Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Поч. у №36)

Заболотова повернула до нього лице, і він додав у її великі, розгорнені на нього очі:
— П’ятнадцять років не бачив...»
Зворушення надзвичайної сили. «...Серце йому так дивно завмирало і тілом проходили хвилі такого чудного почуття, що хотілось одвернутись і заплющити очі, в яких гаряче накручувались сльози. Сльози в нього, комуніста, антинаціоналіста! Це було, безумовно, глупо й смішно, але цей стан був такий і болючий, і солодкий, і несподіваний, що він нічого не розумів».
А думок гарячих і напливу збентеження, розчуленості ніщо не могло вгамувать. Вони робили своє: дивували і питали: «Та невже справді це Україна? Невже це той загублений, заборонений рай, де було колись щось невимовно ніжне, запашне, хвилююче, рідне-рідне? І невже він справді їде туди?
І тільки тепер якось одразу виразно «побачилось» йому, що він за всі ці п’ятнадцять років ніколи не допускав до себе от такої, як тепер, уяви України, вона була в ньому заборонена ним самим, вона була замкнена, небезпечна, ворожа всьому його новому існуванню після отої катастрофи з Марком».
Виринули спогади. В них мелькали різні картини міста, полів. І нічим було їх зупинить. А Олена Вікторівна — «богиня» — зверталася з запитаннями: а з якої він області України? А чи любить він українські пісні? А чи любить він запах конопель у леваді? «І за кожним запитанням знову набігала болючо-солодка хвиля, і сексот-осназ робився маленьким-маленьким. Це було і смішно, і глупо, але ні сексот, ні член Верховної Ради, ні навіть друг Дев’ятого з тим ідіотством уже не могли боротись. Це була якась просто фізіологія, як, наприклад, жага в пустелі, з якою ніякими філософуваннями, умовляннями, соромленнями й загрозами ніякі комуністи, сексоти й члени Верховних Рад нічого вдіяти не зможуть».
Читач, познайомившись з цією низкою навмисне виписаних без скорочень уривків, не залишиться байдужим. Володимир Винниченко заговорив як талановитий майстер глибинного психологічного аналізу про найдавніше почуття, позначене словом патріотизм, заговорив як натхненний поет, задушевний лірик. Слово його зворушує, сповнює нас ніжністю, інтимним теплом любові до рідної землі. Письменник по-своєму сказав про те, що любов до Батьківщини — нездоланна. Читаючи роман, мимоволі приходять на пам’ять слова преславного італійця Вергілія: «Любов до батьківщини перемагає все».
І ось нарешті Степан Іваненко на Україні в ролі кореспондента «Правды», органу Комуністичної партії, Політбюро або навіть Сталіна під вигаданим прізвищем Андрія Зінчука. Він відразу ж взявся виконувати завдання Дев’ятого — члена Політбюро, прямого помічника Сталіна — виявляти термітів шляхом анкетування. На практиці виявилися справжні труднощі. «Українські рибки» не хапали гачка з принадою. «Тільки гмукали» на всі його підсовування принад. Зовсім говорити вони не відмовлялися. Бо ж зустрілися не з якимось кореспондентом, а «Правды». Або згодно хитали головами».
«Для тих рибок, які дуже чуло ставилися до жовто-блакитного кольору, він ним підфарбовував принаду. Він малював їм таку картину української державної самостійності й незалежності від Москви, що серце всякої націоналістичної рибки повинно було б заграти й кинутись на принаду. Але вони тільки ввічливо, згідливо помахували хвостиками, уважно слухали й не виявляли жодного захоплення».
Щоправда, Степан Петрович говорив про все щиро, емоційно. Сам він переймався духом спогадів часів молодості, духом спогадів про любого красеня-Києва. Тут у нього, Степана Іваненка, родилося «стільки буйних героїчних поривів». Київ хвилював «ароматом ніжності, жаги, кохання. Перед побаченням з якимось анкетованим «націоналістом» він ходив навмисне знайомими вулицями, завулками, де тих спогадів залягало найбільше. Будиночки, де він наймав, будучи студентом, квартиру чи перехрестя двох вулиць, де призначалися побачення з «нею».
