Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 8 - 47).
1908 р. - указ Сенату Російської імперії (найвищого судового органу, що контролював діяльність державних установ та урядовців) про визнання україномовної культури й освітньої діяльності в Україні шкідливими для безпеки імперії.
1914 р. - указ царя Миколи II про ліквідацію всієї української преси.
1938 р. - підступна постанова ЦК ВКП (б) "Про обов'язкове вивчення російської мови", спрямована на повну асиміляцію усіх народів СРСР, крім російського.
1961 р. - Курс компартії СРСР на "зближення та злиття націй", тобто на тотальну росіянізацію.
1975 p. - Наказ Вищої атестаційної комісії СРСР про необхідність писати російською мовою кандидатські та докторські дисертації.
Цей сумний перелік можна б продовжити.
Навіть приватна балачка українською мовою часто сприймалася як доказ нижчого суспільного становища. Якщо ж по-українському говорили послідовно, це розцінювалося як свідома опозиція до російської мови, символу імперії, що вже ставало просто небезпечним. Як пише у своїх спогадах
Є. Чикаленко, в 1903 р. лише вісім інтелігентних родин у Києві постійно вживали українську мову, а саме: Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Старицькі, Косачі, Шульгини та Чикаленки.

Українці та українська мова в Україні в світлі підсумків Всеукраїнського перепису населення

Напередодні 2003 р. Державний комітет статистики України оприлюднив наслідки Всеукраїнського перепису населення, проведеного в грудні 2001 р. Як і передбачувалося, на жаль, населення України зменшилося. Станом на 5 грудня 2001 р. в Україні проживає 48 млн. 457 тис. осіб. У 1989 р. нас було 51 млн. 452 тис. - майже на 3 млн. більше! Причини цього великого лиха - відомі: і діток народжується менше, і старість у нашу жорстоку епоху часто відповідно не захищена, й постійно зростає економічна еміграція з України. Якщо політична еміграція в минулому була часто необхідністю, то теперішня - не завжди вкрай необхідна. Патріоти не міняють своєї Батьківщини на ласий (хто його знає, чи завжди ласий!) шматочок "капусти" (так в українському просторіччі називають долари) на чужині. Зокрема, прикро, коли їдуть люди, яким Україна дала високоякісну безплатну освіту, а в нас так потрібні "роботящі уми" (Т. Шевченко).
Не менш цікаві для українців у всьому світі висліди перепису щодо національного складу населення. Усі повоєнні переписи фіксували зменшення кількості українців у населенні УРСР (пор.: 76,8% у 1959 р. та 72,7% у 1989 р.) і, водночас, - постійне збільшення кількості росіян (16,9 % у 1959 р. та 22,1% у 1989 р.). До речі, така ситуація спостерігалася майже в усіх республіках колишнього СРСР. По-перше, здійснювалася цілеспрямована державна політика перемішування населення. По-друге, діяв асиміляційний чинник.
Згідно з даними останнього перепису, кількість росіян в Україні - порівняно з 1989 р. - зменшилася з 22,1% до 17,3%. Очевидно, за останні роки деякі українці, не зовсім ще асимільовані, вирішили "відасимілюватися", бо ж масово росіяни з України не виїжджають (причин на це немає жодних!). Дай, Боже, щоб це "відасимілювання" було чесним, без якихось корисливих намірів!
Українці тепер становлять 77,8% загальної кількості населення. Хоча населення України значно скоротилося, кількість українців зросла на 0,3%. Найбільш "українські" області - Івано-Франківська і Тернопільська (понад 97% українців). У Львівській області українців - 94,8%. Найбільше росіян у Криму - 58% проти 24% українців.
Дещо поліпшилася (хоча і далі залишається болючою) мовна ситуація: 67,5% (на 2,8% більше, ніж у 1989 р.) населення України назвали українську мову рідною. Це значить, що для 85,2% етнічних українців рідна українська мова, для 14,8% - російська. Із представників інших національностей найбільш українізованими є поляки, бо з них 71% уважає рідною українську мову. Річ у тому, що йдеться не про Галичину, де поляків - жменька (дехто намагається тепер - штучно - збільшити їхню кількість!), а про Житомирщину, Хмельниччину, де їх чимало.
Отже, "не все так погано в нашому домі". Очевидно, слід тверезо дивитися на стан справ, ураховувати, що не всі люди моляться рідному слову, що не всі усвідомлюють саме поняття рідна мова, що є чимало, так би мовити, негромадян. А частина людей масово уживає суржик, називаючи цю бридку українсько-російську мішанку (її приперчують тепер ще й перекрученими англійськими словами й висловами) українською мовою.
Але ж, якщо два свідомі українці (і це стосується й тих, хто поколіннями вже живе у вимушеній еміграції) навчать хоча б одного несвідомого відчувати свої корені, думати рідною мовою, молитися рідною мовою (згадаймо Павличкові слова: "Та не молися мовою чужою, Бо, на колінах стоячи, умреш!"), якщо виробимо в собі мовну стійкість (не переходити без потреби на чужу мову на своїй землі й у своїй хаті), то станемо монолітнішими у своєму домі. Бо ж для всіх українців справжній дім - таки Україна.

Чи може бути малий нарід?

У терміносистемі соціолінгвістики немає поняття й, отже, терміна "малий нарід (народ)". Нарід може бути лише малочисельним. Приміром, чеченський нарід (загальна чисельність чеченців за переписом 1979 р. - 756 тис. осіб) - малочисельний, але не малий, а, навпаки, великий, бо воля для нього (для цілого народу, а не для жменьки патріотів) - найвищий ідеал. Так само, стверджує соціолінгвістика, немає мов малих народів, а є мови малочисельних народів. Аналогічно, немає в світі красного письменства малих народів. Є одначе, великі літератури малочисельних народів, приміром, фризів (живуть у Нідерландах та в північно-західних районах Німеччини) на світі зовсім мало: згідно з переписом населення 1973 p., їх налічується 410 тис., але вони мають багату літературу, що веде своє літочислення з XI ст.
З мовного боку, слід розрізняти "чисельний" та "численний". Прикметник "чисельний" означає "виражений у якій-небудь кількості" і є синонімом прикметника "кількісний" (прим., "чисельна перевага", "чисельний аналіз" та ін.). Прикметник "численний" означає "наявний у великій кількості, який складається з великої кількості кого-, чого-небудь" (прим., "численна група учасників засідання" та ін.).

Про "живу державну мову"

Оцей вислів, поширений на сторінках нашої преси, суперечить основам соціолінгвістики. Адже термін "державна мова" сам собою містить поняття "жива", оскільки державна мова - це така, що функціонує повноцінно на всіх рівнях у державі, має міцну нормативну базу, розвинену метамову, багату систему функціональних стилів. Отже, без сумніву, вона - жива.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 24.11.2006 > Тема "На допомогу вчителеві"