Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Поч. у № 8 - 51).
 А тут ще й словами б’ють: «престарілі», «похилого віку», «будинок для престарілих». Для людей витонченого мовного відчуття зі словом «престарілий» ще додаткова проблема - адже це очевидний росіянізм (старослов’янського походження). А хилитися перед різноманітними начальниками та підначальниками і так часто доводиться - і без нагадування про «похилий вік»...
 Наші засоби масової інформації запозичають дуже багато цілком зайвих слів з англійської мови, перед-усім з її американського варіанту. На сторінках газет рясніють різноманітні «іміджі» (замість «образи», «уявлення»), «фани» (замість «уболівальники»), «бізнесмени» (замість «підприємці»), «проміси» (замість «обіцянки»), «хіти» (замість «перлини», зокрема музичні) та інші словесні покручі й зайвини. Але ніхто не здогадається скалькувати (тобто дослівно перекласти) дуже доречний англомовний термін (американського походження) «senior citizens» - «поважні громадяни». Можна б називати старших людей «громадянами старшого (поважного, статечного) віку». Лексеми «поважний», «старший», «статечний» зовсім іншої внутрішньої форми, ніж слова «похилий», «престарілий». Вони самим своїм звучанням виховують повагу до осіб, багатих досвідом життя й знанням людей і обставин.
 Великого поширення в Україні набуває досі призабуте слово «сиротинець», що витісняє термін «дитячий будинок». Як на мене, то чи є така необхідність і так обездоленим дітям постійно нагадувати, що вони - сироти. Життя і без того слова часто своїми штурханами їм про це нагадує.
 Дехто з наших краян залюбки уживає росіянізми «бабушка», «дєдушка» або полонізми «бабця», «дзядзьо». А замість цих покручів є такі гарні, сказати б, «добротні», українські слова»: «бабуся», «бабуня», «бабусенька», «бабусечка», «дідусь», «дідуньо», «дідусик» та ін. Навіщо ж обкрадати самих себе та своїх онучат?

Про... смачне Різдво

 Із наближенням Різдвяних свят у містах і містечках України з’являється чимало галасливих, непристойних реклам. Особливо вражають дві: «Найсмачніше Різдво - з кока-колою» та «Виграйте смачне Різдво». Ні, річ тут не в якійсь граматичній помилці чи стилістичній недоладності (хоча й вони - зайві). Це ще не така біда. Річ у тому, що наведені вище фрази (щасливий той, хто їх ніколи не чув, не бачив і - найголовніше! - не захоплювався ними) відображають певний світогляд, абсолютно чужий ментальності нашого народу, що ніколи Різдво не вигравав, а урочисто святкував.
 Згадаймо Б. Лепкого. Перебуваючи протягом довгого часу у Кракові, далеко від Батьківщини, від рідного Поділля, він виливав свою тугу ось у яких рядках:

А що чувати там у вас?
Чи йдеться з колядою?
Чи ще живий Федір, Юрко
І мій сусід Зарічний?
Чи й нині, як колись було,
Співають «Бог предвічний»?

 Коляда, пісня, Різдвяна пора дитинства - ось за якими атрибутами Різдва найбільше побивався Б. Лепкий на чужині.
 Адже Різдво - це, у першу чергу, коляда, це предковічні звичаї, це Святвечірня зірка, це Різдвяна душевна Радість. Із цього приводу
А. Содомора пише у своїй книжці «Наодинці зі словом»: «Дорога до Різдва - це дорога повернення: до дитинства, до казки, до села. І немає значення, чи в кам’яниці хто народився, чи під сільською стріхою, а коли Різдво, то всі маємо ступити на стежку, що веде до наших пращурів - у село... «Усе село єднається немов одна родина». Так і хочеться перефразувати: «Вкраїна вся єднається...».
 У нашій мові узвичаєні вислови-побажання «Веселих свят!», «Щасливих свят!», але не «Смачних свят!» Чи ж уже такими жадливими стаємо? Чи понад усе ми захоплюємося наїдками? Чи вже кока-кола стала нам такою необхідною, любішою за предковічний Святвечірній борщ з грибними вушками?! Чи стали ми жити лише щоб їсти, а не навпаки?

