрилий… МАЗЕПА М╕й ген╕й добрий, золотий, Моя любов, в╕драдо мила! Якби ти знала все, то б ти З╕ мною б╕льше б не ходила. В сво╖ долон╕ золот╕ Не брала б ти мого обличчя, А прокляла б на в╕ки в╕чн╕ ╤ брови, й губи, й руки т╕, Що ти життя сво╓ невинне Зв’язала з ними до загину. Якби я все сказав, кохана, Чи дарувала б ти ╤вану? ЮЗЯ Мовчи, мовчи, орлюню, цить, Тоб╕ не можна говорить. Що б не було, я добре знаю, — Моя любов усе проща╓. Так╕ в╕ддан╕ й молод╕ Були вуста ╖╖ розкрит╕, Що Йван забув усе на св╕т╕, — Кров налила вуста бл╕д╕, ╤ в╕н притис ╖╖ к груд╕. Дивився в оч╕ до знемоги, Де щастя сонцем розлилося, Все гладив плеч╕ ╕ волосся ╤ ц╕лував так довго, довго… ЮЗЯ От ╕ пройшли ус╕ тривоги. Засни тепер, а я п╕ду. Заграло сонце на дуду, Кв╕тки вуста сво╖ розкрили, Щоб славословить день новий, ╤ за спиною, наче крила… Спок╕йний сон, коханий м╕й! МАЗЕПА Спок╕йний сон, моя кохана! ╤ сон прийшов, ╕ взяв ╤вана, ╤ над морями хмар ╕ г╕р Пон╕с у тихий монастир… Там, де пливуть веч╕рн╕ дзвони, Де мати йгуменя бл╕да Перед ╕коною рида ╤ хреститься, ╕ б’╓ поклони, ╤ сина згаду╓ свого… Там тихий сп╕в, лампад огонь, Черниц╕ йдуть, мов т╕н╕ чорн╕, Рядами скорбними у тьму, ╤ все нагадують йому Про дн╕ дитинства неповторн╕, Про золот╕ хлоп’яцтва дн╕, Що пролет╕ли, наче птиц╕… Лице учительки-черниц╕ Над ним схилилося… — Маля! — Так добре св╕тять оч╕ син╕. В╕н з нею в╕льно розмовля ╤ по-французьки й по-латин╕, В╕н зна╓, де яка земля, Як там живуть чуж╕ народи, Як╕ в них звича╖ ╕ як Вкра╖ну полонив поляк, ╤, наче оводи т╕ зл╕, ╥╖ обс╕ли москал╕… ╤ оч╕ хлопчику горять, В╕н б’╓ себе в маленьк╕ груди: “Я Укра╖ну не забуду, Вона для мене, як зоря! Покличте знову кобзаря! Я так люблю його мотиви ╤ золот╕ його слова Про те, що воля ще жива, Що наша слава не загине!.. Така любов до Укра╖ни В його п╕снях, в очах його!.. Од них такий ╕де вогонь, ╤ пальц╕ струнами невпинно Б╕жать, мов кон╕ по степах, Мов сльози по щоках старечих…” ╤ трусяться маленьк╕ плеч╕, ╤ гн╕в стиска╓ кулачки: “Ми в╕зьмем ворога в клинки ╤ на к╕стках його проклятих Знов зацв╕те Вкра╖на-мати!” — Учись, ╤ване!.. ╤ любов, Свою любов до Укра╖ни Вм╕й влить у формули ч╕тк╕, Ум╕й спинить гарячу кров, Рух нерозважливий руки ╤ стиснуть серце, коли треба. Хай пада все, пала╓ небо, А ти ╕ди спок╕йним кроком До точки, що нам╕тив оком. Учись в╕йни у ворог╕в, Вивчай удачу ╖х ╕ зброю, ╤ слава п╕де за тобою, Немов за п╕снею мотив. ╤ хлопчик слуха╓, мов п’╓, Слова послушниц╕ чудов╕, Неначе серденько сво╓ В╕н стиснуть хоче, й хмурить брови, Гол╕вку чорну нахилив Перед лицем негоди злив, Мов приготовився до бою З непереможною судьбою. В╕н на в╕йну зм╕ня╓ мир, Щоб у вогн╕ згор╕ти щиро. Неначе струни дивн╕ л╕ри, Далекий дзвонить монастир… Там золот╕ Соф╕╖ дзвони Пливуть над м╕стом монотонно. ╤вана кличуть ╕ гудуть: “Зал╕зним будь, зал╕зним будь! Ум╕й боротись до загину Й свою нещасну Укра╖ну На чужин╕ ти не забудь!” — Н╕, не забуду! Я ╕ду До тебе, краю м╕й убогий! — ╤ван спуска╓ з л╕жка ноги, Йде, як сновида, до в╕кна. — Я так люблю тво╖ дороги, Моя Укра╖но сумна! Ти на груд╕ мо╖й, як рана… О, як зал╕зно в╕рю я, Що час визволення настане, ╤ шабля золота