Версiя для друку Обговорити в форумi

Упродовж віків Кримський півострів був тісно пов’язаний з материковою Україною. З давніх-давен це був найважливіший торговельно-економічний шлях, що міцно пов’язував українське Придніпров’я та степове Причорномор’я з Європою, Близьким Сходом і навіть з Індією та далеким Китаєм. Присутність України в Причорномор’ї, Криму та на Чорному морі мало для нас і величезне цивілізаційне й духовне значення. Саме через Крим та Причорномор’я відбувалося знайомство України з культурними цінностями древньої Елади, Риму, Близького Сходу, Єгипту та Балканськими країнами Європи. Не випадково, що саме кримський Херсонес став і духовною колискою України. Мабуть, саме через те ще з сивої давнини Чорне море на картах Європи тривалий час називалося Руським, тобто Українським. Це уже у ХVII столітті, коли Московія вкрала у нас самоназву Русь-Україна, самопроголошені московські царі цю назву стали спекулятивно використовувати для обгрунтування своїх посягань на Крим, Причорномор’я та Чорне море.
Перша (1783 р.) та друга (2014 р.) анексія Криму переконливо доводять, що маніакальна мрія всіх московських царів, церковних ієрархів, комуністичних вождів та новітніх путіно-рашистів володіти Кримом, Північним та всім Південним Причорномор’ям, Константинополем та Босфором і Дарданеллами ніколи не полишала їхні затьмарені, мілітаристські голови.
Цинічне, брутальне й злочинне захоплення Криму вже у третьому тисячолітті – зухвалий виклик встановленому після Другої світової війни усталеному порядку і всій світовій цивілізації.
Україна стоїть на порозі дворічних роковин цієї трагічної і сумної для нашого народу дати. Саме від лютого 2014 року маємо вести відлік неоголошеної злочинної російсько-путінської війни з Україною.
Дуже добре, що владні структури, оговтавшись від переляку, розгубленості та страху, під тиском громадськості, врешті, наважилися на публічне обговорення цієї вкрай важливої для людей і держави проблеми. Суспільний запит на опрацювання стратегії повернення та оновленої інтеграції Криму в Україну вже давно визрів.
На нашу думку, зазначену, нагальну для нашої держави проблему можна вирішити, лише ретельно проаналізувавши та вивчивши всі обставини, які спричинили російську окупацію Криму. Для української влади вона стане національною ганьбою. Якщо ми цей аналіз зробимо системно, чесно і виважено, то унебезпечимо повторний перебіг цих подій не лише у звільненому від окупантів Криму, а й в інших регіонах України.
Причинно-наслідкову завісу над новітньою кримською трагедією і ганьбою розкриває висловлювання одного з колишніх кримських керманичів, який, до речі, не був російським шовіністичним яструбом і належав до загальноукраїнських політиків. Він відверто зізнався, що за всі роки Незалежності центральна малопатріотична київська влада нічого не робила для того, аби Крим був українським. Його ж багатолітній заступник і політичний партнер, який впроваджував гуманітарно-освітню політику, виявився ще відвертішим, додавши, що існуюча кримська влада свідомо нічого не робила, щоб Крим став українським.
Красномовним підтвердженням несприйняття кримськими високопосадовцями України, як незалежної держави, є той ганебний факт, що українська символіка на помпезній будівлі так званої Верховної Ради АР Крим з’явилася лише наприкінці 1995 року. Безкарний шовіністичний шабаш на початку 90-х років у приміщенні Верховної Ради автономії, яке стало головним штабом антиукраїнських дійств кремлівських агентів, досягав такого рівня, що на очах у першого президента вони влаштували символічне поховання України у каналізаційному люці перед парламентом.
Головну увагу антиукраїнське чиновництво, яке без будь-якого спротиву з Києва усілося у всіх високих кабінетах представницької і виконавчої влади, зосередило, перш за все, на блокуванні всіх освітніх програм, розпочинаючи від дитячого садка і закінчуючи кримськими ВНЗ. Узгоджена з Міністерством освіти програма розвитку української освіти, наразившись на мовчазний спротив кримського чиновництва, навіть за часів Кучми та Ющенка так і не була втілена у життя.
Із 140 ЗОШ, які на початку 2000 року мали стати україномовними, завдяки титанічній боротьбі української громади, навіть перед окупацією Криму вдалося створити лише 7. До того ж насправді україномовною була лише Українська гімназія у м. Сімферополі. Ще важче і повільніше впроваджувалася україномовність у середніх спеціальних та вищих навчальних закладах.
