Версiя для друку Обговорити в форумi

 6 січня Василеві СТУСУ - нашому видатному поетові, палкому поборнику правди і свободи, борцеві за незалежність України виповнюється 70 років від дня народження.
 На жаль, поет не дожив до цього свого високого ювілею, до світлих днів нашої незалежності. Його, який мислив інакше, аніж хотілося тогочасній владі, ревні служителі колишньої комуно-більшовицької Системи запроторили на багато років до в’язниць і таборів разом з іншими побратимами по духу.
 Замучений у мордовських таборах ГУЛАГу, Василь Стус помер у віці 47 років. Це сталося 5 вересня 1985 року. Згодом його прах було перепоховано на Байковому кладовищі у Києві.
 Ми хочемо познайомити наших читачів з уривками із поеми черкаського поета В. Дергача «У зашморзі ночі», присвяченої світлої пам’яті Героя України (посмертно) Василя Стуса - його незламності духу, його жертовному служінню рідній Україні й національній ідеї, поетові і людині високих гуманістичних ідеалів.

Василь ДЕРГАЧ
У ЗАШМОРЗІ НОЧІ
«Від Василя Стуса залишається перш за все поезія як зматеріалізований у слові біль свого часу, біль України»
В. Овсієнко, «Світло людей».
Київ, 1996 р.

Як гніт.
як хмара темного туману,
ні гір,
ні рік
не залишивши збіч,
через яри,
людські надії й рани,
насупившись,
вповзла на землю
ніч.
Немов мара,
немов кощава відьма,
вона взялась до хижих злодіянь,
вдоволена,
що змовчували в пітьмі
багато боязких мирян-міщан,
і вірили,
що ніч несе спочинок
й нічого їм смертельного
не вчинить.
А ніч, відчувши сподівання втішні,
похмурий погляд
кинула з-під брів,
розсипала довкола
темінь грішну
й озвалась
скриком неласкавих слів.
НІЧ:
- Я зовсім не для того,
щоб годити
трудящим людям.
Бо така вже я, -
лише злочинців і катів неситих
тепер рятує темнота моя.
Он воронок й сьогодні під горою,
в імлі сховавшись
 від очей людських,
приховуючи свій ганебний гріх,
везе якогось в’язня із собою.
Ото й темнію, каяття налита,
від своїх власних докорів-питань:
Навіщо я? Для чого я на світі?
Невже лише для чорних злодіянь?..

* * *

«Сховатися од долі - не судилось.
Ударив грім - і зразу шкереберть
пішло життя.»
В. Стус

Мордовська прірва. Люта і холодна.
Зима на Камі. Аж тріщать льоди.
Під пресом все. Допомага й природа
усіх довкола, й зломлених, й незгодних,
заковувать в смертельні холоди.
У камері мороз. На стелі іній.
Холодні краплі падають униз...
І раптом промінь ліхтаря по стінах.
Раптовий обшук. Окрик:
 - Піднімись! -
У складках роби шарять пальці кляті.
Звірячий погляд з-під колючих брів.
А в кулаці два аркуші зім’яті,
немов нахабно зборкані крильцята
новорожденних віршів-голубів.
На перший Василів
 протест рішучий
суворе:
- Змовкни! Ребра переб’єм!
Та креше в’язня гнів, як град із тучі,
розплюскує наглядачів-нікчем:
- Прислужники! Нахаби!
 Пси дворові!
Шукаєте, щоб хазяям вгодить.
Собі кар’єру на в’язничній крові
задумали, падлюки, заробить?
То ж знайте, підлі, що цього не буде!
Про вашу вдачу звірів-хижаків
я і в кайданах розкажу всім людям,
пізнаєте удари моїх слів!..
Служаки обізлилися ще дужче,
і знову люто засвистіла пліть.
Продовжувала крила
 віршам мучить,
Аби позбавить злету їх у світ.
Приниження нестерпну ношу
Підсилював нахабний обшук:
Бушлат вдягнув зігрітися -
 не можна!
Мороз - навіть сорочку не вдягай!
Провірять у блокноті риму кожну,
а книжку відбирають - не читай!
Шукали, до білизни догрібалися,
листи від рідних брали із шухляд,
Немов думки провірить намагалися
І душі в’язнів кожного підряд.

