Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4492)
З потоку життя (7295)
Душі криниця (4184)
Українці мої... (1687)
Резонанс (2185)
Урок української (1007)
"Білі плями" історії (1852)
Крим - наш дім (1170)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (245)
Бути чи не бути? (384)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (230)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СЕРГ╤Й ШЕЛУХ╤Н — ОБОРОНЕЦЬ УКРА╥НСЬКО╥ НАЦ╤ОНАЛЬНО╥ ╤ДЕ╥
Активним членом укра╖нського руху Серг╕й Шелух╕н став ще у 1905 роц╕…


СЬОГОДН╤ ДЕНЬ ТИХ, ЗАВДЯКИ КОМУ НАСТА╢ ЗАВТРА
Президент прив╕тав захисник╕в ╕ захисниць Укра╖ни…


«ВАШ╤ ПЕРЕМОГИ ВКОТРЕ ДОВЕЛИ: НАШ╤ ЛЮДИ ЗДАТН╤ ДОЛАТИ АБСОЛЮТНО ВС╤ ПЕРЕШКОДИ ТА СКЛАДНОЩ╤»
Президент в╕дзначив укра╖нських парал╕мп╕йц╕в та ╖хн╕х тренер╕в державними нагородами…


СВ╤ТЛА ПАМ’ЯТЬ ВАСИЛЕВ╤ ОВЧАРУКУ…
В╕н справжн╕й бо╓ць, укра╖нський лицар, який н╕чого не шкодував задля в╕ри в Бога ╕ Укра╖ни…


ЮР╤Й ЛИПА — ╤ДЕОЛОГ УКРА╥НСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛ╤ЗМУ З ОДЕСИ
Лише п╕сля в╕дновлення Незалежност╕ Укра╖ни було встановлено пам'ятний хрест на м╕сц╕ загибел╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #36 за 06.09.2019 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#36 за 06.09.2019
СЛОВО, ЩО ВОСКРЕСЛО, МОВ ФЕН╤КС

До 250-р╕ччя в╕д дня народження ╤вана Котляревського

Коли у 1898 р. на кошти Полтавського губернського земства над могилою ╤.П.Котляревського поставили новий надгробок з гран╕ту, нав╕ть його г╕нка, як для свого часу, висота - у два з половиною аршини (180 см) - принизила реальну славу великого укра╖нця.
Що виявилося справд╕ богоугодно Зевсов╕, так це те, що клаптик земл╕ довкола поховання 1899 р. опарканили дерев’яною огорожею, яку 1902 р. ошатили живими деревами. 30 серпня (12 вересня) 1903 р. на Протопоп╕вському бульвар╕ (тепер - бульвар Котляревського) громадським коштом за 11768 карбованц╕в ╕ 67 коп╕йок батьков╕ укра╖нсько╖ л╕тератури встановили новий шестиметровий пам’ятник роботи скульптора-передвижника Леон╕да Позена (1849-1921).
╤ тод╕, наче з-п╕д земл╕ вир╕с кремезний смаглявий чолов’яга при шабл╕ на пояс╕ та, закрутивши за вухо густого чорного оселедця й скупо витерши сльозину, почав читати по пам’ят╕ в╕рш╕, тепер - звертаючись до людей:
- Любов к отчизн╕ де геро╖ть, / Там сила вража не усто╖ть, / Там грудь сильн╕йша од гармат, / Там жизнь-алтин, а смерть-коп╕йка.
Був би я молодший, я б теж ╕з ним став поряд, на одне кол╕но, а науковцям так би сказав:
- Мен╕ байдуже, осм╕яв укра╖нське козацтво ╤ван Котляревський у сво╖й “Ене╖д╕”, чи навпаки - прославив. Це вам казитися на таких темах. Мен╕ байдуже, про що розпов╕да╓ укра╖н╕зована “Ене╖да” - про мандри запорожц╕в п╕сля зруйнування С╕ч╕ 1775 р. чи про понев╕ряння козак╕в п╕сля винищення Гетьманщини та остаточно╖ втрати Укра╖ною державност╕.
Ще мене обходить, куди веде Котляревський свого героя, а за Ене╓м пок╕рно чвалаю ╕ я. Ми - наче голка з ниткою, принишкло слуха╓мо, як письмовий голос ╤вана Петровича наближа╓ Укра╖ну до себе само╖. Весело, ╕рон╕чно, стиснувши зуби. Не мен╕ одному подоба╓ться така “Ене╖да”. Кажуть, тв╕р ╤.П.Котляревського виявили в б╕бл╕отец╕… Наполеона I Бонапарта, а Великий Князь Микола Павлович, котрий згодом царював як Микола ╤, зажадав мати… два прим╕рники.
Нав╕ть старий Крупський – це також ╕сторичний факт! - гортав стор╕нки перелицьовано╖ “Ене╖ди”, хоча це й не допомогло Лен╕ну д╕статися додому. Виходить, не кожного затятого мандр╕вника шедевр перетворю╓ на вдалого пут╕вника. Величаючи св╕тлочолого попередника - ╤.П.Котляревського, Михайло Коцюбинський написав:
- Занедбане й закинуте п╕д с╕льську стр╕ху укра╖нське слово, мов фен╕кс з попелу, воскресло знову… ╕ голосно залунало по широких св╕тах ╕з його твор╕в.
Додам ╕ в╕д себе к╕лька сл╕в глибоко╖ пошани.

