Версiя для друку Обговорити в форумi

Любі друзі - читачі і дописувачі газети "Джерельце"!
Всі ми живемо в чудовій країні, яка багата своєю історією, неповторною природою.
Давайте разом будемо мандрувати мальовничими селами і містами України, вивчаючи їхню історію, захоплюючись прекрасними краєвидами, гірськими і морськими пейзажами, фортецями і замками, церквами і палацами. Наша земля неповторна, багата талановитими людьми, давніми традиціями і звичаями. Розповідайте нам про свою маленьку Батьківщину - місто чи село, де ви народилися. Ми з радістю передамо вашу розповідь усім читачам. Пізнаймо рідну Україну разом!

ОВІЯНИЙ ЛЕГЕНДАМИ ХОТИН
Багатьох відвідувачів цієї прекрасної фортеці найбільше цікавить питання: "Звідки взялася пляма на мурі? Коли вона з'явилася? Чи, може, це замок починає руйнуватися?" Мешканці Хотина радо розповідають про це гостям. І кожного разу це інша історія. Найрозповсюдженішою версією є така:
Уже довгий час тривала облога замку татарами. Захисники мужньо трималися, але надто їх мучила спрага, адже на той час у фортеці ще не було криниці. Та у лавах захисників була надзвичайно хоробра дівчина. Вона зуміла зробити вдалу вилазку вночі і набрати у глечик води з струмка, що протікав біля замку. Та коли вона вже поверталася із водою, її помітили і смертельно поранили. Але в тендітному тілі був сильний український дух. Завдяки йому дівчина знайшла в собі сили пораненою донести рятівний для захисників фортеці глечик з водою. І на руках в одного з вояків вона померла. І на тому місці, де вона стояла, коли пролунав постріл, досі мокра пляма. Багато хто навіть стверджує, що вона - у формі глечика.
Існує ще й інша версія походження мокрої плями:
Ця історія сталася, коли замком володів відомий магнат, який мав дочку. Та дуже жадібним він був. Заради багатства міг віддати щастя одиначки. Отож знайшовся заможний претендент на її руку. Лише не на серце... Бо серце (як завжди буває в легендах і не тільки в них) вона давно віддала іншому. Проте батько був надто жорстокий і силою намагався віддати доньку заміж. Та вона ніяк не хотіла підкорюватися йому і надалі відмовлялася від заміжжя з нелюбом. Розсердився тоді батько і наказав живцем її замурувати в стінах замку. Не протестувала вона, лише сльози повсякчас котилися по її красивому обличчю. Досі вона там плаче, аж на стіні видно мокру пляму, яка утворилася через гіркі щоденні сльози.
Фортеця наче виросла з землі, як дерево, як трава, і без неї цю місцевість не можна уявити, бо, здається, замок був тут і буде завжди. Замок, у якому знімалося багато фільмів, розташований у місті Хотині Чернівецької області. Це містечко одне з найстаріших в Україні і має вже 1003 роки. У кінці X століття за князювання Володимира місто входить до складу Київської Русі. Отож одним із його фортифікаційних оплотів стає замок у Хотині. Як завжди, обирали місце, що його оберігала природа. Тож замок зводять на горбі висотою 20 метрів, з одного боку якого протікає ріка Дністер, а з другого є каньйон струмка. На той час фортифікаційні споруди споруджувались з дерева та землі. Ці матеріали недовговічні, тому те укріплення не збереглося. Припускають, що воєводу, який займався будівництвом замку, називали Хотін (слов'янське Хотін - "жаданий", "бажаний").
Від 1199 року Хотин входить до складу Галицько-Волинського князівства (до того часу входив до складу Теребовлянського, Галицького). Цим укріпленням деякий час владарює князь Данило Галицький. Він зі своїм сином Левом будують замок уже з каменю, щоб його не руйнували стінобитні та каменеметальні пристрої. Мур, що огороджував замок, був висотою близько 7,5 метра. Приблизно в той же час була зведена кам'яна церква.