* *  *

„Ні. Вистояти. Вистояти.
Ні - стояти».
В.Стус

Усе для тебе. Й слідчі, й суд, і вирок.
І табір. Й підневільна праця.
А за антирадянський вигук
Одержуй додатково
Карцер.
Два кроки в довжину,
 крок в ширину.
Що, непокірний?
Заробив ти світа?
За стінами зітхає небо світле,
а ти пірнай у темноту тісну.
Твоя зарядка - кроків лише два.
Іди. Спинись. Зігнися. Розігнися.
За справедливі, сміливі слова
тебе і звинувачує Москва,
того ти в казематі й опинився.
Колись Тараса мучили кати, -
так, як і ти, він не схилявсь царату.
Але тоді такої тісноти,
мабуть, ще не придумали, прокляті.
Зате тепер, у цей космічний вік,
застосували й затиски незвичні.
І що для влади нині чоловік -
мураха із життям епізодичним.
Служили й служать.
 Той - за хліба шмат,
другий - щоб досягти собі посаду.
І кожен - як догідливий солдат,
готовий будь-якій служити владі.
Ще й автомата з рук не випуска,
і навіть радий - зброю довіряють.
Як жаль такого горе-дивака,
улесливий, він гідність забуває.
Накажуть, - за інакодумцем стеж, -
пишається, мовляв, іще потрібен.
В угодництві такий не знає меж,
згідно вказівок -
 й рідним зрадить теж,
і батьку не подасть
 шматочок хліба...
Такі думки нескореного Стуса
в рядочки карбувалися навік,
імперії долали культ і штик,
прискорювали скін всього Союзу.
Поки що ж бачив лиш бараків жах
і чітко визначав мету єдину:
побачить самостійною Вкраїну
не тільки у мордовських віщих снах.
Й хоч наяву все ті ж два кроки,
Як гніт, як прес, холодний карцер,
І наглядач, як звір жорстокий, -
мета росла, крізь жах прорваться,
здолати цензорний поріг,
над казематами підняться
й долинуть до сердець людських.

* * *

«І серед степу, де горить калина -
могила. Там ридає Україна
над головою сина: прощавай».
В. Стус

Ні, не набридливим повчанням
його слова у камері звучали:
- Хоча Москви верховне хиже око
і лад її, мов злий нахабний крук,
приборкували нас аж триста років,
і у ярмі, як в зашморзі жорстокім,
зазнали ми страшних
 пекельних мук,
хоч ненависний зашморг наші шиї
затискував і різав без ножа,
та у віках святою, нерушимою
лишилась українською душа.
Вони й надбанки наші
 взять зуміли,
й петлю на нас підготувати встигли,
та ми на душу Матері-Вкраїни
московський зашморг
 не дамо накинуть.
То ж хай чужинців
 гоноровий розум
погрожувать нам далі перестане,
бо можуть повернутись їх погрози
на них самих
 тим зашморгом-арканом...
І час довів, що карцерам не стерти
провіщення бунтівника-поета.
Справдилося, чим зашморги
 тугіше -
тим опір їм завжди буде сильніше.
Він думкою вертав до України,
як з вирію в свій край вертає птах.
Так, вічне почуття любові сина
сильніше за насаджуваний страх.
Міцна любов поета-патріота
ніколи не схилялася в журбі.
Він, як орел, міцнішав у польотах,
і рани заживляв у боротьбі.
Незламний в спорі,
 чесний і сміливий,
він був ватагом арештантських лав,
перед катами шиї не хилив він
і наглядацькі напади долав.
В одвіт на прокурорські нахваляння
із його серця рвався лютий гнів.
На шлях борні ступивши
 в юній рані,
не визнавав за правду покарання,
а сам судив правдивістю рядків.
В конфліктах в’язнів із наглядачами
ставав завжди на захист
 людських прав,
і в принципових поєдинках-драмах
одержував за всіх
 смертельні травми, -
та духом він завжди перемагав.
ГОЛОС СТУСА:
...О вороже, коли тобі проститься
гик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих по соловках,
сибірах, магаданах,
державо тьми,
 і тьми, і тьми, і тьми!..
Він проклинав: - Катюги осоружні!
Не зломлять нас тортури в цій пітьмі!
Він закликав:
 - Брати! Єднаймось дружно
супроти більшовицької чуми!
У нас є зброя - у серцях запали.
Ми скажем кагебістам: „Геть! Пора!»
Сміливо, щоб усі народи знали, -
нема в світах на катування прав!..
Василь навіть крізь стіни бачив лиця,
рішучість друзів, їх вогонь в очах.
І камера сіяла, як світлиця,
до правди всім освітлювала шлях.
За гордий спів - заводіїв у карцер,
як в клітку, як в мішок,
 в ще більший гніт.
Та Василю не вперше, не злякався.
Лиш гнівався,
 придумать намагався,
який протест вчинити ув одвіт?
Як осуд гнівний виразити владі
і всій бездушній кагебістській банді?
Бо в’язні від тортур, як мухи, мруть.
А скоро ж нам і дихать не дадуть.
В той час важкий
 злочинного безправ’я
його думки, неначе сотні лез,
кололи душу, домагались ради,
як здійснити задуманий протест?
Ех! Мав би я можливість,
 розмахнувся б -
і кулаком їм в пики що є сил!..
Та в карцері тіснім не розігнуться...
То як же далі? Так і жити в муці,
приречено чекаючи могил?
То що ж іще, крім осуду-прокляття,
яке ув очі кату не мовчав?
Він не здавався
 владоможцям клятим,
все думав, як же домогтися прав?
Ні! Так режиму не перевернути
зневіреними, скореними тільки.
А щоб увагу влади привернути -
вирішую: іду на голодівку!
А що ще може в’язень в казематі?
Незгоду з ладом виказати чим?
Як владі, як протестувати?
Один лиш засіб є - життя віддати,
не поступившись
 принципом своїм!
Щоб муками своїми, навіть смертю
катам довести їхній злочин - гріх.
Готовим бути за мету умерти,
соратників не зрадивши своїх.