***
В╕н народився 26 серпня (9 вересня) 1769 р. у батьк╕вському будинку з високим дахом, з ╜анком на п╕втори сх╕дц╕ та невеличкими в╕концями, в Полтав╕… Тут мешкали його предки, ╕ в╕н шанував цю землю, яку 26 липня 1751 р. д╕д купив у зятя пок╕йного полтавського протопопа Данила за “27 рублей 50 копеек ходячей российской монеты в вечное и потомственное владение”… Мальовничий куточок на узвишш╕ ╕ дос╕ ╓ окрасою м╕ста. Збереглась ╕ д╕д╕вська хата на п’ять к╕мнат, збудована, як вкарбовано на одн╕й сволоц╕: “Року 1705 месяца августа 1”.
Так ось. Батько майбутнього л╕тератора, др╕бний чиновник Петро ╤ванович Котляревський (1749-1789) служив канцеляристом у Полтавському м╕ському маг╕страт╕. Д╕д ╤ван, взагал╕, був дияконом полтавсько╖ Свято-Успенсько╖ соборно╖ церкви, засновано╖ м╕сцевою козацькою старшиною. Непом╕тне покол╕ння с╕рих шинелей… До ре╓стру дворян Котляревських внесли т╕льки 1793 р. Отож у власност╕ Петра Котляревського була садиба, за Ворсклою ш╕стдесят десятин поля ╕ лук╕в, а ще д╕лянка л╕су. Кр╕пак╕в малося… восьмеро - дв╕ с╕м’╖.
Вихованням ╤ванка оп╕кувалася мати, Параскева Леонт╕╖вна Жуковська, - дочка козака Решетил╕всько╖ сотн╕. Тут, у Полтав╕, серед мальовничо╖ природи над Ворсклою, минули дитяч╕ та шк╕льн╕ роки мр╕йливого ╤ванка. Зростав хлопчина з дворянсько╖ родини без розкош╕в, не особливо в╕др╕зняючись в╕д однол╕тк╕в. Як ╕ ватага його ровесник╕в, в╕н не втрачав доброго гумору ╕ весело╖ вдач╕.
Додам тим, хто не зна╓: в т╕ часи Полтава була “полковим” м╕стом, а з 1796 р. перетворилася на пов╕товий центр малорос╕йсько╖ губерн╕╖, знаменитий сво╖ми садами та… непролазною багнюкою. Що це значило? У Полтав╕ стояли в╕йськов╕ козацьк╕ загони, що мали автономне самоврядування. Попри те, що на той час в Укра╖н╕ Москов╕я скасувала гетьманство, але все ще д╕яло В╕йсько Запорозьке та ╕снувала Запорозька С╕ч. Дитинство майбутнього письменника минуло серед чар╕вно╖ природи полтавського передм╕стя. Нап╕взруйнован╕ вали й насипи викликали поетичне уявлення минулого. Тож у дитячих фантаз╕ях оживали почут╕ в╕д дорослих легенди про козацьку звитягу та перекази про турецьк╕ походи.
Тим часом реальн╕сть була зовс╕м ╕ншою… Як стверджував у часопис╕ “Основа” (лютий 1861 р.) один ╕з перших б╕ограф╕в батька укра╖нсько╖ л╕тератури, етнограф, досл╕дник ╕сторично╖ минувшини Олександр Терещенко (1806-1865):
- Нер╕дко доводилось ╤ванов╕ вдовольнятися одним шматком хл╕ба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому переносити домашн╕ нестатки. З дитячих рок╕в виявилась у нього охота до читання ╕ старанн╕сть у заняттях.

***
Перш╕ знання хлопець здобував у м╕ськ╕й параф╕яльн╕й (приходськ╕й) школ╕, починаючи з 1778 р. За тод╕шн╕ми звичаями тут, тобто у власн╕й хат╕, наглядав вимогливий дяк. Що викладати в╕н м╕г, коли в клас набивалося до 40 учн╕в? Ясна р╕ч, буквар, Часослов ╕ Псалтир. Але ми розум╕╓мо: з будь-яко╖ науки здобува╓ш знання, аби - жага.
- Ледащо син - то батьк╕в гр╕х, - повчав п╕зн╕ше ╤.П.Котляревський.
Параф╕янську школу десятил╕тн╕й хлопчик зак╕нчив 1780 р., як найзд╕бн╕ший учень, та вступив до Катеринославсько╖ (за назвою ╓парх╕╖) слов’янсько╖ сем╕нар╕╖ в Полтав╕, де вчився до 1789 р. В╕д 1776 р. вона д╕яла при Полтавському Хресто-Воздвиженському монастир╕ як школа п╕вчих. Розм╕стилася бурса в подарованому колишн╕м гетьманом Л╕вобережно╖ Укра╖ни графом Кирилом Розумовським будинку б╕ля Спасько╖ церкви. На баз╕ училища Полтавська сем╕нар╕я оф╕ц╕йно в╕дкрилася т╕льки в 1780 р.
До не╖ приймали хлопчик╕в 6-14 л╕т, незалежно в╕д громадянського стану родин. У Полтавськ╕й сем╕нар╕╖ ╤ван Котляревський навчався в╕д лютого 1780 р. до червня 1789 рр. У тому заклад╕ навчалися також рос╕йський письменник, журнал╕ст, перекладач грецьких класик╕в ╕ видавець ╤ван Мартинов; рос╕йський письменник укра╖нського походження, перекладач ╕ поет Микола Гн╓дич; грецький вчений ╕ педагог Афанас╕ос Псал╕дас, вчений-л╕кар, ректор ╕ професор Санкт-Петербурзько╖ медико-х╕рург╕чно╖ академ╕╖ Семен Га╓вський.
Як ╕ решта шпуде╖в, 11-р╕чний ╤ван Котляревський опановував рос╕йську та французьку мови й л╕тератури, латину, поетику, риторику, ф╕лософ╕ю та богослов’я. Навики з поетики та риторики передбачали практичн╕ вправи в перекладах ╕з давн╕х ╓вропейських мов, зокрема насл╕дування класично╖ (антично╖) л╕тератури - Вер╜╕л╕я, Ов╕д╕я, ╫орац╕я, в чому бурсак, за св╕дченням однокурсник╕в, виявляв хист. У спогадах про схоластичн╕ методи виховання ╤ван Котляревський написав в╕дверто:
- Погано у нас було ╕ не дай боже, як погано! Бурса скидалася на зборище якихось ╕ноплем╕нних, под╕лених на с╕м’╖, арт╕л╕, що завжди ворогували м╕ж собою. Вчили нас казна-чому ╕ вчили як-небудь.
Але ми розум╕╓мо: з будь-яко╖ науки здобува╓ш знання, аби - жага.