«А от університет, у коридорах якого колись будилося стільки отих героїчних поривів і будувалось стільки мрій. А он там, трохи далі, і маленька реалізація тих мрій, будинок першого революційного парламенту воскреслої України, її знаменита Центральна рада. Іваненко не хотів навіть дивитись на той будинок, так тужно й солодко нили груди. Отже, як же він міг говорити з тими бідними рибками холодним, сухим тоном?»
Його турбує: чому «рибки» згідливо, підлабузнювато мовчали? Що за тим мовчанням ховалося? Щось таємне, своє? Отже, реального доказу не було, що це терміти. Але Бєлугін (себто Політбюро, або той самий вождь) навчав принципу: «Жодних доказів, треба тільки відчувати можливість ворожості». (курсив В. Винниченка — О. Г.)
Україна прагне миру. Про це засвідчила промова «профспілкового батька» Микити Григора з трибуни під час першотравневої демонстрації. Промовець на даху автомобіля з чорною кудлатою головою, з могутньою шиєю і з довгими козацькими вусами, чисто тобі запорожець. «Він промовляв на тему світового страхіття, що насувалося на планету. І така весь час вибухала з цього великого тіла ненависть до нього, і з такою силою «запорожець» шпурляв у нього люто стисненим величезним кулаком прокляття, що маса слухачів щораз без жодного диригента вибухала громовими оплесками і криками».
Святкова демонстрація сприйнята була Степаном Петровичем як втілення радості, ентузіазму. І він «придивлявся, і бачив, і ховав це в душу і складав його для Дев’ятого. Не термітів для Бєлугіна (їх не так легко викрити), а оцю щирість, завзяття, радісну віру, ну, таки справжній ентузіазм».
Кореспондент «Правды» запросив «запорожця» на спільну вечерю. Гість перейнявся симпатією до хазяїна. І щиро та відверто заговорив: «— Ти, брате, з наших, я тобі скажу! — рішуче заявив він нарешті й задоволено відхилився на спинку стільця. — Вєрно? Ти хоч і московська шишка, а як бачу, простяк і симпатяга. І по-своєму, по-українському, не забув балакати. У нас тут часом, знаєш, наші партійці-русотяпи гадають, що як чоловік не хоче цуратись української мови, так, значить, він — буржуяка, націоналіст реакційний, ворог соціалізму та отаке всяке чортзна-що. А я тобі скажу, що то вони націоналісти й дурні. «Культура — національна формою, соціалістична змістом». Знаєш, хто сказав? Он хто!
І він хитнув головою на портрет Сталіна, що висів над канапою.
— Цілком правильно! — непохитно підтвердив журналіст Зінчук...
— Ну, а тепер ще вип’ємо за рідну мову, а тоді поговоримо про інше».
Читаємо В. Винниченка про русотяпство і думаємо: як правильно він заговорив про нього. Адже воно, на великий жаль, живе і тепер.
Багато говорилося про війну і мир. «Запорожець» клюнув на принаду трудової колектократії. Він за відхід від найманої праці. Бо там, де існує наймана праця, там існує експлуатація», ґрунт для виникнення війн.
Серед зустрічей Степана Іваненка на Україні заслуговує зустріч з «нащадком російських завойовників» Семеном Семеновичем Строгановим, надто близьким до політбюро ВКП(б) та Генерального Секретаря Компартії, якого іменують віцекоролем України». Цей «чистісінький росіянин», як сам себе іменує Строганов, виношує свою концепцію до ролі колектократії. Її наслідки на світовому рівні набрали б величезного розміру завдяки впливу Росії. Він не вживає слова СРСР. Перспектива ж того впливу: «І хто зна: може, ми й без війни опанували б усю планету. Москва б стала столицею і владаркою світу без проливу крові, принаймні російської. Можливо, що в деяких країнах дійшло б до крові, але тільки внутрішньої, барикадної крові. Але тим краще: тим швидше ми могли б узяти ті країни в свої руки».