* * *

«...і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить».
В. Стус

І Стуса почули всі в’язні за ґратами,
підтримали слово поета тверде.
Ніколи нічим,
 ні вогнем ні лещатами
Свободолюбивих не знищить ідей.
Він кличе єднатись.
 Єднання - це зброя.
Вони не посміють затискувать нас.
Сильнішає вітер епохи нової,
здуватиме вірус насиль і образ.
Ідея, - як пісня святої любові
до рідних земель, у тривожній добі
рясніє, підтримує в праці і слові,
і вірою глибоко диха в тобі.
Насилля нам в душах
 хай викреше пломінь,
щоб далі боротися нам як бійцям.
У світі є щастя - долать буреломи
і в битві за волю єднати серця.
Гуртом буде легше не здатися муці.
Єднаймось тісніше,
 плече до плеча, -
тоді лиш життя як бійців революції
завжди перемогою буде вінчать.

* * *

«...і гостре бажання зринає, як рик:
ще вистане мужності вибути вік,
ще виживу, вистою, викричу я -
допоки поглине мене течія».
В. Стус

Лад - як владний зашморг чорний.
Карцер. Кат. Колючий дріт.
Тільки гасла крик мажорний
та на спині непідкорній
слід кривавий від чобіт,
чорних кованих чобіт.
Грубо ляскає шпіцрутен,
Шеф мордовських таборів.
Людське право тут забуто,
у кайдани перекуто,
в страх без слів,
в страх, що правду занімив.
Тільки мужнього сміливця
лад свавільників-вождів
не зламав і не скорив.
Дух поета не хилився, -
динамітом рвався гнів,
Василів священний гнів.
В його серці за Вкраїну
праведна кипіла лють.
Всіх ведуть нас до загину,
честь і гордість Батьківщини
нагло б’ють,
щоб навік скорились, б’ють.
Із мордовської хуртечі
думка рвалася з-за стін.
Його слово,
як предтеча,
правді розправляло плечі
і будило всіх, як дзвін,
волелюбний грізний дзвін.
Його дух крізь грати кликав,
сам на зламанім крилі,
підіймав гурти великі,
щоб змінити лад-каліку
на своїй землі,
на окраденій землі.