***
Довол╕ швидко у молодого сем╕нариста прокинувся ╕нтерес до творчост╕ передових на той час письменник╕в Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖ - Михайла Ломоносова, Дмитра Кантем╕ра, Олександра Сумарокова, Василя Тред╕аковського та ╕нших. Насправд╕ таким був директорський наказ по сем╕нар╕╖ на 1787 р╕к, що рекомендував учителев╕ п╕╖тики обов’язково вивчати з учнями славославн╕ оди. Проте, бурсак Котляревський по-справжньому захопився в╕ршуванням. З-посеред студент╕в в╕н швидко перетворився на локомотив рукописного сатиричного альманаху “Полтавська муха”, яка, за влучним виразом Тараса Шевченка була “справжньою бджолою”. Уже тод╕ ╤ван складав в╕рш╕ укра╖нською мовою.
Добрий приятель ╕ перший б╕ограф поета, укра╖нський педагог та письменник Степан Стеблин-Кам╕нський (1814-1885) згадував:
- Ще в юнацьк╕ роки ╤ван Котляревський мав пристрасть до в╕рш╕в ╕ вм╕в до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепн╕ й вдал╕, за що товариш╕ по сем╕нар╕╖ прозвали його “римачем”.
╤з часом це, ой, як стало в пригод╕. Зокрема, обов’язковою до вивчення в навчальних програмах Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖ була поема “Ене╖да” римського поета Вер╜╕л╕я. Чому так, пита╓те? Першому м╕н╕стру (1802) народно╖ осв╕ти Рос╕сько╖ ╕мпер╕╖, графу Петру Завадовському (1739-1812), м╕ж ╕ншим, укра╖нцю, котрий народився в сел╕ Краснович╕ Стародубського полку у козацьк╕й с╕м’╖, - сподобалася ╕дея звеличення Римсько╖ ╕мпер╕╖ через осп╕вування в╕йськово╖ доблест╕.
Це виявилося суголосним ╕з рос╕йською пол╕тичною доктриною загального уславлення власних монарх╕╖ та царя. Глибоке знання ориг╕налу поеми Вер╜╕л╕я для становлення л╕тературного таланту ╤вана Котляревського виявилося неоц╕ненним скарбом.

***
Пров╕нц╕йне майбутн╓ блимнуло йому марудн╕стю ╕… поламало гранд╕озн╕ плани на майбутн╓. Адже восени 1788 р. як одного з кращих учн╕в, ╤вана Котляревського та чотирьох ╕нших вихованц╕в дирекц╕я нам╕рилася в╕дрядити для подальшого навчання аж до Олександро-Невсько╖ головно╖ сем╕нар╕╖ в Санкт-Петербурз╕.
╤, уявля╓те, … не знайшла майбутнього батька укра╖нсько╖ л╕тератури, бо той десь вчителював по панських ма╓тках.
Змигнув ще один р╕к. В останньому (богословському) клас╕ студей покинув духовну сем╕нар╕ю, бо в 1789 р. раптово помер батько, Петро ╤ванович Котляревський. Через матер╕альну скруту 19-р╕чний юнак не м╕г залишатися на утриманн╕ матер╕ чи жити з невеличкого хатнього господарства, тому узявся заробляти самотужки, працюючи в основному протокол╕стом у Полтавськ╕й дворянськ╕й оп╕ц╕.
Не одразу, але досить швидко, в╕д 1 липня 1789 р., в р╕дному м╕ст╕ об╕йняв в╕н посаду канцеляриста Новорос╕йсько╖ губернсько╖ управи.
Полтава. Будинок де жив ╤ван Котляревський 2
Полтава. Будинок де жив ╤ван Котляревський