Замок часто переходив у руки загарбників. Зокрема, приблизно 1340 року фортифікаційне укріплення стало власністю Угорського королівства, а від 1359 року - Молдавського князівства.
Першим документальним свідченням про Хотин є "Список руських градів далеких і близьких", писаний, ймовірно, в 1394 році. А вже в документі від 1408 року Хотин виокремлений як державна митниця.
Вперше стіни фортеці захищали від експансії турецького війська у 1476 році. Та не розрахували бусурмани своїх сил і не змогли захопити могутню захисну споруду.
Неприпустиме сталося у 1538 році. Польське військо (очолював граф Ян Тарновський) після двотижневої облоги перейшло до радикальних заходів. Вони підкопали замок і підірвали його. Внаслідок цього були зруйновані Надворотна та Південно-Східна башти, а також східна стіна. Проте, зважаючи на важливість цього форпосту, незабаром все відбудували, з'явилася нова башта - Надворотна.
У 1600 році в цьому замку переховувався молдавський князь Єремія Могила із братом Семеном (батьком Петра Могили), коли фортецю взяв у облогу таласький князь Михай (він хотів таким чином захопити й Молдавську країну). Проте стіни та мури замку знову не дозволили цього зробити.
Вересень - початок жовтня 1621 року - найвизначніший період для фортеці. Саме тоді і укріплення, і місто стали свідками Хотинської війни, під час якої запорозькі війська гетьмана Петра Сагайдачного билися з турецько-татарською навалою. І навіть разом із армією союзників українців було удвічі менше, ніж вояків війська султана Сулеймана. І лишень завдяки патріотизму, бажанню вберегти свою землю від спустошливих набігів ворога їм вдалося перемогти. Боровся проти загарбників і Петро Могила, якому тоді виповнилося лише 24 роки, і батько майбутнього гетьмана України Пилипа Орлика.
Уже в 1673 році 40 тисяч турків, які на той час перебували у Хотині, зазнали поразки від 30-тисячного польсько-литовського війська. Тож надалі замок перебував у руках поляків.
І лише у 1699 році за умовами Карловицького миру місто переходить від Речі Посполитої до Молдавського князівства. Від 1712 року у фортеці розташувався турецький гарнізон. Приблизно тоді ж почали будувати нову фортецю у формі прямокутника. Оточували фортецю земляні вали з сімома бастіонами, на яких стояли далекобійні гармати. Всередині побудували палац, казарми, мечеть, пекарню, лазню, конюшні.
У хотинській фортеці 5 башт: Північна (найбільша, площею 12 на 18 метрів), Надбрамна, Східна, Південно-Західна та Комендантська. Саме з Північної башти велися бої, там 3 яруси бійниць. З усіх башт є вихід на бойовий майданчик, що розташований по периметру. Майданчик захищений зубцями. З нього на голови нападників лили окріп та кидали каміння. Вхід до замку пролягає через Надбрамну вежу. Сьогодні хотинське фортифікаційне укріплення складається з цитаделі (власне замку) та залишків нової фортеці.
Замок виявився прекрасним актором, адже його знімали у багатьох фільмах, зокрема: "Гадюка" (1965, режисер Віктор Івченко), "На війні як на війні" (1968, режисер Віктор Трегубович), "Захар Беркут" (1970, режисер Леонід Осика), "Стріли Робіна Гуда" (1975, режисер Сергій Тарасов), "Русалонька" (1976, СРСР, Болгарія, режисер Володимир Бичков), "Д'Артаньян і три мушкетери" (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хількевич), "Балада про доблесного лицаря Айвенго" (1983, режисер Сергій Тарасов), "Чорна стріла" (1985, режисер Сергій Тарасов), "Хотин" (1992, режисер Костянтин Крайній), документальна стрічка "Яса" (1993, за романом Юрія Мушкетика), "Хотин" (2001, Німеччина, режисер Ерік Райсиг).

