Версiя для друку Обговорити в форумi

Художньо-біографічний нарис

 ...Відколи Валентина Данилівна Гончар після кончини Олеся Терентійовича почала широко друкувати в українській періодиці його щоденники, окремі записи тощо, тобто матеріал не суто літературний, а глибокоособистісний, інтимний, з допомогою котрого, утім, так яскраво проливається світло на самоосягнення Постаті письменника, її врізання в граніт Часу, мою увагу гостро привернуло в цих Гончарових небуденних виявах душі поняття "ПРОВИДІННЯ".
 Є воно у Гончара раннього, молодого... Епіцентром роздумів звучить і у нотатках мислителя на схилі віку...
 Ось цитую із "Катарсиса" - книги фронтових щоденників, виданої до 55-річчя Перемоги на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України.
 "Чувствую силы и власть Провидения. Везде оно присуще в моей жизни. И не верится, что все может кончиться так. Не может. Чувствую в глубине моего ума и сердца мощное клокотание. Не может оно умереть, не оформившись во что-то великое. А тогда не страшно было бы и умереть" (17 березня 1945 р.). А поруч записи: "Что будет. Но живым в руки не дамся", "Считаю патроны. Все врагу - один себе".
 А ось роздуми через півстоліття - мудрого Майстра:
 "Все, що космічне, для нас недоступне, до кінця незбагненне. Тільки інтуїції дано відчути існування вищих предвічних сил. Тайни Провидіння і наймудрішим не розгадати..." (15.09 1993 р.). "І античні мудреці, і українські діди, сягнувши високих літ, напевне, думали про одне й те ж саме: про сенс буття, його загадковість, про стосунки людини з вічністю...
 Але загадки так і лишаються загадками. Одне стає безсумнівним: бути, жити на світі - це ж таки прекрасно" (26.09 1993 р.). "Кажуть: життя - коротке... А мені воно здається таким довгим! Бачу отого солдата-студента в окопі над Россю, а то ж я! І той, що блукає в оточенні десь за Білгородом, - і то я. І гину від спраги в холодногорській тюрмі 1942 року, де нас 100 тисяч невільників - теж я. А потім ті фронтові - страшні й чаруючі Альпи... І молода слава "Прапороносців"... І голгофа "Собору"... І госпітальна палата десь на Єнісеї, і асамблея ООН в Нью-Йорку та Сан-Франциско, і диво правічного секвоєвого лісу, і шум океану, і ласкавість полтавської Ворскли та місячні розбурхані ночі на Азові - все, все це увібрало одне-єдине людське життя... Стількох уже нема, а тобі даровано звідати ще одну кончійську провесінь... То як же не повірити в силу Провидіння? Що вона вела та для чогось оберігала тебе? І хоч відчуваєш холод самотності, але будь вдячний Провидінню за все" (20.03 1994 р.).
 Цей нарис і є спроба осмислення фактів біографії О. Т. Гончара (як відомих, так і тих, що вперше відкриваються читачеві) з такої точки відліку: як Письменник формував свою Долю, передчуваючи поклик Провидіння. Автор побувала з цією метою в Ломівці (Амур-Нижньодніпровський район Дніпропетровська) у сестри О. Т. Гончара - Олександри Терентіївни Сови.