***
Непом╕тною людиною в с╕р╕й шинелц╕ Котляревський скн╕в до 14 вересня 1793 р., повол╕ долаючи рангов╕ сходи. З 8 жовтня 1790 р. в╕н служив п╕дканцеляристом; з 12 липня 1791 р. - канцеляристом; з 14 вересня 1793 р. - губернським ре╓стратором, що стало п╕ком безславного кар’╓ризму. Саме в останн╕й р╕к служби - у 23 роки - родину Котляревських внесли до ре╓стру дворян. Проте, Еней був парубок моторний, ╕  попри безпросв╕тну нудьгу чиновницького болота сво╓ю сумл╕нною працею намагався служити укра╖нськ╕й громад╕.
Але… 15 вересня 1793 р. зник в╕дставний чиновник, а з’явився допитливий домашн╕й педагог ╤ван Котляревський, котрий у пом╕щицьких ма╓тках на Полтавщин╕ за 10-12 рубл╕в на р╕к навчав розуму панич╕в. Учителюючи, в╕н залюбки студ╕ював селянськ╕ та м╕щанськ╕ звича╖, як╕ були мил╕шими й природн╕шими за губернську канцелярщину. Б╕льше того, в╕дтепер в╕н отримав можлив╕сть в╕дкрито виявляти й розвивати сво╖ талани, адже окр╕м вправного в╕ршування ╤ван прекрасно грав на скрипц╕ та чудово сп╕вав.
Як стверджував у “Спогадах про ╤.П.Котляревського. ╤з нотаток старожила” Степан Стеблин-Кам╕нський, вдягнений у парубоцький одяг середнього зросту, кремезний у раменах ╤ван Котляревський в╕дв╕дував:
- …зборища ╕ забави народн╕ ╕ сам, переодягнений, брав участь у них, уважно вслухався в народну гов╕рку, записував п╕сн╕ й слова, вивчав мову, звича╖, обряди, перекази укра╖нц╕в, н╕би готуючи себе до наступно╖ прац╕; ╕ справд╕, з ц╕╓╖ практично╖ школи вин╕с в╕н глибоке знання малорос╕йського нар╕ччя ╕ побуту народного.
Потяг до студ╕ювання народно╖ культури та побуту в╕дчувався в усьому: мова, звича╖, гумор, примовки, п╕сн╕. Приблизно у 1794 г. ╕нтенсивно почалася п╕дготовка до в╕домого у майбутнього артефакту - бурлескно-травест╕йно╖ поеми “Ене╖да”. ╤ за три роки вчителювання безсонними ночами автор створив перш╕ три частини.

***
Мали з’явитися, ╕ вони зринули два найпотужн╕ш╕ стимули до ориг╕нально╖ творчост╕ - ж╕нка та слава. Саме тод╕ в житт╕ приватного репетитора сталися дв╕ под╕╖, як╕ спонукали побутов╕ балачки перетворити на л╕тературну мову.
У панському ма╓тку в с.Коврай Золотон╕ського пов╕ту, тод╕ - Полтавсько╖ губерн╕╖, ╤ван Петрович навчав барчук╕в. Там при нагод╕ в╕н познайомився з гостем господаря. Це був конотопський пом╕щик, багатий землевласник  Максим Йосипович Парпура (1763-1828), котрий, виявилося, служив колезьким асесором в уряд╕ медичних заклад╕в Санкт-Петербурга, а в 1799-1800 рр. зав╕дував друкарнею Медично╖ колег╕╖. Отой видавець ╕ меценат, сам перекладач ╕з н╕мецько╖ мови прийшов у захват ╕ випрохав почитати рукописний прим╕рник авторсько╖ “Ене╖ди”. Як автор м╕г в╕дмовити гостю, коли в сво╓му будинку гостинний роботодавець надав у користування репетитора невеличку затишну к╕мнатку з меблями?
А ще - ╤ван Котляревський, чи не вперше в житт╕, по-справжньому закохався. Але чист╕ почуття виявилися приреченим, бо дати волю кр╕пачц╕ (за ╕ншою верс╕╓ю – вихованц╕ пом╕щика, за третьою - небоз╕) Натал╕ пан з-п╕д Золотонош╕ не зволили. Що мав вд╕яти - ╕з недописаною поемою та розбитим серцем молодий поет-репетитор? Мандруючи селами пов╕ту, 25-р╕чний юнак розкошував фольклором, нотуючи народн╕ легенди, перекази, присл╕в’я. А пот╕м, як пишуть б╕ографи, р╕зко зм╕нилися його житт╓в╕ ор╕╓нтири!
Попри романтичну легенду щодо сплюндрованого кохання мен╕ особисто ╕мпону╓ ╕нша г╕потеза, висунута деякими л╕тературознавцями. ╤вану Котляревському за 12 рубл╕в на р╕к набридло ходити у панських попихачах. Адже, за неписаними законами тод╕шньо╖ Укра╖ни, домашн╕ вчител╕ перебували ледь не у положенн╕ кр╕пак╕в, бо не лише навчали телепн╕в, а виконували обов’язки панських писарчук╕в та сад╕вник╕в, а також прислужували на бенкетах та розважали гостей.