Інга ВЛАДИСЛАВА
ЗУСТРІЧ БІЛЯ ВЕДМІДЬ-ГОРИ
ОПОВІДАННЯ
Айдер прихилився спиною до кипариса і дивився на Чорне море і гори. Над морем низько літали чайки і пронизливо кричали.
- Цікаво, звідки сюди прийшов цей ведмідь?
Айдер різко обернувся. Позаду нього стояла дівчинка з двома косичками і з цікавістю роздивлялася величезного ведмедя, котрий пив з моря воду.
- Який ведмідь? - Айдер спочатку не зрозумів, про що запитує дівчинка, а потім кинув погляд на гору і здогадався.
- Це Аю-Даг, - пояснив він.
- Як тут красиво, правда? - спитала дівчинка і перекинула свої кіски за спину.
- Звичайно, красиво, - погодився Айдер, - адже це Крим! І він гордо окинув поглядом море і гори.
- А як тебе звати? - запитала дівчинка.
- Айдер, - мовив хлопчик. - А тебе?
- Я - Марічка, - відповіла дівчинка і знову запитала:
- А ти звідки приїхав?
- Я тут живу! - засміявся Айдер. - Тут народилися мої дідусь і тато. Ми - татари, і Крим - наша батьківщина.
- Ти тут народився? - здивовано глянула Марічка. - Як добре жити біля моря!
- Авжеж, - поважно відповів Айдер.
- Торік я була на Ай-Петрі, - почала розповідати Марічка. - Ми з татусем піднімались майже на самісіньку вершину. Там було так високо, що я навіть злякалась.
Айдер помовчав, а потім запитав:
- А де ти живеш?
- В Києві, - відповіла Марічка. - У нас немає гір, тільки пагорби.
- В Києві я ще ніколи не був, - зітхнув Айдер. -
А там красиво?
- Звичайно ж! - зраділа Марічка. - І музеї у нас є, і Майдан Незалежності, і парки! І Дніпро. Він такий широкий. В Києві навіть метро є.
- Метро? - здивувався Айдер. - Це коли поїзд під землею їде?
- Еге ж, - пояснила Марічка. - Прямо під річкою.
Айдер недовірливо хмикнув.
- А по Дніпру можна плавати на катері? - запитав він у Марічки.
- Звичайно! - засміялася дівчинка. - Ми часто гуляємо в Голосіївському парку. Там дуже красиво!
- Як дивно, - знизав плечима Айдер. - Я гадав, що Крим - це найкраще місце на землі.
А ти кажеш, що і в Києві так багато цікавого!
Діти сіли на лавочку, що стояла на набережній, і споглядали Кримські гори. По морю пливли білі яхти. Вітер напинав їхні вітрила.
- А що це за камінчики? - спитала Марічка і вказала на дві плями у морі.
- Це не камінчики, - розсміявся Айдер, - це Адалари. Колись дуже давно з гори упали два величезних камені. Вони скотилися в море і з того часу лежать у воді.
Марічка безтурботно погойдувала ногами.
- Як мені подобається Крим!
Дівчинка пильно дивилася на Ведмідь-гору.
А ось Айдер усе ще не міг забути того, що розповіла йому Марічка.
- Як дивно! - казав він, - я живу тут, ти приїхала із Києва, а в нас так багато спільного!
- А давай, порівняємо, - запропонувала Марічка.
 І перша сказала: - У нас є Дніпро.
- А у нас Чорне море!
- Київ стоїть на пагорбах!
- А в Криму високі гори!
- У нас багато музеїв і пам'ятників, - згадала Марічка.
- Пам'ятники і у нас є! - зрадів Айдер. - Ось у Ялті, наприклад, є пам'ятник Лесі Українці.
- Лесі Українці? - дуже здивувалася Марічка. - Але ж і в Києві я також його бачила! У нас навіть бульвар є Лесі Українки і майдан.
- Ось бачиш, - зрадів Айдер, - скільки у нас спільного! Усі, хто живе в Україні, люблять Київ, тому що це дуже старовинне і дуже красиве місто.
- І приїздять до Києва в гості, - додала Марічка.
- У Криму люди відпочивають біля моря, - сказав Айдер і поглянув на пляж, де купалися діти і дорослі.
Діти трохи помовчали.
- Ми були в Криму кілька разів, - почала пригадувати Марічка. - Спочатку я приїхала сюди з бабусею, мені було тоді п'ять років. Потім ми відпочивали з батьками в Алушті. А цього разу я тут з мамою. Як добре, що ми живемо в Україні, правда?
- Авжеж, - відповів Айдер.
Айдер і Марічка сиділи поруч на лавочці. Берег перед ними спускався вниз, а удалині з'явився прогулянковий катер.
- Бачиш, люди пливуть до Ялти? - кивнув у його бік Айдер. Марічка нічого не відповіла. Вона згадала Хрещатик і Майдан Незалежності.
- Тобі треба обов'язково побувати в Києві, - сказала дівчинка. - Приїжджай до мене в гості!
Айдер про щось міркував.
- А пам'ятник Богдану Хмельницькому в Києві
є? - з цікавістю запитав він.
- Звичайно, - відповіла Марічка. - А в Криму?
- І в Криму також! - зрадів Айдер.
- Виходить, що ми з тобою схожі, сказала Марічка. - Живемо в Україні, читаємо однакові книги, любимо море і гори. Мені дуже подобається Дніпро, а Чорне море ще більше!
- Я люблю читати книги, - зізнався Айдер, - і часто ходжу до театру.
- В Києві є ляльковий театр, - згадала Марічка. Він схожий на маленький замок, котрий стоїть на пагорбі. Я піду на виставу, коли повернуся додому. Адже ми ненадовго приїхали, всього на десять днів.
- Так мало? - здивувався Айдер. - За десять днів Крим обійти не можна!
- Стривай, - згадала раптом Марічка, - ти мені ще не розповів про Аю-Даг.
- Про Ведмідь-гору? - перепитав Айдер і почав свою розповідь. - Я знаю, що дуже давно цей ведмідь вийшов із лісу, щоб напитися води. Він нагнувся до моря і так довго пив, що обернувся в камінь. Колись ведмідь нап'ється води, встане на задні лапи і зареве. І цей рев почують далеко-далеко. Це давня легенда. Мені її розповів дідусь. А він її чув від свого дідуся.
Марічка деякий час мовчки роздивлялася Аю-Даг.
- Люблю казки, - посміхнулася дівчинка. - Ну, мені час.
Марічка підвелася з лавочки і подала руку Айдеру.
- Дякую тобі за розповідь про Крим. Я запам'ятаю цю легенду.
- А ти ще прийдеш сюди? - спитав Айдер.
- Прийду, - пообіцяла Марічка. - І розповім тобі при Київ.
Марічка помахала на прощання рукою і побігла. Айдер повільно побрів уздовж набережної. Він дивився на Адалари, на Ведмідь-гору і згадував Марічку.
- Чому ми з нею так схожі? - дивувався хлопчик. - Адже вона живе в Києві, а я в Криму. Дивно! Треба буде обов'язково поїхати до Києва, - вирішив Айдер. Він ще раз оглянувся на лавочку, на якій сидів з Марічкою, і пішов додому.
А чайки продовжували кружляти над морем і пронизливо кричати.
Переклад з російської
Данила КОНОНЕНКА.
Малюнки автора.