Про любов... з першої ложки

 Любов - це велике, святе Почуття - часто приходить зненацька, аби уже ніколи не покинути свого обранця. Щасливий той, хто знає його, воно оспіване в піснях, йому присвячено найкращі поезії, найвеличніші музичні твори. Воно - вічне. Саме тому й виник вислів «Любов з першого погляду». А тепер деякі ділки хочуть оце Почуття в нас украсти, пропагуючи любов із першого погляду до... поливки, яку вони виробляють.
 Саме такими гаслами «прикрашено» (читай: опоганено) чимало трамвайних вагонів у Львові. Сумне, дуже сумне буде життя, коли людям не просто буде подобатися страва, коли вони, жалюгідні, будуть у неї закохуватися, ще, можливо, й приревнувати зуміють її... То хто ж дозволяє ділкам, безнадійно глухим до Слова, поганити нашу мову отакими «трансформаціями» усталених висловів?!
 Коли вже зайшла мова про реклами на трамваях, то ще один буквально трагізм кидається у вічі: чимало трамваїв курсує по Львові з написом-рекламою Сантехніка «Русалка Дністрова». Це дуже ефективний доказ нашого упадку. Ідеться про крамницю будівельних матеріалів на вул. Кульпарківській, 155. Колись у цьому приміщенні була крамниця книжок із дуже доречною назвою «Русалка Дністрова» (хоча правильніше було б «Дністровая») в пам’ять альманаху «Русалка Дністровая», що вийшов у світ 1837 р. за ініціативою М. Шашкевича й започаткував нову українську літературу на Західній Україні. Не витримавши конкуренції, крамниця перестала існувати, а нові господарі - продавці різних будівельних матеріалів - зберегли давню назву, бо сподобалася їм. Є господарі
різного культурного рівня, люди по-різному оцінюють літературні шедеври. То ж не оцих господарів звинувачую у великій нарузі над пам’яттю М. Шашкевича, «Руської трійці» загалом. Маю на думці керівників міста (демо-кратів і патріотів!), освітян, просвітян, письменників, працівників музеїв. Скажете, вас не слухають. Але вихователь нашої нації І. Франко, що добре знався і на наших лінощах, і на апатії, все ж учив:

Говори, хай слів твоїх
розумних жахається
Слямазарність,
бездарність стара,
Хоч би ушам глухим,
 до німої гори, -
Говори!
(Вірш «Зоні Юзичинській», написано 3 лютого 1916 р.)

У спадок від тоталітарного режиму...

 Той спадок відчуваємо у виробництві, у сільському господарстві, у ментальності і, очевидно, у мові. Ми пишемо про те, що слід «боротися за мир» і «боротися за урожай» (хоча ніякої боротьби не потрібно, досить вести миролюбну політику й активно, по-господарському, плекати землю, збирати врожай).
 Часто мова йде про те, що хтось «відбував(ла) покарання на Колимі (на Соловках, в Інті і т. д.)». При цьому йдеться не про розбишак, головорізів чи злодіїв, а про стійких патріотів, справжніх громадян, єдина «вина» яких полягала в любові до свого поневоленого краю. То ж, мабуть, правильніше було б ужити слово «карався (лася)», «мучився (лася)», «поневірявся (лася) (на Колимі, на Соловках, в Інті» і т. д.)».
 Тоталітарна дійсність породила такі специфічні терміни, тепер архаїзми, як «ворог народу», «ідейно стійкий/нестійкий» та ін. Загалом, тюрми та арешти, по-радянському специфічні, «оригінальні» (бодай їх нікому й ніде більше не зазнавати!), спричинили появу окремих росіянізмів-запозичень у нашій мові, як ось: шмон (особливо принизливий для людської гідності обшук у тюрмах і таборах), шмонувати, чсір («член семьи изменника родины»), заквагони (вагони, що перевозили арештованих, по-російському - заключенных), закмашини (вантажівки, що перевозили арештованих), АЛЖИР («Актюбинский лагерь жен изменников родины»), СЛОН («Соловецкий лагерь особого назначения») та ін. Окремі з цих слів з’явилися і в українській поезії, згадаймо вершинний вірш поета вибухової експресії - В. Стуса «Уже Софія відструменіла...»:

Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа.
Вітри й морози.
Гудки і крики.
 Чорні прокльони.
Собачий гавкіт.
 Крик паровоза.
І закмашини, І заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода...

 Національною молитвою повинні стати завершальні рядки цього вірша, в якому - звернення до України як до Найвищої Сутності:

На всерозхресті люті і жаху,
На всепрозріннісмертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику...
 
Або ж «Гратовані сонети» І. Світличного:

Сержант шмонає по порядку
І кожну латку,
 кожну складку,
І кожен рубчик, кожен шов...
 (Сонет «Шмон»).

 Надамо слово й Д. Паламарчуку:

Під час провірок, шмонів
 та етапів,
Так, як не раз, бувало,
 й Кобзаря,
Тут вертухай обнюхував
 і лапав
Поборника свободи і добра
(Вірш «Рильський в таборах»).
 * * *
Від імені читачів висловлюємо щиру подяку автору - професору Львівського національного університету Роксолані Петрівні Зорівчак за надану нашій редакції можливість публікації книги «Боліти болем слова нашого...» і за подаровані читачам «КС» понад 70 її примірників! Ми встигли до Нового року опублікували перший з трьох розділів книги. Тих, хто бажає прочитати її до кінця, запрошуємо до нашої редакційної бібліотеки. І слідкуйте за оголошеннями в «КС»: якщо книга буде перевидана, можна знову сподіватися на подарунок зі Львова...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 22.12.2006 > Тема "На допомогу вчителеві"