***
Нещастя повторилося вдруге, коли ╤ван Котляревський перебрався у Золотоношу, де в 1795 р. найнявся домашн╕м учителем до м╕сцевого багат╕я Герасима Петровича Сухопеня. Той пом╕щик вид╕лив педагогу затишну мебльовану к╕мнатку. Коли репетитор займався вихованням панських д╕тей Марти та Гл╕кер╕╖, молода поко╖вка, надзвичайна вродливиця, чорноока кр╕пачка Мар╕я, прибирала його помешкання. Трапилося так, що ╤ван Котляревський повернувся додому ран╕ше ╕ заставав д╕вчину у себе. Потроху в╕н учив ╖╖ грамот╕, невдовз╕ розумна поко╖вка почала читати.
В╕д природи допитлива, Мар╕я ╕нколи за в╕дсутност╕ репетитора заглядала у шухляди письмового стола. Одного разу вона прочитала маленький аркушик паперу, списаний др╕бним почерком. Прочитала в╕рш ╕ в римованих рядках уп╕знала… себе.
Так спалахнуло палке кохання. ╤ван з Мар╕╓ю нав╕ть вир╕шили по╓днати дол╕. У присутност╕ Мар╕╖ ╤ван Петрович втрачав дар пишномовства, полишив писати строфи “Ене╖ди”, ставав бл╕дим мов крейда, але носив д╕вчин╕ романтичн╕ кв╕ти та багатозначн╕ подарунки. Врешт╕-решт, юнак звернувся за благослов╕нням до господаря, а той розчарував учителя: мовляв, Маруся вже об╕цяна якомусь в╕йськовому вд╕вцю, нав╕ть заручини в╕дбулися, а за певну матер╕альну винагороду Герасим Петрович пооб╕цяв поручику Серг╕ю Вербицькому в╕дпустити кр╕пачку на волю.
Знаючи свав╕лля пов╕тових кр╕посник╕в, ╤ван з╕ зраненим серцем полишив ма╓ток пом╕щика Сухопеня. Напередодн╕ вес╕лля колишньо╖ кохано╖ через служницю в╕н передав Мар╕йц╕ лист, у якому пов╕домив причини неоч╕куваного в╕д’╖зду, а ще додав золоту каблучку з вкарбованим написом:
- На пам’ять в╕д кадета Котляревського.
Л╕тературному лицарству передувало лицарство побутове.


***
Прикметно, що н╕ пан, н╕ сама кр╕пачка не в╕дкривали та╓мниц╕, чому вони не дають в╕дпов╕д╕ впертому залицяльников╕, поки хтось ╕з далеких родич╕в не натякнув молодому дворянину… г╕ркою правдою:
- А все то хитрость ╓сть ж╕ноча, / Новинкою щоб п╕дмануть; / Хоть гарна як, а все охоча / ╤ще гарн╕шою щоб буть. ...
Та драма людсько╖ п╕дступност╕ позначилася на особистому житт╕ ╤вана Петровича – до к╕нця життя письменник так ╕ не одружився, а вс╕ пристраст╕ та почуття вклав у красне письменство. Оск╕льки цив╕льне життя не л╕кувало, заповнити порожнечу в╕н вир╕шив арм╕йською службою, добров╕льно записавшись 1 кв╕тня 1796 р. у кадети С╕верського караб╕нерського (згодом - драгунського) полку, складеного з укра╖нських козак╕в колишн╕х Миргородського й Гадяцького полк╕в та розквартированого на Полтавщин╕. Частина п╕дрозд╕л╕в дислокувались у Новомиргород╕, де казарми шикувались на берегах мальовничого озера Лонго, а ╕нш╕ роти розм╕щувалися у Новоархангельську.
- Не дуже дов╕ряй сво╓му серцю: сей в╕щун часто обманю╓.
Мене, скорботного пациф╕ста, завжди дивував той вчинок початкуючого л╕тератора:
- Трясця тво╖й матер╕ - ╕ з репетитора та в кадети!
У ч╕м тут справа? Адже то була не безвуса на╖вн╕сть, а зр╕ла молода людина, як╕й минало 27 рок╕в. Словом, св╕тла мен╕ не пролили свого часу прослухан╕ лекц╕╖ на ф╕лфац╕ КДУ. Т╕льки нещодавно ╕ геть випадково з'ясував причину того вчинку. Так склалася повна картинка дол╕, що лише ззовн╕ - легковажна й грайлива, ╕ кумедний дотепник, отаке соб╕ розвеселе баз╕кало перетворилося для мене на шляхетного лицаря.

***
╤стор╕я зак╕нчилася довол╕ сумно. Як написав у розв╕дц╕ “╢дине кохання Котляревського” сучасний кропивницький кра╓знавець Юр╕й Мат╕вос (1938):
- Та д╕вчина дуже любила Йвана, спод╕валася на його повернення. Коли ж стало зрозум╕ло, що господар зат╕яв чорну справу, вона у в╕дча╖ спробувала накласти на себе руки. Т╕льки випадок врятував життя закохано╖. Горда Мар╕я втекла в╕д пом╕щика, вчинила спробу самогубства, була врятована та в сел╕ Бакал╕╖вка Золотон╕ського пов╕ту п╕шла в Свято-Покровський Червоног╕рський ж╕ночий монастир, де все подальше життя прожила черницею.
╤ тут доля утнула новий викрутас. Дов╕давшись про г╕рку долю кохано╖, прапорщик ╤ван Котляревський вир╕шив розправитися з ╖╖ кривдником: в╕н викликав поручика Вербицького на дуель - стр╕лятися на п╕столях. Результат для останнього виявився невт╕шним: постр╕л Мар╕╖ного чолов╕ка був невдалим, ╕з батька “Ене╖ди” куля з╕рвала л╕вий погон, а ось Котляревський не промахнувся ╕ важко поранив суперника у л╕ве плече. На все життя поручик-ловелас залишився ╕нвал╕дом.
За участь у дуел╕ прапорщика Котляревського негайно доставили до генерала Днiстровсько╖ i Кримсько╖ ╕нспекц╕╖, командира полку, марк╕за Жана-Тереза Лу╖ де Бомона Дот╕шампа (Jean Th?r?se Louis de Beaumont, marquis d’Autichamp; 1738-1831).
У приймальн╕ ╤ван ╕ секунданти чекали на суворе покарання. Натом╕сть сталося диво: зам╕сть оч╕кувано╖ ╜ауптвахти, в╕йськового трибуналу та розжалування прапорщика… п╕двищили у званн╕ - до ╕нспекторського поручика, бо командир полку взяв його до себе особистим ад’ютантом. Причиною благодушност╕ генерал-лейтенанта, м╕ж ╕ншим, майбутнього коменданта Лувра, вважають те, що француз кохався на… л╕тератур╕, зокрема поез╕╖. На той час вс╕, хто хоч трохи знався на укра╖нськ╕й мов╕, зачитувалися першими трьома частинами “Ене╖ди”. Генерал-лейтенант Дот╕шамп не був винятком, в╕н, як й ╕нш╕ осв╕чен╕ читач╕, чекав продовження поеми, над якою увесь в╕льний в╕д служби час працював… його ад’ютант.
Отже, “Ене╖да” врятувала свого автора в╕д буце╜арн╕, а можливо, й каторги. ╤ ще одне. Поема та вир╕вняла ╤ванове життя, але не змогла вил╕кувати розбите серце, як до скону належало одн╕й-╓дин╕й ж╕нц╕ - Мар╕йц╕ ╕з Золотонош╕. Як пригадували сучасники, чимало панянок замолоду ро╖лося довкола ╤вана Котляревського, а в╕н виявляв до них, в основному - байдуж╕сть.