БАТЬКИ

 Здебільшого, коли людство прагне розпізнати феномен сім'ї, в якій народився геній, всі пошуки і розміркування тут зводяться до знаменника: така звичайна сім'я за... всієї своєї незвичайності!..
 Очевидно, що за плином літ назовсім згубилися важливі сцени та епізоди, якісь ароматні деталі забруньковування нової генеалогічної гілочки...
 Та серцем ураз неодмінно спізнаєш істину: саме Провидіння звело цих прекрасних чоловіка і жінку до пари...
 Звичайні люди...
 Що взяв від них незвичайний син?
 Робітниче селище на околиці великого міста. На лівому березі Дніпра. На шляху до Полтави. Гостра (первозданна!) краса природи ще доступна ломівцям - напівгородянам, напівселянам. У сиву давнину поселилися тут козаки, лоцмани. Дід Білий (прадід письменника) лоцманував, виходив навстріч водяній стихії, долав пороги... І сам "степовий професор" Дмитро Іванович Яворницький не одне дитя охрестив у цих краях мудрістю любові до українського (за Гончаровою повістю "Спогад про океан"). Селище Ломівка - рідне для батька майбутнього класика.
 Ким він був? "У магазині спершу за підмітайла й подавайла, а потім вислужився в прикажчики" (зі слів Олександри Терентіївни). Розуміємо так, що був кмітливий, меткий, дужий, акуратний, чемний, - якості, ко-трі найперше цінуються в торговельній справі. Наймичка Тетяна заходила до крамниці, тут із Терентієм вони і познайомилися, потім зустрічалися та побралися. Все як у народній пісні.
 "Щирою рукою рушник вишивала - щастя у Бога для тебе прохала".
 Ці щемливі слова вишила Тетяна на неймовірно гарному рушникові, коли її суджений Терентій Сидорович воював на Першій світовій війні. Ці слова - ніби формула їхньої любові, недовгого спільного щастя.
 Солдат повернувся живий та здоровий в ореолі слави: Георгіївський кавалер, на грудях якого два хрести золотої мужності. Жити б і жити цій парі та діточок ростити!..
 ...Але собі не виблагала Тетяна щастя. Через три роки по війні умерла, підірвавшись на будівництві нової хати. Терентій повернувся в 1917-му і йому дали землю для облаштування, а на Різдво 1920-го вже ховав кохану дружину.
 "Маму обмивають, і коса чорна по тілу і голова зів'яло набік... А тато підійшли, обняли нас обох, заплакали і впали".
 "Як тяжко було. Жінка, не проживши тридцяти, пиляє дерево, вмирає, і місто під боком, і нема лікаря, щоб врятувати".
 "Вона ж могла б жити - жити досі!"
 (Олесь Гончар. До автобіографії. Червень, 1958 р.).
 "Там матір добрую мою, ще молодую - у могилу нужда та праця положила..."
 Шевченківська печать сирітства - найважча і найсумовитіша у житті пророка Слова ХХ століття...
 Кордони Першої світової (її початок і кінець) дивляться на Терентія Сидоровича двома парами оченят осиротілих дітлахів. Донька Шура з 1914-го. "Ой, солдат!" - злякалася дівчинка, коли вперше побачила свого тата - суворого незнайомця у формі та з вусами. Син народився у 1918-му - як найкраща нагорода для солдата, над яким в імперіалістичну чатувала смерть... Доля подарувала знаменитому письменнику щастя пишатися батьком-героєм, хоч про велику славу сина тому дізнатися вже не судилося...
 І як знати, може, то саме Провидіння прослало дорогу дворічному малюкові в матерній край - на Полтавщину, аби випив хлопчик те ж молоко Природи, що і його мама в дитинстві. Жіноче ім'я Тетяна в прадавніх замовляннях - Земля-мати.
 "Щастя моє і пісня моя - це мама. ...Третій рік мені йшов і якщо і є про неї згадка десь в дитячій свідомості, то саме як далека пісня, спомин про прекрасну легенду". (До автобіографії. Червень, 1958 р.).
 "Після Пасхи приїхав дядя Яків і забрав братика в Суху, а на Трійцю в хаті вже була мачуха", - з розповіді Олександри Терентіївни. Чи був щасливим у другому шлюбі Терентій Сидорович? Питання без відповіді. Він мав ще двох синів - Колю і Васю, яких виняньчила маленька Шура, повторивши долю своєї незабутньої матінки... Адже Тетяну ще 9-літньою дівчинкою привіз у Катеринослав полтавський дідусь і отримав наперед за її труд наймички 6 карбованців, а це була велика підмога для збіднілого господарства. "Самі варенички, а мені - юшку від них, самі оселедці, а мені - головки..." Ця немилосердна правда вже як приповідка гуляє в ломівських переказах про схожі долі. Мачуха була сварлива і ревнива, зі стриманим сміхом показує Олександра Терентіївна, як її тато, коли в пізніші часи бували гульбища в хаті, "брав до танцю" кочергу або рогачі... Терплячий, з гумором був чоловік.