* * *

«Ця чорнота попереду - давно
відстрашливі свої згубила чари,
відьомську силу втратила. Тепер
я годен мовити, що поборяю смерть».
В. Стус

А зримих справ приховувачка ница
бездумна ніч без світла, без надій,
зухвало, наче хижа зла вовчиця,
у таборі здійснила, злочин свій.
Немов дворушна зрадниця-політик,
Суспільного прогресу й руху кат,
Найкращих з української еліти
Затисла на багато літ підряд.
З своїм ГУЛАГовладним беззаконням
наповнена підлотності і зла,
напалася на в’язнів безборонних,
до Василя у карцер заповзла.
Ех, ноче, ноче, промосковська ноче,
зізнайсь хоч зараз, адже знала ти,
що лиходії чинять чорний злочин
під прикриттям твоєї темноти...
А ти, наш захисник - правдивець
Боже!
Невже не знав нахабства таборів
чи кривдників спинить
 був неспроможним,
що зразу їх до карцеру впустив?
Тоді ж та ніч не тільки заважала
розпізнавати те підступне зло,
а вкрила правду
 чорним покривалом,
щоби комусь розгледіть не дало,
як Батьківщини знищували сина
ув антилюдськім зашморзі тенет, -
лишали сиротою Україну,
яку любив, як матінку, поет.

* * *

«Ця чорнота - мій шлях
від смерті до життя».
В. Стус

Планета оберталася. Не знала,
що ніч в сувоях злючої пітьми
свій злочин від очей людських ховала
за сотні кілометрів від Пермі.
Від слів поета владники тремтіли.
Й кремлівське знахабніле вороння
свій іще більший злочин учинило -
на смерть закатувало Василя.
Але безслідно знищить не зуміло,
І найчорнішого не досягло -
позбавило життя поета тіло,
але здолати духу не змогло.
Мов життєдайні грози весняні,
Його слова рвонули у просторах.
Й одвітом ми почули з далини
болюче слово нашої Історії.
ГОЛОС ІСТОРІЇ:
О, Україно! Змучена земля!
Одвіку ти у виразках і болях.
Тебе болила і своя недоля
й чужинці насідали, наче тля.
А ще, було, й сусіди навісні
у зашморгах приборкували крила,
і як отрутні підлі таргани,
твою свободу клешнями давили.
Та докорять, Вкраїно, власній долі,
нападниками змученій до краю,
на поспішай, іще тебе чекає
тернистий шлях у боротьбі за волю.
Адже було... Згадаємо той час,
коли Петро лигав нашу свободу...
Богдан проґавив. І тепер болить
його помилка муками народу.
Хай лине у сучасне крізь вітри
і про недавнє нагада мій голос,
коли Народний Рух
тривожної пори
зростав, тужавів, як у полі колос,
зміцнів і після дружної весни
врожаєм всіх порадував рясним.
Тепер стискає криза без упину,
та олігархів це не зупиня, -
державу загнуздали, як коня,
і владниками всілися на спину...
А Стус, од всіх відділений тюрмою,
ще з тої, із режимної доби
з-за чорних мурів людям рани гоїв,
і власною хоробрістю й снагою
навчав і кликав всіх до боротьби.
Щоби людина вільною була,
щоб сяяв світ, а не гулагські брами,
й між нашими сусідами і нами
щоб вічна дружба квітом розцвіла.
Але за стиглий лан на прапорах,
за чисте небо, світле і уроче,
він, лицар Правди і її ватаг,
був знищений підлотно серед ночі.
Та сили українські гартувались.
Як провіщав у самвидаві Стус,
омріяне народом нашим сталось -
розпався штучно скроєний Союз.
Свободи сонце глянуло з-за хмари,
весняний грім
 від сну людей збудив.
Але, на жаль, що мало б стати карою,
нахабно обернулось капіталом
і для чужих, і для своїх вождів.
Ви крали й чесним голови морочили.
То знайте, що за грабування навісне,
за скоєні антинародні злочини
покара винуватих не мине.
Але проґавили тоді в сліпій покорі,
не одягли на винних кайданів.
Це свідчу я, - неупереджена Історія, -
І правдою засуджую катів.
Тепер вони, уникнувши покари,
відрощують грабіжницький свій клан,
і вже як олігархи йдуть навалою,
на рядових накинули аркан.
Супроти них боровся наш поет, -
він домагався правди, демократії,
і радості звичайної у хатах,
а не продажних зашморгів-тенет.
За те його й спровадили на страту.
Вночі. Без розголосу. Крадькома.
Гадали, що глуха німа пітьма
той злочин допоможе їм сховати.
Бездушно спрямували руку ката, -
і ось свободолюбця вже й нема.
Та сталось як належить - смерть сама
у вічність повела його завзято.
Мені все видно.
Адже я - Історія.
Я буду знову всім світам повторювать:
Анафема моя - усім убивцям!
Їм не накинуть зашморг
 на правдивців,
пролинув час гулагської доби.
І віру в правду стратами не стерти,
поет живе і навіть після смерті
веде других шляхами боротьби.
15.04.2006 р.