***
Пита╓те, який з нього був вояка?
Н╕, за природою сво╓ю один ╕з кращих колишн╕х бурсак╕в Катеринославсько╖ слов’янсько╖ сем╕нар╕╖ був Ене╓м, парубком моторним. Але в╕йсько ╓ в╕йсько:
- … Там сила вража не усто╖ть, / Там грудь сильн╕йша од гармат.
11 липня 1796 р. ╤вана Котляревського перевели в аудитори, 9 кв╕тня 1798 р. п╕двищили до прапорщика, 8 с╕чня 1799 р. присво╖ли звання п╕дпоручика, 5 лютого - поручика, а 12 кв╕тня 1806 р. в╕н отримав погони штабс-кап╕тана. В╕дколи генерал в╕д кавалер╕╖ де Бомон Дот╕шамп п╕шов в в╕дставку 20 лютого 1806 р. та з дружиною оселився в подарованому йому в оренду терм╕ном на 12 рок╕в ма╓тку Народич╕ Волинсько╖ губерн╕╖, в╕йськова кар’╓ра ╤вана Котляревського не завершилася.
Невдовз╕ в╕н став особистим ад’ютантом командувача 2-го арм╕йського корпусу генерала в╕д кавалер╕╖ Казим╕ра Мей╓ндорфа (Kasimir von Meyendorff; 1749-1813). Саме укра╖нець в╕в “Журнал военных действий…” про пох╕д рос╕йських в╕йськ в╕д Дн╕стра до ╤зма╖ла, що тривав в╕д 15 листопада по 17 грудня 1806 р. С╕верський драгунський полк, в якому служив оф╕цер, п╕д час Рос╕йсько-турецько╖ в╕йни 1806-1807 pр. бився за фортец╕ Бендери та ╤зма╖л, де штабс-кап╕тан “виявив себе, - за словами К.╤.Мей╓ндорфа, - безстрашн╕стю”.
П╕д час облоги ╤зма╖ла, не вагаючись, ╤ван Котляревський прийняв на себе командування батальйоном ╕ пов╕в солдат╕в в атаку, а завдяки його дипломатичним д╕ям Бендери, взагал╕, здалися без жодного постр╕лу, бо корпусний ад’ютант майстерно роз╕грав сценар╕й ╕з прибуття “потужного п╕дкр╕плення” рос╕йсько╖ арм╕╖.

***
За см╕ливе виконання дипломатичних доручень штабс-кап╕тана Котляревського командування неодноразово нагороджувало, зокрема, орденом Свято╖ Анни 3-го ступеня. Свого часу в╕д ╕мен╕ рос╕йсько╖ сторони оф╕цер пров╕в усп╕шн╕ перемовини з буджацькими татарами, в╕д яких сл╕д було домогтися нейтрал╕тету, а вони, до 50 тисяч вершник╕в, добров╕льно прийняли п╕дданство Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖. Чи згадати його перемовини ╕з козаками Задунайсько╖ С╕ч╕ - укра╖нцями, як╕, в силу пол╕тичних обставин, перебували в п╕дданств╕ султана ╕ яких перемовник мав схилити на б╕к Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖.
А ще одна важлива увага. У тих в╕йськових походах поет запор╕зько╖ доблест╕ зустр╕чався ╕з справжн╕ми запорожцями, як╕ в 1806-1807 рр. масово поверталися з Туреччини, де знайшли прихисток п╕сля того, як 16 червня 1775 р. рос╕йська цариця Катерина II наказала генералу сербського походження Петру Текел╕╖ зруйнувала Запорозьку С╕ч.
Як св╕дчить у “Спогадах про ╤.П.Котляревського. ╤з нотаток старожила”, Степан Стебл╕н-Кам╕нський, гребц╕-запорожц╕, переправляючи рос╕йську арм╕ю через Дунай, вп╕знали в ╤вану Петрович╕ земляка, а коли дов╕далися, хто саме перед ними, навпереб╕й взялися пропонували йому посаду “старшого”, оск╕льки поетова “Ене╖да” незнаними шляхами д╕йшла ╕ до них.
Можливо, з огляду на р╕ст популярност╕ у солдатських лавах та зростаючий авторитет серед земляк╕в, наприк╕нц╕ 1807 р. ╤вана Котляревського висмикнули як бадилину ╕з С╕верського драгунського полку та в╕йськовим наказом встромили у Псковський драгунський полк, дислокований… у Литв╕. Батько Енея залишився один як палець: н╕ сп╕вплем╕нник╕в, н╕ р╕дно╖ мови, н╕ задушевних розмов ╕з селянами. Разом ╕з тим обступило те саме паскудство: самочинство вищих за званням, беззаконня у ставленн╕ до рядових, холуйська дог╕длив╕сть начальству, моральна розбещен╕сть оф╕церського складу.