Коментарі тут, мабуть, зайві. Ідея всесвітнього панування єдиної і неділимої Росії звучить у відповіді Строганова на питання кореспондента Зінчука, чи неминуча війна: «Чи неминуча війна, я не скажу так категорично. Але що наша влада на всьому світі є неминуча, то за це є всі сто відсотків, коли капіталізм одкине колектократію».
Такі «патріоти» і тепер не перевелися.
Образ злиденної, знедоленої України, горя постає в розділах роману, де йдеться про перебування у службових справах кореспондента «Правды» Андрія Зінчука. Події відбуваються в робітничому передмісті Києва. Тут люди гниють і доживають свій вік у старих смердючих темних будках, у яких жили робітники іще за часів дореволюційних. Тут і досі стоїть той самий завод. «І люди йшли ті самі, що тридцять років тому, тільки й вони стали немов старіші, брудніші, в тих самих кепках, хусточках, у стареньких латаних і просто дірявих піджаках або спідницях. І обличчя в них ті самі, стомлені, нудні, заклопотані, понурі, то п’яні, то тверезі, всякі, тільки невеселі».
Всі місця знайомі Степанові Петровичу. Ось між чотириповерховими будинками будівля, що витягнулася, як ковбаса. Це стара смердюча будка, темна. Тут він, будучи студентом, наймав квартиру. Залишилися тут ті ж самі «пристройки», «нужники», злидні, воші голодування.
А ось він біля стін «особняка» Юхима Біленка. «Але яким зворушенням віяло від цього старого, рідного колодязя, навіть від цього смітника, від цих подертих стін «особняка» Юхима Біленка. В цьому «палаці» колись, так давно-давно і ніби тільки вчора, він, Степан Іваненко, член комітету українських соціалістів-революціонерів, «здіймав пролетаріат духом правди і свободи». Тут його слухали молоді, страшенно серйозні, таємничі личка. А він до них промовляв: «При соціалізмі люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквітчаних квітами, в музиці, спокої». «Ті молоді обличчя десь дуже тепер постарілися, згадують його пророцтва та радісно дякують йому: адже вони дожили до обіцяного ним соціалізму. Ось він як пахне». А тепер він прибув сюди виловлювати «термітів». Юхимові та його дружині гість відрекомендувався знайомим їхнього родича Панаса, з яким нібито разом п’ять років рубав ліс у Сибіру. І приніс їм від Панаса вітання. Роздав дітям подарунки.
«— Боже! Ліс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли їхнього Сталіна?
— Гірше: самого Леніна.
— Одна чортяка».
Син Юхима — школярик Гаврик вчить напам’ять Гімн Радянської України. Але не може його запам’ятати. Замучився. Почали пробиватися нотки плачу. А батько на своєму: — Учи, учи!
— Так, та-ак! — глибоко зітхнув Юхим. — Знайшла щастя Україна в Радянськім Союзі, отам воно по лісах Сибіру та отут... у лахміттях і злиднях. Так, так слава Сталіну, що й казать. Він додав на червоному полі блакитну смугу і гадає заплатив нею за загарбану нашу державну самостійність і наш добробут».
Вислови гімну коментують Юхим та дружина Оксана:
Юхим: «Отже, пишуть про Україну їхні писаки: «В Радянськім Союзі ти щастя знайшла». Коли вже є щастя, то чого ж його шукати в якійсь там колектократії.
Але Оксана заперечила, чи серйозно, чи в насміх:
— А чого ж вони в тому гімні кажуть, що «Сталін веде нас до світлих висот»? Значить, ми ще внизу, ще нема нам ні світла, ні висот?
Степан Петрович всередині себе посміхнувся: «писакам» може здорово влетіти за такий «ухил», вони й не передбачали, що з їхнього «щастя» можна зробити такий простий і логічний висновок. Виходить не гімн, а хитра контрреволюція?»
«— Іноді сучі сини нехотячи правду скажуть... — буркнув Юхим. — Тільки дурних тепер уже мало у нас, треба бути зовсім без розуму й без пам’яті, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя».
Біленки «клюнули» на «наживу» війни та миру. «Клюнули» по-своєму. Виходу в колектократії та трудократії, на їхній погляд, для збереження миру, на їхній погляд, ні Сталін, ні вся влада в особі «совєтських панів» шукати не будуть.