 І треба визнати: так, це Провидіння порятувало для світу Олеся, давши сформуватися в іншій атмосфері, де юний мислитель мав простір і для спостережень рідних краєвидів, і для не пригноблених чужою волею сердечних почувань, і для перших подорожей у "країну Правди" (...звідтоді назве її "найкращою країною"). Все це відбулося під впливом "Бабусі - найріднішої людини, що була для мене як образ самого народу". Для дитячого серця вона була "взірцем справедливості".
 "Естетично сприйнятлива, підсвідомо відчувала оті чари й магію рідного слова..." Це в хаті Дідуся і Бабусі малий Сашко бачив "просвітлені, одухотворені, такі прекрасні людські обличчя" (до їхньої хатини вечорами збиралася для репетицій церковна півча).
 "Бувши неписьменною, Бабуся тим часом знала безліч пісень, казок, народних переказів та легенд, дарувала все це багатство й мені... Її вплив на моє духовне формування був куди значнішим, ніж вплив будь-яких інших авторитетів".
 Слова Дідусь і Бабуся Олесь Гончар пише тільки з великої літери. Вони для нього - ангели-хранителі.
 ...І це трагедійне свідчення із минулого - про поворот судьби, про перші (зафіксовані пером!) сльози: "А потім приїзд дядька Якова із Сухої. Як біг я за возом і плакав.
 Як потім метрики отримав від Миші Юхремовича.
 І став сухівщанином".
 І суворі психологічні випроби, і затаєний протест, і формування індивідуального характеру - все на чистісінькому аркуші юної душі!.. Водночас: і усвідомлення "твого дитячого сирітського світу, і... невизнання його, бо прагнув ту немилосердну правду затаїти якнайглибше: "А в Полтавській Сухій сердобольні сільські тітусі жаліли мене, співчутливо називали сиротою, але я чомусь не любив слова "сирота"!
 Так, життя було суворим, виростав я без родинної ласки, але чи не тому все перелилося в таку гарячу, в таку одержиму любов до України!"
 І ніби у відповідь тим, хто відводить Україні "роль етнографічної резервації", Олесь Гончар у романі "Твоя зоря" вивищив і образ Бабусі до рівня Мадонни: зворушлива картина, як, випроводжаючи юнака-онука на навчання, на самостійні хліби, у світи широкії, стоїть вона у затінку під вітряком в ореолі сивини, простоти, бідності (був то й ще голодний 33-й...) та безмежжя своєї жертовної любові й лебединим помахом руки благословляє на щасливу путь... Ця незабутня картина про двох друзів ("Дорога на робітфак стелилася нам тоді...") на степовому шляху серед стиглого жита зіллється згодом у спогадах літнього письменника з торжеством Духа шедевра Ван Гога "Дорога в Провансі". "... Чи не найбільш вражаючим у житті мистецьких шедеврів, - зробить тоді висновок інтелектуал Олесь Гончар, - є їхня здатність за всіх умов знаходити шлях до людських сердець - здатність єднати".
 А на суперечливі дані про справжнє місце свого народження О. Т. Гончар відгукувався так: "Та хіба це має значення - де: в Ломівці чи за 120 верстов від неї, в полтавськім материнім селі?"
 Однак у найбільш ранньому документі "До автобіографії. Червень, 1958 рік" письменник чітко і без вагання свідчить: "Народився я в Дніпропетровську (а не в Сухій) на теперішній вулиці Куйбишева, тоді це ще було майже село. І народився, певне, не 3 квітня, а
десь біля Тройці, бо Шура-сестра каже, що бігала мене шукати в картоплі (де мене знайшли) і картопля була вже велика. Отже, метрики, видно, вже пізніше тато зробили за могорич по Шуриних (бо вона народилася 4 квітня)".
 А ось про прізвище: "Які загадки? Ніяких. Просто робилося: материн брат дядько Яків (Гончар) повів у школу, як настав час, і записав: Гончар. Оце і усе. По-маминому, бабусиному, дідусевому... Так і прижилось".
 І ще один красномовний запис Олеся Терентійовича: "Доскіпливо питають - звідки ж таки: з Полтави чи з Дніпропетровська? І звідтам, і звідтам. Тато й мама помирили..."
 Після розстання Терентій Сидорович лише двічі бачився із сином: у 1935-му та 1938-му роках. Чому так сталося, можна передбачити: і відстань, і бідність, і почужіння між родинами після смерті Тетяни... Морозить печаллю спомин про подібне почування у лермонтовській строфі: "Ужасная судьба отца и сына жить розно и в разлуке умереть".
  
 (Далі буде).

УСМІШКА ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
 Ваша усмішка - Ваша загадка, Олесю,
 Вашу лагідну усмішку - ватру вуст -
 Як Ви змогли пронести крізь фронти,
 Крізь морози фашистського мору,
 Як вберегли її світло дитинне,
 Коли слава стріляла в її пелюстки
 Зі ста золотих гармат?!
 Так, я кажу тут лише про людину
 І знамено людини - про усмішку,
 Взяту від мами Тетяни
 в полтавському полі,
 Стома турботами скупану,
 Стома журботами сушену,
 Стома скорботами замиловану.
 Та усмішка, та дивна дивина,
 Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
 В гніздов'ї вуст запечених.
 Та усмішка хіба Дніпром рожденна.
 Слухняна павітру і непокірна вітру.
 Ви квити з квітнем - він Вам квіти,
 А Ви йому - усмішку з уст в уста...
 
 Сміється сонце.
 Сміх пече вуста,
 Сміється пташка в пташки на долоні,
 Сміється слава - очі поверта,
 Свої очища в карому полоні.
 Сміється сміх.
 Горить на рукаві,
 
 Сміється так дитинно, стопричинно,
 Сміється українно - ми живі,
 І карим сміхом двері
 в світ розчинено.
 Сміється розум.
 Аж пашить крилом.
 Сміється дотеп, смутком перешитий.
 Добро сміється над горбатим злом.
 А доки ми сміємось - будем жити...
 Іван ДРАЧ.

МОВ ТРОНКА У СТЕПАХ...

 Коли цвітіння настає пора,
 Коли весна смичком струмка заграє,
 Тоді ми з днем народження вітаєм
 Славетного Олеся Гончара!
 Олесь Гончар - сумління України,
 Любов пречиста. Пісня і зоря.
 По духу вірний правнук Кобзаря,
 Великий син великої родини.
 Він наш увесь.
 Він твій митець і мій.
 Улюбленець вкраїнського народу.
 Він - втілення думок його і мрій,
 Палкий поборник правди і свободи.
 Він порохом важких доріг пропах,
 Він - із тривог і болю.
 Весь - неспокій!
 Його душа - мов тронка у степах,
 Його душа - Собор надій високих!
 Ущух Циклон.
 Та вогник - пломенить!
 І бригантина в мандри вирушає,
 До Берега Любові завертає,
 Де майстер і тривожиться, й не спить!
 Бо вже ж цвітіння настає пора.
 Бо вже весна на кобзі сонця грає...
 Вся Україна славить і вітає
 Свого Співця - Олеся Гончара!
Данило КОНОНЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 02.04.2004 > Тема "На допомогу вчителеві"