***
Пороху було задосить, але 12 рок╕в, в╕ддан╕ в╕йськов╕й служб╕, не дарували оф╕церу н╕ кар’╓рного росту, н╕ слави, н╕ ма╓тку. 23 с╕чня 1808 р. ╤ван Котляревський вийшов у в╕дставку у чин╕ кап╕тана при мундир╕ Псковського драгунського полку. Сталося це не п╕д впливом емоц╕й чи ментально╖ втоми. Так служити в╕н б╕льше не м╕г!
Справд╕, зовн╕ р╕шення здавалося алог╕чним, але вчинок оф╕цера в╕дпов╕дав житт╓вим принципам письменника-гуман╕ста. Спостер╕гаючи за хрон╕чним зрадництвом рос╕йського командування щодо задунайських козак╕в, ╤ван Петрович надал╕ не м╕г ╕з цим миритися. Останньою крапкою стало жорстоке побиття солдатами рос╕йсько╖ арм╕╖ повсталих киян-ополченц╕в; за бойову п╕дтримку царського в╕йська ╖м об╕цяли дати землю, а п╕сля перемоги частували батогами та шп╕црутенами… Окр╕м ╕ншого, давало взнаки поранення, яке у грудн╕ 1806 р. отримав корпусний ад’ютант. Отже, в╕н написав рапорт про в╕дставку, а в перш╕ тижн╕ цив╕льного життя вир╕шив з╕братися ╕з думками, аби вир╕шити, що робити дал╕.
╤з ц╕╓ю метою ╤ван Котляревський востанн╓ в╕дв╕дав Новомиргород. Деякий час в╕н пожив у сус╕дньому Златопол╕ у сестри Ганни Як╕вни Скоробогач, ╕ - все стало на сво╖ м╕сця. Активний учасник бойових д╕й зажадав продовжити цив╕льну кар’╓ру в Санкт-Петербурз╕.
Ут╕м, н╕хто у П╕вн╕чн╕й Пальм╕р╕ на героя-пров╕нц╕ала не чекав - без протекц╕╖ ╕ зв’язк╕в тут було нема чого робити. Трохи поштовхавшись у приймальнях сановник╕в, написавши купу лист╕в царським вельможам, як╕ залишилися без в╕дпов╕д╕, оф╕цер плюнув на п╕вн╕чну столицю та у травн╕ 1808 р. повернувся в Укра╖ну - у батьк╕вську хат╕, до л╕тньо╖ матер╕-вдови. Ут╕м по╖здка до П╕вн╕чно╖ Пальм╕ри не була пустою. Перебуваючи в м╕ст╕ на Нев╕ чотири м╕сяц╕, автор п╕дготував до друку та видав у 1809 р. популярну у читача поему “Ене╖да” в чотирьох частинах. Чому? В╕н хот╕в розставити ус╕ крапки над “╖” щодо авторства.

***
Справд╕, на початку XIX ст. укра╖нець уже перетворився на в╕домого письменника, автора модно╖ поеми “Ене╖да Вер╜╕л╕я, перелицьовано╖ на малорос╕йську мову”. Щоправда, перш╕ три частини твору з’явилися двома п╕ратськими виданнями (1798 та 1808). В самод╕яльност╕ вправлявся отой улесливий доброд╕й, конотопський пом╕щик Максим Парпура, котрий тепер мешкав у П╕вн╕чн╕й Пальм╕р╕. Як зав╕дувач друкарнею медично╖ Колег╕╖, колезький асесор М.Й.Пурпура узяв почитати рукопис перших трьох частин “Ене╖ди” ╕ без в╕дома автора видав власним коштом у м╕сцев╕й друкарн╕ ╤вана Глазунова.
Кажучи сучасною мовою, те п╕ратство обурило ╤вана Петровича до глибини душ╕. Б╕льше того, перше видання твору м╕стило безл╕ч помилок, виявило виразн╕ в╕дступи в╕д ориг╕налу, ряб╕ло перекрученнями, що притаманно багаторазовому переписуванню списк╕в. ╤ помста батька укра╖нсько╖ л╕тератури виявилася сво╓р╕дною, на в╕ки у трет╕й редакц╕╖ “Ене╖ди” поет уславив нахабу, котрий зажив слави чужим коштом, написавши к╕лька дошкульних рядк╕в.
Так у сцен╕ пекла з’явилися так╕ рядки:
- Якусь особу мацапуру / Там шкварили на шашлику, / Гарячу м╕дь лили за шкуру / ╤ розпинали на бику. / Натуру мав в╕н дуже бридку, / Кривив душею для прибитку, / Чуже╓ оддавав в печать...
Нагадаю: за великим рахунком пан М.Й.Парпура не привласнював знамениту поему, а написав:
- Енеида, на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским, - хоча непорядно на титульному аркуш╕ додав:
- Иждивением М.Парпуры.