Ненависть до сталінського соціалізму така безмірна, що Юхим готовий піти на вбивство самого Сталіна. Вихід з поневірянь він навіть бачить у війні. Якщо прийдуть американці на землю України та не допустять таких катувань наших людей, як це зробили німці на окупованих територіях, чим викликали до себе неймовірну силу ненависті в мешканців, від чого й загинули, то перемога буде за американцями. Вони через війну принесуть на Україну мир.
«І коли американці зможуть, — розмірковує Юхим, — оце зрозуміти й схочуть таку нам волю принести, то нехай сміливо йдуть, нехай хоч завтра починають війну, ми їм дамо свою народну армію, повстанську. Та не тільки в Україні, а й у Росії та по інших краях Радянського Союзу». І далі він говорить: «Та от нехай прийдуть тепер американці! Коли не будуть такими самими дурнями, як німці, коли дадуть нам нашу самостійну Україну, тоді більшовики побачать, як ми їх, отих американців, будемо ненавидіти».
Після всього почутого Іваненкові не було чого далі залишатися в родині Біленків. Зворушені до сліз Юхим та Оксана дякують гостеві за те, що так їх розворушив. Оксана навіть розцілувала Степана Петровича. «А в кутку на підлозі з-під лахміття визирали «жаб’ячі» голівки й проводжали очима хорошого, щедрого дядька».
У стані психологічного стресу вертався додому пішки Степан Іваненко, часто зупиняючись, нічого не бачачи, «невидючо ступаючи і глибоко думаючи. Коло свого готелю він присів на лаві бульвару й похнюпив голову.
Те, що Біленки були небезпечні, страшні терміти, що їх буде розстріляно того ж дня, як їх буде виявлено, то про це не могло бути ніякісінького сумніву. Але хто їх виявить? Невже він, Степан Петрович Іваненко? Невже він занесе їх з усіма дитячими голівками до списку термітів?»
У його свідомості, почуттях запломеніло людське, щире, болюче співчуття до беззахисних, готовність їх врятувати. Але як бути? Якщо не занести їх до того смертоносного списку? Він розуміє, що коли дізнається про це Бєлугін, то «що тоді буде йому і його дітям?» Степан Петрович скористався миттєво випадком: коли зайшов до готелю, то в коридорі до його кімнати нікого не було. І рішення прийняв: не видасть він отих «термітів», скаже Бєлугіну: документи загубив. А прізвищ не пам’ятає. Так Степан Петрович знайшов своє «я», силу особистості, проявив себе людиною, гідною цього звання.
*    *    *
В історії новітньої української літератури Володимир Винниченко посів місце талановитого письменника-прозаїка світового рівня. Він залишив глибокий слід у розвитку української романістики. Створений ним в останній рік життя роман «Слово за тобою, Сталіне!» став значущим явищем української прози, засвідчивши невичерпність його могутньої творчої індивідуальності. Цим твором В. Винниченко — письменник-новатор розширив межі, оновив і збагатив вид соціально-політичного роману. Твір характеризується розробкою кардинальних проблем сучасності, серед яких на перший план винесено проблему війни і миру.
Спираючись на документи, відомі факти, а також на свідчення багатьох людей письменник-політик, талановитий аналітик зумів дати об’єктивне викриття репресивно-тоталітарної системи, сталінського соціалізму, супроводжуваного страхом репресій, доносами. Саме слово Україна не можна було промовити без оглядки.
Через увесь роман пройшла тема України. З великою любов’ю, емоційним збудженням, захопленням відтворив образ рідного краю, українського народу, якому довелося витримати тягар сталінщини. Продовжуючи традиції Т. Шевченка, письменник виступив на захист суверенності України. Він порушив проблеми розвитку української культури, мови, котрі залишаються гостро актуальними і в наші дні.
Роман не можна читати без хвилювання. Він має велике художньо-мистецьке і пізнавально-виховне значення. Відстоювані письменником ідеали втілюються в житті сучасної України, котра здобула свою незалежність і зосередила всі зусилля на створення могутньої, престижної у всьому світі, багатої, щасливої держави.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2012 > Тема "На допомогу вчителеві"