Київські урядовці самоусунулись від впливу на кадрову політику в освітніх закладах та державних установах. Зазвичай директорський корпус шкіл формувався із затятих російських шовіністів, українофобів та татарофобів. За таким же ідеолого-методичним принципом вівся добір і педагогічних кадрів.
Цілком закономірно, що школярі та кримське студентство залучалися досить часто до всіх антиукраїнських та антитатарських акцій. Зізнаємося, що саме кримські школи та міліцейські виші виховали найбільш жорстоких майбутніх «беркутівців» – убивць героїв Майдану. Всі вони під час анексії Криму стали передовими загонами російських окупантів та встановлювали озброєні блокпости на кордонах з Херсонщиною.
При мовчазному потуранні української юстиції та правоохоронних органів у Криму за всі роки незалежності сформувалися досить потужні й розгалужені антиукраїнські й відверто сепаратистські громадські організації, політичні партії та воєнізовані козачі об’єднання. Київська влада не дослухалась до тривожних сигналів ані української громади, ані кримськотатарського Меджлісу. Ніяк не відреагувала київська влада і на воєнізовані навчання кримінальних елементів побіч стін Верховної Ради перед самим захопленням Криму російськими військами. Добре вишколена феесбешною агентурою кримінальна шпана з так званої «самооборони» за підтримки окупантів запровадила справжній терор над українськими і кримськотатарськими патріотами у перші місяці окупації.
Безумовно, зазначені проблеми — лише частка величезних прорахунків київських урядовців, які не лише провокували, а й спричинили лютневу безопірну окупацію Криму Росією.
Величезною помилкою вищого керівництва держави, зокрема всіх керманичів Збройних Сил, було свідоме й цілеспрямоване знищення в Криму потужного 32-го армійського корпусу та нехтування модернізацією Військово-Морських Сил України.
Необхідно акцентувати, що цілковита байдужість до болючих проблем обороноздатності країни – це наслідок відсутності оборонної стратегії у найвищих ешелонах влади. Українську армію та флот зруйнувала хибна концепція нейтрального статусу держави, глобальна помилка у визначенні ймовірного агресора та нав’язувана століттями міфологія про «споконвічну дружбу» з братнім російським народом.
Руйнівним для Збройних Сил виявилася свідомо підкинута «старшим братом» і безумовно запроваджена малоросійськими генералами ідея проходження військової служби в армії контрактниками у місцях постійного проживання. Саме вона підштовхнула більшість контрактників до лав зрадників. Навіть невеликий патріотичний прошарок вояків-контрактників стояв перед вибором: захищати Україну або віддати свою сім’ю й домівку на поталу окупантів та «самооборонівського» криміналітету.
Зізнаємося, що патріотичне виховання в українських Збройних Силах останніми роками було на вельми низькому рівні, вірніше, воно було відсутнє. За кілька місяців до окупації Криму мені довелося зустрічатися з штабними офіцерами Сімферопольської окремої берегової артилерійської групи. З реакції значної частини аудиторії на мою лекцію про причини втрати незалежності у добу існування УНР та ЗУНР я зрозумів, що наше славетне офіцерство більше переймається побутовими проблемами та невпорядкованістю свого життя. І це, мабуть, правильно, адже від безквартирного малозабезпеченого офіцера марно вимагати військового патріотизму та самопожертви, особливо тоді, коли в реальному житті він стикається з неприхованим злодійством у вищих ешелонах безвідповідальної, кримінальної, розбещеної влади.
Для нищення обороноздатності країни за часів президента Януковича на керівні посади в Збройних Силах та у всіх силових структурах свідомо підбирались не лише етнічні росіяни, а й прихована путінська агентура. Тож небоєздатності українських Збройних Сил і безопірній здачі Криму російським окупантам мусимо завдячувати саме їм.
Сподіваємося, що протверезіле українське суспільство, оговтавшись від страху і звільнившись від братерських міфів, ще дасть оцінку ганебній здачі Криму та назве всіх винуватців цієї трагедії поіменно.
Мусимо хоч дещо побіжно зупинитися і ще на кількох причинах, що призвели до анексії Криму. Політичне керівництво з перших років незалежності України і навіть національно-демократичні партії (хіба що за винятком Народного Руху та його провідника В’ячеслава Чорновола) недоцінювали стабілізуючу та україноцентричну роль кримських татар як потужного антиросійського чинника. Татарофобія в українському суспільстві постійно підігрівалася кремлівськими яструбами й досить розгалуженою кедебістсько-феесбешною агентурою у самому Криму, головним чином запровадженою у місцеві владні структури.