***
У цьому питанн╕ усе було не так л╕н╕йно, як нам викладали в школ╕ та вуз╕. Шукати, бодай якийсь, зиск чи зловмисництво видавця - пропаща справа. Бо спец╕ал╕зац╕я його була ╕нша.

Як л╕тератор Максим Парпура дебютував перекладом з н╕мецько╖ мови низки видань з медицини та х╕м╕╖, що стали навчальними пос╕бниками, серед яких “Фармаколог╕я, або описання л╕к╕в для ╤мператорських Рос╕йських сухопутних в╕йськ” (1797) ╫еорга  Елл╕зена та “Початков╕ основи загально╖ л╕кувально╖ х╕м╕╖” (1804), а ще - тритомне «Життя та в╕йськов╕ справи генерал╕симуса Суворова-Римн╕кського” (1799-1800) Йо╜анна-Ферд╕нанда Ант╕н╜а.
За природою сво╓ю то був щирий меценат.
╢ ╕нформац╕я, що окр╕м прикрого випадку з ╤ваном Котляревським на доброчинн╕сть полтавський пом╕щик подарував 100 тисяч рубл╕в. Насправд╕, ╕з видання “Ене╖ди”  Максим Йосипович Парпура не отримав жодно╖ коп╕йки, бо видавав тв╕р на вт╕ху укра╖нському читачев╕. Зв╕сно, ╕сну╓ моральний б╕к справи. Але… Таке з-пом╕ж укра╖нц╕в трапля╓ться: для популяризац╕╖ нац╕онально╖ культури хот╕в конотопський пом╕щик зробити якнайкраще, а вийшло - зле.

***
Задля в╕дновлення справедливост╕ скажу по-сучасному: авторська сатира виявилася несиметричною, М.Й.Парпура н╕коли не був годованцем в╕д л╕тератури ╕ н╕яко╖ вигоди з видання не мав, бо вчинок мецената насправд╕ заслугову╓ на схвалення. Чому?
По-перше, у 1798 р. “Ене╖да Вер╜╕л╕я, перелицьовано╖ на малорос╕йську мову” стала, взагал╕-то, першою (!!!) книжкою, виданою укра╖нською мовою в Рос╕йськ╕й ╕мпер╕╖. А це, у свою чергу, започаткувало становлення ╕ сприяло розвитку нац╕онально╖ л╕тератури. Не випадково, маючи на уваз╕ стан укра╖нсько╖ культури XVIII стол╕ття, проникливий ╤ван Франко з Ене╓м пор╕вняв самого ╤вана Котляревського, котрий “з великого пожару Укра╖ни найб╕льшу спас народну свят╕сть - слово”.
По-друге, то не був одиничний приклад служ╕ння просв╕тницьким ц╕лям. Полишивши чиновництво у Санкт-Петербурз╕, Максим Йосипович Парпура згодом працював… професором медичного факультету Харк╕вського ун╕верситету.
По-трет╓, ще за життя вс╕ статки й заощадження колезький асесор М.Й.Парпура переказав на “народн╕ потреби”. П╕сля смерт╕ ученого, коли 1828 р. оголосили дух╕вницю, випливло: значн╕ кошти М.Й.Парпура запов╕в - Харк╕вському ун╕верситетов╕, Черн╕г╕вськ╕й ╕ Новгород-С╕верськ╕й г╕мназ╕ям, а також Конотопськ╕й пов╕тов╕й школ╕, а також на буд╕вництво л╕карн╕ у Конотоп╕.
Отож ╕ кажу, як не обурювався ╤.П.Котляревський “нахабством” незваного видавця, але його “Ене╖да”, написана чотиристопним ямбом, десятирядковою одиничною строфою, - зажила власним життям, поширюючись, як у друкованому вар╕ант╕, так ╕ в рукописних списках.
- Ат, живемо ╕ ма╓мося, як горох при дороз╕: хто не схоче, той не вскубе.
- На нас, б╕дних ╕ безпомощних, як на те похиле дерево, ╕ кози скачуть.
Насправд╕, особисто нав╕давшись 1809 г. до Санкт-Петербургу, в╕дставний штабс-кап╕тан нарешт╕ сам опубл╕кував тв╕р, тепер - уже п╕д назвою “Вергилиева “Энеида”, на малороссийский язык преложенная И.Котляревским” (1809). Цього разу кошти на друк дав заможний пом╕щик ╕ благод╕йник, колишн╕й (1803-1807) полтавський губернський маршал (предводитель дворянства) Семен Михайлович Кочубей (1778-1835), тому земляков╕ вдячний в╕ршар ╕ присвятив тв╕р. Аби н╕ у кого не виникало сумн╕в╕в в авторств╕, ориг╕нальне видання ╤ван Петрович доповнив четвертою частиною поеми. Повн╕стю “Ене╖да” була видана в Харков╕ у 1842 р. першим професором-слав╕стом у Харк╕вському ун╕верситет╕ ╤зма╖лом ╤вановичем Срезневським (1812-1880), котрий читав курси з ╕стор╕╖ та слов'янських мов.
(Зак╕нчення буде)
https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #36 за 06.09.2019 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21496

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков