Версiя для друку Обговорити в форумi

Розповіді берестейця Володимира Леонюка (на фото) дуже цікаві, насичені. Спілкуючись із ним, розумієш, що усі його спогади варті того, щоб їх оприлюднити. Причому, краще триматися наперед заданої теми. Контактував з поляками? Отже, все про поляків. Все, що може пригадати! За цією схемою ми й спілкувалися сьогодні.
— Отож, пане Володимире, спробуйте розповісти про поляків як філософ… З позиції прожитих десятиліть. Адже ви багато бачили. Вам легше узагальнювати, є з чим порівнювати. Якими були поляки в ув’язненні?
— Різними. Як і українці, зрештою. Мені кинулося у вічі, що поляки, які служили в поліції, любили потім казати, що вони з АК. Воювати у складі Армії Крайової з точки зору поляків було дуже престижно…
— Як і у нас в УПА?
— Саме так. АК була предметом польської гордості. Були, звичайно, й справжні «аківці», в ув’язненні я зустрічався з такими. Можу розповісти про польського партизана Станіслава Бурбу. До в’язниці його кинули у 1952 році, тобто він був одним із «найзатятіших» бойовиків. Якщо не помиляюся, його група була останньою в Гродненській області…
Привезли його побитого, скривавленого – очевидно, добряче «обробили» при затриманні. В «американці» (тюрмі – С. Л.) ми з ним сиділи майже два місяці. Загалом, цей поляк тримався добре. Був ревним католиком, тому за будь-яких обставин він молився вранці і ввечері.
Ми нерідко ділилися своїми думками. Наприклад, як реагувати на істерику слідчого? Станіслав казав, що у таких випадках він нахиляє голову, дивиться собі під ноги і ніяк не реагує. Я погоджувався, що в цьому є сенс. Бо не робити ж йому зауваження, якщо слідчий при допиті в’язня матюкається!
Бурба воював довго, років десять. Усю війну і повоєнні роки – до 1952 року. Почав він свою війну у двадцятирічному віці, а на момент арешту йому було близько тридцяти. Потім його розстріляли, очевидно, було за що… Всіх, кого затримували на території Білорусі, розстрілювали в Мінську і тільки в Мінську. А українських повстанців розстрілювали лише у Києві.
— Обставин затримання Станіслава Бурби ви не знаєте?
— Була елементарна зрада. Хлопці вийшли з лісу і пішли на свою базу – помитися, випрати білизну, відіспатися… А господарі їх, видно, «здали».
— Отже, і поляки зраджували своїх?
— Очевидно, люди просто втомилися від частих візитів «гостей» з лісу… А може, господарів просто шантажували, погрожували, що вивезуть до Сибіру. До речі, при затриманні не обійшлося без стрілянини. Енкаведисти помилково убили одного зі своїх. Коли затриманих поляків везли до тюрми, то вони встигли почути, як солдати між собою домовлялися: «Скажем, что бандиты застрелили нашего бойца. Не говорите, как было на самом деле!».
Тоді ж червоні по-звірячому побили «аківців», очевидно, щоб у тих не було бажання багато говорити…
До речі, я запитував Бурбу – чи не контактували вони з білоруськими повстанцями? Він мені сказав, що контактували, і не раз.
— Може, у них були якісь спільні акції?
— Думаю, що так. Бурба казав: «Вони ходили разом з нами», але в деталі не вдавався. Проте, з його слів виходило, що це було не у 1952 році, а значно раніше. А потім… Або ж білоруси раніше припинили боротьбу, або ж просто діяли окремо від поляків.
— І що ж «аківці» робили на початку 1950-х? Нападали на МГБ, міліцію, райкоми партії?
— Можливо, це й було відразу після війни, але у ті роки вони вже просто колективно виживали у підпіллі. Ну, і звичайно, збройно захищалися при потребі.
— А за кордон, на територію рідної Польщі не пробували перейти?
— Кордон тоді був «на замку», тобто надійно охоронявся. І перейти його було дуже непросто. Мені довелося сидіти з молодим поляком, якому було не більше 18 років. Він також був родом з Гродненщини, десь з-під Ліди. В околицях їхнього селища діяла польська напівлегальна група, хлопці готувалися одного дня перейти радянсько-польський кордон, бо їм остогидло життя в СРСР. Хлопчина про це випадково проговорився, коли відбував строк за якоюсь побутовою статтею. Сидів він у Карелії, точніше, працював на лісоповалі. Очевидно, поділився з кимось своїми думками, мовляв, ось відсиджу своє і втечу за кордон… Поляка хтось видав. Органи його добряче притиснули і він «розколовся». При мені дуже шкодував, що видав своїх друзів, зокрема керівника групи на псевдо «Комар».