моя, Мазепи, гетьмана ╤вана, Над трупом ката зас╕я! Скор╕ш коня мен╕, коня! Кричить ╤ван… Волосся — дуба, Лице натхненне ╕ худе… П╕д м╕сяцем б╕л╕ють зуби, ╤ кров тече з притислих губ… В╕н у б╕лизн╕, наче труп, Сто╖ть у м╕сячн╕й к╕мнат╕, Неначе Марко той проклятий. Ось поверта╓ться, ╕де, Ляга на л╕жко ╕ безмовний Так страшно дивиться у тьму… Кр╕зь в╕кна — хмар кривава вовна Про смерть нагаду╓ йому, Коли, покинутий сво╖ми, Програ╓ в╕н р╕шучий б╕й ╤ у Молдав╕╖ сумн╕й Безславним сном старий спочине. Як тяжко знов! Ось по к╕мнат╕ ╤де його старенька мати, Благословля його хрестом. — Готовий будь! Збирайсь, м╕й сину! Народ хвилю╓ться кругом… Будь оборонцем Укра╖ни, Що на шаблюки точить рала. Тебе народ ╕ Бог обрали! Над╕нь шолом ╕ меч в╕зьми, Стань на чол╕, зд╕йми повстання, Нехай чека тебе за те╓ Страшна дорога Мо╖сея, Доноси, зрада ╕ вигнання… Та доля страдник╕в така. По ╖х дороз╕ в бур╕ часу Колись пройдуть нестримн╕ маси… Хай не здригне твоя рука, Будь смолоскипом дн╕в нових! Хай ти згориш, ╕ в╕тру см╕х Розв╕╓ попелом над╕╖, — Той не живе, хто жити вм╕╓ З душею темною раба. Життя ж — це в╕чна боротьба! ╤ т╕льки сильними народи Куються в нац╕╖, ╕дуть Кр╕зь бур╕ в рад╕сн╕ походи, Торують для нащадк╕в путь. ╥м не страшн╕ н╕ жар, н╕ л╕д, Бо ╖хня воля, як гран╕т. Люби ж, м╕й синку, св╕й народ, Веди його ╕ йди за ним. Хай не спиня пожеж╕ дим, Не кривить в крик тв╕й юний рот, Усе стерпи! Готовий будь! Хоч ╕ тяжка твоя дорога, Та це, м╕й хлопчику, н╕чого. С╕длай коня — ╕ швидше в путь! Хай не ляка тебе могила! ╥й хрест блиснув, як меч кривавий, Десь загуло стократно: “Слава!..” “На смерть мене благословила, — ╤ван подумав: — Я готов. Тепер я знаю, що робити. Я розкажу, чи╖ ми д╕ти, Я возведу ясн╕ м╕ста… Нас поведе вперед любов, Любов ╕ слава золота!” В╕н довго зорив, до утоми В куток та╓мний ╕ знайомий, Де мати чорна ╕ бл╕да З хрестом пропала без сл╕да. Даремно звав ╖╖ ╤ван ╤ простягав до не╖ руки, — В кутку тремт╕в якийсь туман, — Ридала п╕сня… Й тужн╕ звуки За серце тисли молоде… Незчувсь Мазепа, як в╕кно Залив багрянцем юний день, Як Юзя перед ним давно Стояла, наче на молитв╕. ╤ снив в╕н про походи й битви, Коли кров╕ густе вино Полл╓ться по степах широких, Де йтиме цар нестримним кроком “В ╢вропу прорубать в╕кно…” В╕н чу╓, цар ╕де по ньому, У грудях грузнуть каблуки, Так важко дихати старому… — Чом ти прийшов до мого дому, П╕вн╕чний злод╕ю? Чому Мене штовха╓ш ти у тьму?.. Що я зробив тоб╕, проклятий?.. Але у в╕дпов╕дь гармати Гримлять п╕д мурами Полтави, ╤ заглуша╓ крики “слава”, Мов рух розпечений ядра, Погребним гуркотом “ура”. ╤ван схопив себе за груди, Сорочку рве, кричить, рида… ╤ панна злякана, бл╕да Його в сльозах од муки будить. МАЗЕПА Коня! Скор╕ш мен╕ коня! Дай шаблю й чоботи, кохана, Тенд╕тна горлице моя! Та не побачиш б╕льш ╤вана, Цей палац покидаю я. ЮЗЯ Та що ти, любий! Ти — як т╕нь, Тебе на смерть роз╕б’╓ к╕нь… Тоб╕ лежать ще довго треба! Але не слуха╓ Мазепа ╤ хоче встати, та легка Л╕лейна Юзина рука Його трима╓ й не пуска. (Продовження в наступному номер╕).
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 17.08.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5039
|