ГІРКА ХРОНОЛОГІЯ ЖИТТЯ ПОЕТА
ДОДАТОК ДО ПОЕМИ «У ЗАШМОРЗІ НОЧІ»
 6.01.1938 р. - народився в с. Рахнівка Гайсинського р-ну на Вінниччині. Школа, педінститут в м. Донецьку, служба в будбаті - 3 роки. Аспірантура Київського інституту літератури. Правозахисна діяльність.
 1965 рік - подав першу збірку віршів «Зимові дерева» до «Радянського письменника».
 4.09.1965 р. - виступ в кінотеатрі «Україна» на захист репресованих шестидесятників.
 1965 рік - виганяють з інституту. Працював і кочегаром, і архіваріусом, і чорноробочим.
Немов перевернулась
 у владників кебета -
у розумову працю
 розумних не пускать.
Нехай у кочегари
 тепер ідуть поети,
а кочегари будуть
 мистецтвом керувать.
 1970 рік - після трьох «боязких» рецензій В. Стус забирає рукопис, дає його в самвидав, і «Зимові дерева» виходять в Бельгії. Автор остаточно став ізгоєм радянської системи.
 
12.01.1972 р. - заарештовують разом з багатьма інакомислячими. «Покіс» шестидесятників.
За смілі протести
 попав під «покіс».
Арешт. Кагебе. Лютий допит.
 Тортури.
І - пекло мордовське. Болото і ліс.
Бараки і карцери. Табірні мури.
Суворий режим,
 випроб духу та сил, -
дола політв’язень усе без розпуки.
Тут вперше поета вітав Чорновіл,
тут міцно потиснув
 Лук’яненко руку.
 2.08.1975 рік -
 Сміливий, незламний, як Січі козак,
 ламав скрижанілі режими в’язничні.
 І раптом - біда. Лікувальний барак.
 Підірване вдруге здоров’я фізичне.
 10.12.1975 р.
 До допитів злих,
  до нахабних розправ
 тепер додались і тілесні ще муки.
 Важка операція. Скільки ще справ,
 а в нього лиш чвертка
  лишилася шлунка.
 Тоді ж, ледь живого,
  його й кагебісти
 возили у Київ, спокути чекали.
 Та тільки дарма. Не на того напали.
 Де сіли, як кажуть,
  прийшлось там і злізти.
 6.02.1976 рік -
 Хоч хворим, зате непорушним,
 як скеля,
 вернули його в ту ж холодну оселю.
 Озерне. Мордовія. Знов глухомань.
 Щоб вдруге не пнулись
 такі до повстань
 супроти Союзу. Щоб так Україну
 й держать, як рабу,
  на худеньких колінах.
 Василь у ГУЛАЗі, у тій же Мордовії.
 Сімнадцята-А,
 найстрашніша колонія.
 Як змії, тут слідчі.
 Як пси, охоронці.
 Лиш туга і відчай - ні неба, ні сонця.