— «Комар»? Це, дійсно, характерно для АК і польського підпілля. Упівці мали псевдо, похідні від історичних імен: «Довбуш», «Гонта», «Бульба», «Кривоніс»… Або ж використовували українські назви дерев: «Дуб», «Смерека», «Явір». А поляки в АК часто використовували назви лісових звірів: «Рись», «Зубр», «Вовк», або ось, бачите, «Комар». Теж лісове...
— Цей «Комар», видно, був добрим хлопцем, бо юнак, який його здав, дуже побивався: «Комар» стільки доброго для мене зробив, а я не витримав побоїв і все про нього розповів…».
До речі, допитував його слідчий Панін, той же, що і мене… І ставився до нього дуже добре, а стосовно мене був страшенним хамом!
— А чому така різниця у ставленні?
— Цей молодий поляк, видно, розповів усе, що знав. Допоміг «органам» інформацією. Надто слабким виявився; він був деморалізований і зломлений важкою роботою на лісоповалі.
Ще зі мною сидів поляк на прізвище Антонік. Родом він із Гродненщини, але привезли його аж із Польщі, точніше, з Леґніци – це захід держави.
Антонік був запеклим антисемітом і, як поліцай, допомагав німцям знищувати євреїв. Казав, що мав за це відзнаку від самого Гітлера. Ця відзнака потрапила в руки радянської розвідки, от його і розшукали…
Коли його забирали на розстріл, він кинувся до мене і… поцілував.
— А чому він це зробив?
— Для нього я теж був людиною, яка постраждала від більшовицького режиму. Я був його останнім співбесідником… По-людськи його можна зрозуміти. Останні його слова були: «Згадуй мене!»
— Ви розмовляли польською?
— Скоріше це був польсько-білоруський суржик. До речі, усі ці гродненські поляки прекрасно володіли білоруською мовою. Я значно гірше – я ж берестеєць.
А коли мене з Мінська знову возили в Пінськ на суд, то після суду відразу перевели до звичайної тюрми. Там я зустрів ще одного «аківця». Був він приємним у спілкуванні, до мене ставився добре. Цим і запам’ятався. Бо коли потім привезли групу поліцаїв з Лунинецького району, то це були відсталі селяни. Були вони білорусами, але дехто признавався, що за Польщі були поляками, мали й прізвища відповідні: Станковський, Кудласєвич тощо. Мене дратувало те, що вони наблатикались табірної говірки і розмовляли таким гидким суржиком, що навіть слухати їх було неможливо, не кажучи вже про якісь приятельські стосунки.
— Я так зрозумів, що Станіслав Бурба з усіх «аківців» був найкращим, найдостойнішим?
— Так. Вже в Інті я зустрів хлопчину, який був подільником Бурби. Його засудили аж на 25 років! Він розповів, що судили їх у Гродно, і він знав, що Станіслав Бурба відмовився писати клопотання про помилування. Хоча йому це і пропонували… Десять років він був воїном, бійцем Армії Крайової, і перетворюватися на безправного в’язня із 25-річним строком не хотів.
— Ось бачите, АК діяла спільно з білоруськими партизанами, водночас «аківці» люто ненавиділи бандерівців і УПА.
— На українських теренах, можливо, саме так і було. Але ці бойовики з Армії Крайової, які діяли на Гродненщині, співчували УПА!
— Маєте якісь докази?
— Станіслав Бурба з великою симпатією говорив про українських повстанців. Я ще й запитував його: «А що ви знаєте про український рух?». Виявляється, вони у своїй криївці регулярно слухали радіоприймач, а тому про боротьбу УПА в Карпатах знали добре. Коли Станіслав говорив про це, то його очі сяяли радістю і завзяттям: «Український народ героїчно бореться за свою незалежність!». Він і його побратими були простими сільськими хлопцями, а тому були дуже далекими від усього, що не стосувалося Гродненщини. Про українсько-польську війну на Холмщині і Волині вони могли й не знати… Та і я про це мало знав тоді, тому ми цю тему не обговорювали.
Простими були ці «аківці», але разом з тим гоноровими. Більшовиків не любили, а тому співчували усім, хто бореться: українцям, литовцям, естонцям. Бачите, і з білорусами об’єднувалися…
— Колись я запитував у Івана Гасюка – кримчанина і колишнього політв’язня: а чи не змогли б українці і поляки, які пройшли пекло ГУЛАГу, стати союзниками? Чи міг би він сам довірити їм налагодження україно-польських стосунків? І він сказав, що на багатьох польських націоналістів у цій справі можна було б покластися! Вони багато що зрозуміли в таборах, видно, переосмислювали і наші стосунки…
— Мій досвід підказує те ж саме. Зараз це робити простіше, бо пройшло багато часу і взаємні кривди забулися. Тому на цій ниві можна працювати досить ефективно.
— А я про це подумав у Карелії, в урочищі Сандормох. Паломники з України, Польщі, Литви були там як одне ціле…

Сергій ЛАЩЕНКО.

