Версiя для друку Обговорити в форумi

 (Продовження. Поч. у № 8 - 26).

 Зараз - тепер

 У побутовому мовленні - й навіть у літературному - слово «зараз» часто вживаємо неправильно — замість прислівника «тепер». Це наслідок інтерференції російської мови, в якій прислівник «сейчас» стосується й теперішнього, й майбутнього часів. Насправді в нашій мові прислівник «зараз» має значення, так би мовити, «негайності» (дії), що стосується логічно або минулого, або майбутнього, пор.: «Я попросив Марусю принести глечик води, і вона зараз задовольнила моє прохання» (А. Головко); «Підійди, доню, до мене». - «Зараз!» (з живих уст). Синонімами слова «зараз» є фразеологізм «як стій», прислівники «одразу», «негайно», «умлівіч» (неологізм, що його впровадив у літературний вжиток Д. Павличко).

 Завширшки - заввишки - завдовжки

 Питомо українські прислівники «заввишки» (коли йдеться про міру висоти), «завширшки» (коли мовиться про міру ширини), «завдовжки» (коли йдеться про міру довжини) витісняються з ужитку, зовсім забуваються та замінюються - під впливом російської мови - іменниковими словоформами (прихованими русизмами) «шириною», «висотою», «довжиною», пор.: «Здоровенні будяки, заввишки в ріст високого чоловіка, стояли, як густий ліс» (І. Франко), «Спінені вали, завдовжки у півкілометра, заввишки, як пароплав, котилися перед ними» (З. Тулуб); «Мотря стояла коло тину, висока та здорова, така заввишки, як Карпо» (І. Нечуй-Левицький); «Дніпро розкішно ллється більше верстви завширшки під самими горами» (Ганна Барвінок); «Кров із ями свистала вгору заввишки з чоловіка» (із записів П. Куліша).

 Не завжди прикметникова конструкція доречна

 Коли болить голова

 В українській мові подекуди вкоренилися - передусім під впливом російської - конструкції «прикметник + іменник» та майже повністю витіснили питомо українські «іменник + іменник у родовому відмінкові». Певний вплив тут і англійської мови з поширеною в ній конструкцією N + N (у формі складного слова або словосполучення), в якій перший іменник виконує роль прикметника, пор. «headache».
 Зокрема недоречна словосполука «головний біль» (пор. рос. «головная боль»), коли маємо суто українську конструкцію «біль голови». Недоречність словосполуки поглиблюється ще тим, що слово «головний» (від «голова») є омонімом слова «головний» у розумінні «важливий», «видатний».
 Пор. також «владні структури» замість «структури влади». Слід також ураховувати, що прикметник «владний» досить широкої семантики й позначає того, хто виражає волю, рішучість (див.: СУМ. - Т. 2. - С. 701 - 702), прим.:
 Було, по вулицях знайомих
 Ідеш до рідної ріки -
 І раптом бачиш владний помах
 Богдана гордої руки.
 (М. Рильський).
 Англійському терміну «distribution system» відповідає український «система розподілу» (а не малограмотне, немилозвучне «дистрибуторська система», що займає доволі місця на шпальтах газет). Подібно, маємо «відділ освіти», а не «освітній відділ», «перерва на обід», а не «обідня перерва».

 Професорові - професору?

 Обидві форми правильні, оскільки іменникам чоловічого роду другої відміни (тобто тим, що в називному відмінку однини мають чисту основу - на твердий або м’який приголосний та на -й - або закінчення -о) властиві в давальному відмінку однини паралельні закінчення -ові, -еві, -єві та у, -ю, прим.: робітникові й робітнику; секретареві й секретарю; Гордієві й Гордію; Павлові й Павлу. Форми на -ові, -еві, -єві здавна широко побутували в нашій мові, їх зафіксував автор першої друкованої граматики живої української мови Олексій Павловський (ідеться про «Грамматику малороссийского наречия», опубліковану в Санкт-Петербурзі 1818 p.). Їх знаходимо в українських літературних джерелах:
 Возьміть мої гетьманськії
 Клейноди, панове,
 Та однесіть москалеві,
 Нехай Москва знає,
 Що гетьмана Дорошенка
 На світі немає
 (Т. Шевченко).
 «А щоб допомогти в потребі,
 Як сусідові сусід,
 Щоб хоч добре слово мовить -
 Ні та й ні!»
 (І. Франко).
 Одначе, тепер в українській мові - під впливом російської - надто широкого вжитку набули форми з відмінковими закінченнями на -у (-ю). Їх інколи варто уникати ще й тому, що таке ж закінчення мають часто іменники другої відміни чоловічого роду в родовому та кличному відмінках, пор.: «премія заводу» (можна розуміти двояко: або «завод дав премію», або «завод її одержав»); «ні, не буду я сину (синові) коритися» і «ні, не буду я, сину, коритися». У другому з наведених прикладів у письмовому тексті коми служать показником кличного відмінка, але в усному вислові можливі різнорозуміння. Форми на -у(-ю) вживають, коли поруч є декілька іменників у давальному відмінку, прим.: «синові Остапу», «поету Тарасові Шевченку», «брату Павлові».

 Не забуваймо про кличний відмінок!

 Своєрідна коштовність нашої мови - можливість використовувати звертання (часто образне) у кличному відмінку, що має тільки йому властиві закінчення, пор.:
 А воно таке маленьке,
 Воно ще й не лазить.
 І коли-то воно буде
 Гратись і промовить
 Слово мамо, Великеє,
 Найкращеє слово!
 (Т. Шевченко).
 «Мамо, матінко моя, де ви?... Де ви, голубко, матінко моя сива?» (О. Довженко). Про український кличний відмінок письменник та перекладач О. Кундзіч слушно написав: «Я собі образно уявляю кличну форму, як простягнені до когось руки в більш чи менш підкресленому жесті». У художньому мовленні звертання часто складаються із ключового слова (іменника) та цілого ряду пояснень, уточнень до нього, пор.:
 І нині - будь! І присно - будь!
 Зигзице! Ярославна! Ладо!
 Моя Ти радо і порадо -
 І нині - будь, і присно - будь
 (І. Світличний).
 Експресивно звучать форми кличного відмінка в таких контекстах:
 Свободолюбче -
 тільки море й ти!
 (Ш. Бодлер, пер. І. Світличний).
 Ні, часе, не хвалися, змін нема;
 Нові ти зводиш піраміди й вежі,
 Щоб здивувати нас, але дарма -
 То все старе, лише в новій одежі
 (В. Шекспір, пер. Д. Павличко).
 В українській мові іменники першої, другої та третьої відміни (абсолютна більшість іменників) мають закінчення в однині кличного відмінка, пор.: Ганно, книжко, перемого, Галинко, Ярусю, сину, тату, часе, можновладче, Львове, Києве, любове, радосте та ін. Запозичені імена та прізвища, відмінюючись за парадигмою наших іменників, також мають закінчення у кличному відмінку, пор.: «Що коїш, Фаусте! Схаменись!» (Й.-В. Ґете, пер. М. Лукаш); «Боговінчаний Ліре, Кого я поважаю, як владику» (В. Шекспір, пер. М. Рильський).

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 30.06.2006 > Тема "На допомогу вчителеві"