Володимир ОРЛОВ

ТИ, СОНЕЧКО, НЕ ВТОМИЛОСЬ?

Говорили сонцю діти:
- Годі, годі вже світити!
Через нас тобі морока -
Не присядеш ні на мить!
Світиш-грієш на всі боки -
Чом не хочеш відпочить?
Усміхнулось сонце мило:
- Я нітрохи не втомилось!
Ну хіба, скажіть, морока -
Прогулятись над Марокко,
Посвітити в Данії,
А чи то в Йорданії?
Хочте - вірте, хочте - ні,
Дуже радісно мені
Посилать в усі кінці
Золотисті промінці!
Якщо в Конго або в Чилі
Діти хворі чи несмілі,
Я до них швиденько мчу -
Промінь кожному вручу!

ПЕРЕКОП

Біля Перекопа
Сонце і міраж,
І гірке, як сльози,
Озеро Сиваш.

Біля Перекопа,
Мабуть, недарма
Полину гіркого
Сиза бахрома.

Тут вода гіркотна
І земля така.
Доля несолодка
Й думонька гірка.

Степові простори
Затаїли біль.
Де не глянь - від спеки
Проступає сіль.

Тут лиш вільний вітер
Обійма вали.
Тут вози чумацькі
Пісню й сіль везли.

Чумаки веселі
Їхали у Крим.
Чорні від загару.
Пилюга, мов дим.

Ох, води б напитись
І присісти в тінь!
Степ кругом, як море,
Степ, як та черінь...

Біля Перекопа
Все тепер не так.
Он сади розкішні,
Пломеніє мак.

Синь така пречиста -
Очі виїда!
Голубим потоком
Йде з Дніпра вода.

Не могло й наснитись
Браттям-чумакам,
Що в степу таврійськім
З'явиться ріка.

Що колись настане
Радісна пора -
Степ здолає спрагу
Водами Дніпра!

Встаньте, діди наші,
Встаньте чумаки,
Обдивіться знову
Степ із-під руки!

Гріє на осонні
Вуса виноград,
Гнеться аж додолу
Плодоносний сад.

Суховій ніколи
Нас не заляка...
Утікає звідси
Доленька гірка.
Переклад з російської
Василя ЛАТАНСЬКОГО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 26.01.2007 > Тема ""Джерельце""