 11.01.1977 рік - 11.03.1977 рік -
 Розтоптаний мільйонами
 худих в’язнівських ніг,
 на заслання поету
 етапний шлях проліг.
 Двадцятий вік відстукував
 вже рік сімдесят сьомий,
 коли прадавнім трактом
 повз море-океан,
 через снігові гори
 й тайгові буреломи
 етапували Стуса
 в далекий Магадан.
 Росія з Магаданом
 багато чим пов’язана,
 тут древні ліс, і тундра,
 й копальні у снігах,
 й штаби із кагебістами,
 і табори із в’язнями.
 Тут і вінець лавровий
 надбань соціалізму,
 вершина прав людини -
 прославлений ГУЛАГ.
 Черкає серце спомин
 про край північно-східний.
 Пригадуємо роки
 трагічні і гіркі.
 І магаданські табори,
 й сибірські далі сині...
 О, скільки там і наших
 замучених, невинних,
 не дочекавшись правди,
 загинуло батьків.

 1978 рік - помер батько Семен Дем’янович. Василь їздив на похорон.
 Летять літа, як птахи
  у вирій вересневий,
 а ще ж так мало зроблено
  для літературних гон.
 Лиш книжка заборонена
  «Зимові дерева»,
 що тут не друкувалася,
  а видав закордон.
 Працював над збіркою
  «Свіча у свічаді» -
 В копальнях небезпечних,
  у таборових сітях
 знов віршами-протестами
  він творчість визначав, -
 й світилась світлом правди
  над цілим білим світом
 в його свічаді мудрому палаюча свіча.

 Серпень 1979 року, повертається із заслання
 Відскреготали роки.
  Наблизилась надія.
 Заслання закінчилось.
  З перестуком коліс
 поет вернувся в Київ,
 вклонивсь святій Софії
 й жагу борні за рівність
  в душі своїй привіз.
 Початок 1980 року
 В цей час на Чорновола
  сфабрикували справу,
 кремлівський узурпатор
  на нього меч підняв.
 Стус допоміг колезі
  відбитись від орави, -
 і втретє до режиму у каземат попав.
 І знов на довгі роки,
 з свободою розлучене,
 його інакомислення
  давив страшний барак.
 Знов остогидле Кучине,
  де в’язнів перемучених,
 немов рабів-невольників,
  рівня наспинний знак.
 Хай пише у наручниках
  народну Конституцію
 і найгостріший вірш.
 Хай бореться у карцері
  за українську Націю,
 щоб розум був ясніш.
 Але прогнилий лад кремлівців ницих
 і карцерами Стуса не скорив.
 Із серця волелюбного сміливця,
 як вибухи, гримів правдивий гнів.
 Поет із таборів у світ широкий
 всіх закликав тоді до боротьби,
 сміливо викривав той лад жорстокий,
 свічадом був ув імперській добі.
 Хоч був і сам на зборканім крилі,
 але й крізь ґрати за собою кликав.
 Він словом підіймав гурти великі,
 щоб гнать чужинців з рідної землі.

 5.09.1985 року - смерть Стуса...
 А висунули Стуса
  на Нобелівську премію,
 то блюдолизи в Кучино,
  в зміїнім пеклі тім
 взялись указ виконувать
  кремлівської імперії -
 не випустили Стуса із табору живим.

 19.11.1989 року - повернення тіл В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого в Київ -
 Та скільки б на правдивця
  анафем лад не сіяв
 І як не гальмувала
  повернення Москва, -
 ми стали незалежні, молилася Софія,
 і Стус тепер як наш Герой,
 як мученик Месія,
 навіки повернувся,
  щоб нам допомагать.
12.03.2006 рік.

ПРИТЯГТИ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
СУДДІВ ТА АДВОКАТІВ ВАСИЛЯ СТУСА!
 «Увічнити пам’ять видатного українця Василя СТУСА, надавши його ім’я одній з вулиць Донецька, де довгий час жив і працював письменник”, - закликав представник Української народної партії, колишній дисидент Степан Хмара, у 17-ту річницю перепоховання поета. Політик також заявив про необхідність відновлення історичної справедливості щодо „найбільшого рецидивіста” Радянської України. Для цього він закликав „підняти архіви справи 29.10.80 р. Київського обласного суду та офіційно визнати його брехливість, незаконність та й факт повного порушення Гельсінської угоди, і притягнення до відповідальності тогочасних суддів та адвокатів за порушення присяги”.
 „Великий українець Василь Стус був засуджений 29.10.80 р. Київським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Фактично він був визнаний особливо небезпечним рецидивістом лише за переконання в необхідності української культурної автономії”, - нагадав Степан Хмара. Представник УНП зазначив також імена захисників поета: „Реально захищав Василя Стуса в той час хіба що академік Сахаров, який 19.10.80 р. звернувся з листом на захист поета до учасників Мадридської наради з перевірки виконання Гельсінської угоди. А на суді захисником письменника був відомий „сірий кардинал” Леоніда Кучми Віктор Медведчук. Втім, наскільки це допомогло письменникові, можна побачити з вироку”.
Степан Хмара переконаний у тому, що «разом з увічненням пам’яті Василя Стуса слід увічнити й ім’я його адвоката Віктора Медведчука, притягнувши його до відповідальності за порушення присяги».

