Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли мені минав тринадцятий, я теж, як малий Тарасик, пас за селом. Але не ягнята, а корівку Лиску. Чужу, бо не розжилися на свою. То був післявоєнний 1951 рік, і мої батьки, що жили на Черкащині, як і всі селяни, відбували кріпацтво. В колгоспах. Тримати на господарстві корову, кілька овець чи бодай козу була тоді велика розкіш. Та що там живність? За кожне деревце біля хати платили податок. А за корову чи козу - й поготів. Як зараз бачу: пізнім вечором (щоб не взнало начальство!) тато рубає розквітлі вишні, яблуньку - була якраз весна, - а я з двома сестричками плачемо, просимо, щоб залишив хоча б оту вишеньку, яка так рясно родила! Не залишив. Бо де ж бідному колгоспникові набрати на податки грошей?
Отож на цілісіньке літо я наймався до дядька Олекси пасти корову. Заробляв і на деше-венький костюмчик для школи, і на підручники (їх тоді купували), і на зошити. Яка то втіха пастушити на розкішних луках (недарма й село наше - Луківка)! Між вербами та очеретами в'ється Тікич, тихоплинна річечка, аж до обрію вишикувались тополі. Краса! Вона мені настільки запала в душу, що й зараз, коли заплющу очі, бачу і себе, малого, і друзів-пастушків, і Лиску. Завжди, повер-таючись із пасовиська, ця розумна істота впізнавала дядька Олексу серед інших людей. Бувало, стане навпроти свого господаря і вже без нього не піде у старенький хлівець.
В нашому селі була лише початкова школа. Щоб закінчити десять класів, ми, луківчани, ходили щодня за сім кілометрів у сусіднє село Пальчик. Туди і назад. Під'їхати чим-небудь - годі було й мріяти: автобуси тут з'явилися набагато пізніше. Та й уроки готували при гасовій лампі - електролампочка засвітилась теж пізніше. Та попри все учились добре, скрізь хотіли брати участь - і в співах, і в драмгуртку, і в різних заходах. Пригадую такий випадок. Навіть не вміючи співати, я намагався відвідувати хор і страшенно переживав, коли мене вибракували. Та духом не падав, бо мріяв стати вчителем і... письменником. Любив іти в школу і зі школи через поле, коли блакитноокий день з русявим сонячним чубчиком дарував невимовну радість. Самі собою народжувались рядки:
Йду до школи житами.
Неба синь. Волошки.
Степ шумить врожаями,
Ніби повінь ріки.

Аж до обрію хвилі...
Скільки сонця, краси!
Ой поля мої милі,
Ой сади і ліси!
Розлюбить вас не можна -
Ви у серці моїм!
Тут стежиночку кожну
Я омріяв малим!

Колоски обважнілі
Стиха шепчуть мені:
"Буде хліба в артілі -
Заробляй трудодні!"

Ці та інші поетичні проби тринадцятилітнього школярика, себто мої, не зовсім вправні, наївні, не раз друкувала дитяча газета "Зірка". І досі чаклую над чистим аркушем паперу. Вже видав три збірки віршів, підготував четверту. Пишу переважно для дітей, хоча не цураюсь і "дорослої" поезії.
Моє дитинство не заросло чагарниками забуття. Воно і в снах мене кличе. Я навіть дивуюся, що від мого дитинства мене відділяє стільки літ! Дивуюся ще й тому, що, вже сивочолий, здатен зрозуміти всі проблеми й турботи, якими живуть діти. Власне, до цього зобов'язує мене вчительська професія.
Фраза "Усі ми родом з дитинства" затерта до банальності. Вона, на превеликий жаль, стосується не кожної дорослої, тим паче високопоставленої особи. Дехто, складається враження, народився прямо в керівному кріслі... Може, тому діти нашої молодої держави все ще обділені належною увагою. Приміром, у багатьох школах, зокрема сільських, учні не те що не бачили "живого" комп'ютера, а навіть не мають підручників. Віриться, що негаразди ці - тимчасові. Переборемо і їх. Бо ми - вільні і незалежні!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 13.08.2004 > Тема ""Джерельце""