АРМІЯ КРАЙОВА
Армія Крайова (АК) (пол. Armia Krajowa) — збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни (1939-1945 рр.).
Підпільні збройні сили в Польщі, об’єднані під назвою «Армія Крайова», були сформовані на території Польщі в кордонах до 1 вересня 1939 року — та були підпорядковані польському еміграційному уряду в Лондоні. АК — одна з найчисельніших і найбільш організованих «підпільних армій» тогодення в Європі.
Головне завдання АК — збройний опір гітлерівським окупантам та підготовка загальнопольського повстання, так звана операція «Буря» (пол. akcja «Burza»), яке мало вибухнути у сприятливий для того час.

ХРОНІКА СТВОРЕННЯ АК
27 вересня 1939 була утворена Служба Перемозі Польщі (пол. SZP), яка 13 листопада 1939 р. була перетворена на Союз Збройної Боротьби (СЗБ — пол. Zwiazek Walki Zbrojnej — ZWZ).
У лютому 1942 року наказом Головнокомандувача Збройних Сил Польщі генерала Владислава Сікорського було перейменовано на Армію Крайову.
19 січня 1945 р. генерал Леопольд Окуліцкі своїм наказом розпустив очолювану ним організацію.

СТРУКТУРА ТА СКЛАД АК
Склад АК був неоднорідний. Крім двох головних, найчисельніших організацій, що утворили АК — СЗБ та Польського Повстанського Союзу, до складу входили й менші підпільні патріотичні структури: Національна Військова Організація, Конфедерація Нації, частково — Національні Збройні Сили, частково — Селянські батальйони, а також Народна Гвардія Польської Соціалістичної партії та інші.
Керівництво АК комплектувалося з кадрових офіцерів колишнього Війська Польського та випускників таємних підпільних військових навчальних закладів.
На озброєнні АК була переважно стрілецька зброя, захоплена в результаті спецакцій у окупантів, зброя, яку скидали парашутами з англійських літаків, та зброя вироблена у підпільних майстернях.
Організаційно АК складалась за територіальним принципом з п’яти так званих «обшарів» (Львівського, Білостоцького, Західного та двох Варшавських — Право— та Лівобережного), котрі поділялися на округи, частина яких організаційно не була підпорядкована командуванню «обшарів». Округи складалися з дивізій, до складу яких входили стрілецькі та уланські полки. Керівництво здійснювалось управлінням, яке складалось з семи відділів (організаційного, інформаційно-розвідувального, інтендантського, операційно-навчального, зв’язкового, інформаційно-пропагандистського та фінансового), до яких згодом додався восьмий — диверсійний. У середині 1944 року чисельність АК сягала близько 380 тисяч людей.
У часи гітлерівської окупації неодноразово АК вступала у сутички з УПА, часто ці сутички були майстерно спровоковані гітлерівською та сталінською спецслужбами.
4 січня 1944 року розпочалася реалізація операції «Буря» (акція «Бужа»). При наближенні радянських військ до Варшави, з метою недопущення повторення ситуації у Львові, 1 серпня 1944 року о 17-й годині керівництво АК розпочало Варшавське повстання, в якому взяли участь широкі верстви патріотично настроєних варшав’ян. Повстання було жорстоко придушене гітлерівцями, Варшава — вщент зруйнована.
Повстанці не отримали підтримки з боку радянських військ, оскільки радянське керівництво спочатку з об’єктивних причин не змогло форсувати наступ на Варшаву, а потім з тактичних — не захотіло підтримувати польські патріотичні сили, які були налаштовані по-антирадянському та по-антикомуністичному з огляду на Сталінсько-Гітлерівський пакт та радянську й гітлерівську окупації Польщі у 1939 році.

АК В КОМУНІСТИЧНІЙ ПОЛЬЩІ
Після переходу Польщі під контроль радянської армії, військові формування АК були розпущені комуністичним урядом Польської Народної Республіки. Після офіційного розпуску АК 19 січня 1945 р. значна частина вояків АК, не погодившись з рішенням вищого керівництва, продовжувала боротьбу вже проти радянських окупантів, здійснюючи у 1944-1945 роках на всій території довоєнної Польщі диверсії та терор стосовно радянських вояків, комуністичних органів влади та членів польської компартії.
Вояки АК зазнавали політичних переслідувань з боку просталінського комуністичного уряду Польщі аж до викриття культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПРС, після чого репресії було послаблено.
За роки війни втрати АК становили 100 тисяч осіб, ще 50 тисяч військових АК було ув’язнено на території СРСР.
Посткомуністична польська історія високо цінує внесок АК у боротьбу за незалежну польську державу.

(Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії).
http://uk.wikipedia.org

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2009 > Тема ""Білі плями" історії"