ПОСТАВЛЕНО КРАПКУ У СУДОВІЙ СУПЕРЕЧЦІ ЩОДО КНИГИ «НАРЦИС. ШТРИХИ ДО ПОЛІТИЧНОГО ПОРТРЕТА ВІКТОРА МЕДВЕДЧУКА»
 Людина, яка нині на політичній арені, по суті, перейшла в тінь, - а це Віктор Медведчук, - свого часу була одним із стовпів режиму Кучми. Він обіймав посади першого заступника Голови Верховної Ради України, глави Адміністрації Президента України і всерйоз розглядався як вірогідний спадкоємець Леоніда Даниловича на найвищій державній посаді. Однак книга тодішнього народного депутата України Дмитра Чобота «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука», яка вийшла наприкінці 2001 року, серйозно вплинула на далекосяжні плани.
 Виявилось, що відносно В. Медведчука у молодості порушувалась кримінальна справа, він був засуджений судом, перебував у місцях позбавлення волі, його виключали з університету, потім дивним чином поновлювали; як адвокат він брав участь у політичних процесах над інакодумцями радянських часів Василем Стусом і Юрієм Литвином, на яких вів себе ганебно, не захищав підсудних, а фактично їх звинувачував в унісон зі слідчим КДБ і прокурором. Більше того, встановлено, що В. Медведчук навіть не подав касаційної скарги на захист безневинно засудженого поета Василя Стуса, тобто не виконав своїх прямих обов’язків адвоката та не використав наданих законом можливостей для захисту.
 Книга розвінчувала і висміювала дисертацію В. Медведчука, яка, на переконання автора книги, не тягнула не те що на дипломну, а й на курсову роботу студента університету; викривала незаконне присвоєння йому військових звань, аж до полковника Збройних Сил України; піддавала гострій критиці його бізнес-політичну діяльність; участь у парламентському перевороті 2000 року та багато іншого. Таким чином, книга «Нарцис» відкривала завісу і показувала народові, хто ним керує та ще й прагне очолити державу.
 У відповідь В. Медведчук подав позов до автора і видавців книги «Нарцис».
 Судовий процес тодішнього глави Адміністрації Президента України до видавців книги «Нарцис» - автора Д. В. Чобота, редактора С. П. Орлюка та бродівського видавництва «Просвіта» набув широкого розголосу. Про нього не раз писали й «Сільські вісті». І хоча всі відповідачі проживали та знаходились у місті Броди Львівської області, «кращий юрист України» (таку номінацію В. В. Медведчук отримував кілька разів) домігся, аби в обхід закону справу розглядав кишеньковий Печерський суд міста Київ. В. В. Медведчук безпідставно та нахабно вимагав визнати цілком достовірну інформацію по 99 пунктах книги «Нарцис» такою, що не відповідає дійсності, ганьбить його честь та гідність і підриває ділову репутацію. Одночасно позивач просив суд стягнути з видавців на його користь 1 млн. грн. як компенсацію, оскільки публікація твору буцімто призвела «до суттєвих змін у його робочих та життєвих зв’язках, значно знизила його престиж і ділову репутацію, завдала великих моральних страждань».
 Судовий процес тривав майже два роки - з серпня 2002-го по липень 2004-го. Протягом майже всього цього часу автор книги «Нарцис» ходив у суди як на роботу. Щодо кожного оскарженого В. В. Медведчуком епізоду суду було надано десятки документально підтверджених незаперечних доказів їх достовірності.
Зокрема, після оприлюднення документів про його офшорний бізнес та вимивання з економіки України величезних коштів, приховування доходів від оподаткування, за що відповідачі вимагали від суду порушення кримінальної справи, позивач з переляку зняв усі пункти, які стосувалися його бізнесової діяльності. В. В. Медведчук відмовився від вимоги щодо спростування інформації про його друге одруження. Цей пункт суд розглядав через рік після написання В. В. Медведчуком позовної заяви. За цей час сталися суттєві зміни - коли суд розпочав розгляд доводів
В. В. Медведчука щодо спростування інформації про його друге одруження, у пресі з’явилися публікації, та ще й з фотографіями, про третє одруження «героя». Всього ж В. В. Медведчук добровільно відмовився від вимог про спростування відомостей по 22 пунктах. Однак Печерський районний суд
м. Києва в особі судді Н. М. Фадєєвої визнав 77 пунктів книги «Нарцис» такими, що не відповідають дійсності. При цьому суд не лише не дав оцінку сотням документальних доказів достовірності написаного, але навіть їх не згадав. Таким чином, правду, яка мала неспростовне документальне підтвердження, суд визнав неправдою. З таким рішенням, по суті, погодився й Апеляційний суд м. Києва в особі суддів Українець, Качана і Осипенка.
 І Печерський, і Апеляційний суди м. Києва допустили численні порушення норм процесуального і матеріального закону. Судове свавілля вищепоіменовані громадяни у суддівських мантіях творили іменем України. Фактично догоджаючи високопосадовцю, судді самі підривали авторитет правосуддя в Україні.
 Судовий процес за позовом В. В. Медведчука супроводжувався багатьма загадковими та обурливими подіями: стеженням за автором книги «Нарцис», двома підпалами - його гаража та друкарні у Бродах; спробою підкупу адвоката С. О. Островського, нічним пограбуванням його офісу та нападом на нього, про що він зробив у суді відповідну заяву. Навіть касаційна скарга, надіслана на адресу Печерського райсуду столиці, всупереч поштовим правилам, дивним способом опинилася у Бродах. І якби родичі тоді розпакували кореспонденцію, то касаційна скарга ніколи б не потрапила до Верховного Суду України внаслідок порушення терміну оскарження. На вимогу автора книги поштові вибрики були задокументовані і касаційну скаргу сама пошта знову відправила за належністю - в Печерський райсуд. Там скарга замість 10 днів, передбачених законом, пролежала 6 місяців. І лише після скарги новообраному Президенту України у лютому 2005 р. Печерський райсуд нарешті направив справу до вищої судової інстанції.
 Остаточну крапку у цій історії поставив Верховний Суд України. Уважно вивчивши матеріали справи, яка складалася з кількох десятків томів протоколів і документів, судді переконалися, що Печерський і Апеляційний суди м. Києва здійснили «тисячу й одне порушення».
 У рішенні Верховного Суду України від 4 липня 2007 року записано: «У задоволенні позову Медведчука Віктора Володимировича до Чобота Дмитра Васильовича, видавництва «Просвіта» про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди відмовити... Рішення оскарженню не підлягає».
 Таким чином, найвища судова інстанція України підтвердила, що написане у книзі «Нарцис» відповідає дійсності і для його оскарження із самого початку не було законних підстав. Разом з тим рішення Верховного Суду засвідчило, що справедливість в Україні є, а тому опускати руки перед сваволею у судах нижчих інстанцій не потрібно. Тут годиться назвати й імена суддів Верховного Суду України, які уважно вивчили справу, встановили істину і винесли справедливе рішення: головуючий А. В. Ігнатенко і судді Л. І. Григор’єва, В. І. Гуменюк, В. Г. Данчук, В. Й. Косенко.
 Загалом рішення Верховного Суду у справі книги «Нарцис» заслуговує на посилену увагу працівників, адже у ньому дано не лише оцінку судам першої і другої інстанцій, а й показано шлях, яким чином в Україні мають вирішуватися судові спори про захист честі, гідності і ділової репутації політиків, що прагнуть керувати народом та визначати його майбутнє.
 В. ДМИТРЕНКО.
 (Г-та «Сільські вісті» № 92 від 17 серпня 2007 р.).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 04.01.2008 > Тема "Українці мої..."