Українська малопатріотична влада вельми насторожено, неохоче і боязко йшла на співпрацю з кримськотатарським народом, який повертався з депортації. Вирішення всіх проблем депортантів Київ переклав на проросійських комуністичних вождів Криму Миколу Багрова та Леоніда Грача. Тодішні керманичі держави мали б знати, що перед поверненням кримськотатарського народу до Криму керівництво ще існуючого Радянського Союзу провело нерекламоване опитування серед кримських татар у місцях їхнього компактного проживання. Спеціальна комісія, створена під егідою ЦК КПРС, провела опитування всього дорослого населення. В поширюваних анкетах, як засвідчують ветерани національно-визвольного руху, було два запитання: куди б бажали вони повернутися і жити — чи у Російській Федерації, чи в Україні. Переважна більшість кримськотатарського народу тоді висловилась на користь України. Це бажання депортованого народу повернутись до Криму і жити в Україні тогочасна влада могла б привітати і ним вміло скористатись.
Натомість проблему повернення й облаштування кримськотатарського народу київські високопосадовці довірили багровим та грачам. Пам’ятаю, який шалений спротив чинили кримські компартійні чиновники поверненню кримських татар на батьківщину, як вони насаджували татарофобію і залякували місцеве населення етноконфліктами.
Вельми хибною виявилася і концепція розміщення депортантів на території Криму. Засадничим принципом мало б стати повернення і розташування депортованих у місцях попереднього проживання, тобто південнобережних мешканців потрібно було повертати на Південний Берег, тих, хто жив у Передгір’ї, – у Передгір’я. Закономірно, що ті, хто жив у степу, мали б облаштовуватися у степових районах. Подібний принцип був би справедливим і безконфліктним для всього кримського соціуму, оскільки депортовані люди набували право повернутися й облаштуватися на своїй малій батьківщині. Саме там всі депортанти мали б отримати і належну їм землю для облаштування власного житла. Це б унеможливило масову міграцію кримських татар у більш привабливі та комфортніші для життя інші регіони Криму і не спричинило б конфліктного і небезпечного самозахоплення землі на Південнобережжі та в приморських районах, Передгір’ї та поблизу великих міст і районних центрів. Величезною помилкою, вірніше, міною сповільненої дії стало проголошення прокомуністичною і проросійською Верховною Радою України Кримської територіальної автономії, яка до самої окупації була фактично російським анклавом, підконтрольним Кремлю. Ця міна мала колись вибухнути. І вона вибухнула лютневою 2014 року окупацією Криму.
Донецьк, Луганськ та «Новоросія» також є відлунням цієї фатальної помилки, наслідком недалекоглядного політичного кроку недолугих політиканів. Як на мій погляд, вже після Помаранчевої революції, за каденції президента Віктора Ющенка, цю прикру помилу можна було виправити. Адже практичний розподіл політичних сил у парламенті був достатній для конституційного перетворення російської територіальної автономії у Кримськотатарську національно-територіальну автономію. Саме вона у лютому 2014 року могла б стати на заваді путінській окупації Криму. Враховуючи реальну етнічну ситуацію в Кримській автономії та інформаційний пресинг Кремля на півострові, Верховна Рада України мала б опрацювати і впровадити на певний перехідний період специфічну для Криму виборчу систему в представницькі органи, перш за все, до Верховної Ради автономії. Вона б могла базуватися на етнічній чисельності населення. Зазначена система мала б гарантувати відповідну чисельність депутатів із середовища українців та кримських татар. У політичному сенсі це був би вже зовсім інший, менш конфліктний та конструктивний представницький орган.
Необхідно торкнутися ще однієї причини, яка посприяла лютневій анексії Криму Росією. Як засвідчує вся історія майже 25 років незалежної України, у ній ще не сформувалася національна політична та економічна еліта. Малопатріотичні олігархи, які творять політичне обличчя нашої держави та створюють виконавчі органи, переймаються лише своїми вузькоегоїстичними матеріально-фінансовими інтересами. Вони сприймають Україну не як свою власну державу, а як майданчик чи то захоплену територію, яку безкарно можна грабувати та накопичувати свої статки. Фінансові інтереси цієї кримінально-олігархічної псевдоеліти як Криму, так і сходу України збіглися з інтересами як кримських, так і донецьких сепаратистів. І цей дует та спорідненість вміло використали російські окупанти.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 18.12.2015 > Тема "Урок української"