Версiя для друку Обговорити в форумi

Багато років поспіль 1 вересня для них було великим святом, бо свій трудовий стаж напрацьовували в школах Криму. Василь Латанський, Наталія Мухіна, Віра Пальоха, Катерина Степчин – вчителі української мови та літератури, Валентин Бут – викладач англійської мови. Сьогоднішня добірка поезій – це твори педагогів-поетів, які віддавали свою любов, знання і сили дітям, та все ж попри величезну завантаженість шкільною роботою, знаходили час і для літературної творчості. Кожен з них має по декілька авторських книг, в яких провідною темою є любов до українського слова, до Батьківщини, повага до української нації, її традицій, культури, української пісні. Кращою передмовою до їхніх поезій буде відомий Гімн філологів, написаний Юлією Качулою на слова незабутнього Данила Андрійовича Кононенка – нашого відомого кримського українського поета, теж філолога за освітою (почути й побачити можна на Фейсбук-сторінці «Кримської світлиці» за посиланням https://www.facebook.com/krymskasvitlytsia/videos/1529182257153373).

З Днем знань, шановні друзі! Успіхів вам та творчого натхнення!

Данило КОНОНЕНКО

(1942-2015)

Гімн філологів

Філолог – той, хто любить Слово,

А Слово наше непросте!

Воно – чудова рідна мова,

Воно – як сонце золоте.

Воно – неначе цвіт калини,

І калиново пломенить.

Воно, як пісня України,

Його повік не розлюбить.

Ми філологи! І віднині –

Слова рідного Берегині.

Ми – філологи-словотворці,

Мови рідної оборонці.

Ми любим наше рідне Слово –

Шевченка Слово чарівне,

І материнську колискову,

І Слово Лесі осяйне.

Його нам доля присудила

Поміж людей нести в світи.

Воно – духовна наша сила,

Наш хліб духовний і святий.

Ми філологи! І віднині –

Слова рідного Берегині.

Ми – філологи-словотворці,

Мови рідної оборонці.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ

(1938-2022)

с. Пруди Совєтського району

           Слово

Так довго не писалося мені.

Думки не йшли, хтозна куди тікали –

Чи то за море, чи за перевали,

А чи зникали десь удалині!

«Не муч себе дарма вже стільки діб!» –

Казав собі. – «Не пишеться – й не треба!

Невже, дивак, у цім така потреба

Мережить вірші? Йди вирощуй хліб!»

І я пішов орати переліг,

Зерном добірним поле засівати –

Й воно зійшло! Жадане, ніби свято,

Явилось ждане із світів-доріг!

І засвітилось рідне, зацвіло

Словечко, Слово – ну хіба не чудо!

Оте, що в пісні маминій почуте,

Оте, в якому батькове тепло.

             ***

Верни до мене, материна мово,

З далекого черкаського села,

Де чорнобривці квітнуть чорноброво

І стежечка на Тікич повела!

Нехай у серці заструмує слово,

Чола торкнеться мамине тепло.

Розбудить пам'ять пісня колискова –

Без неї нас на світі б не було!

Верни до мене в радощі і будні,

Зі мною будь у снах і наяву.

Верни! І проклени, коли забуду,

Чий син, з якого кореня живу!

          Вересень

Вже вересень, замріяний школярик,

Склика за парту села і міста…

Серпневий сину, любий тихочаре,

Твоя дорога в зиму золота!

Наймення маєш: осінець, прозорець,

Вістун осінній, місяць-багатій.

Брат літові. Як літо, сієш зорі

Й свою шукаєш, сповнений надій.

Довирій, смутнокрилець, вересенько,

Сумливець, шелестунчик, барвограй.

Сипни й мені свого добра хоч жменьку,

Озолоти Тавриду – рідний край!

            До школи!

   (за Яковом Івашкевичем)

Вже осінь озвалась десь там в далині.

Дзвінок малиновий уже задзвенів;

Скликає за парти дітей ясночолих –

До школи, до школи, до школи!

Осяяні сонцем всі кримські шляхи.

Ой, весело стало – спішать дітлахи.

І квіти несуть чарівні, як ніколи,

До школи, до школи, до школи!

А з ними – батьки, невсипущі бабусі,

Аж світ оновився, аж світ усміхнувся!

І села, й міста, і містечка навколо

До школи, до школи, до школи!

Я теж, як і завжди, не можу минути

Тебе, альма-мати, забуть й перебути.

Спішу у цей рай, що мене поневолив, –

До школи, до школи, до школи!

Наталія МУХІНА

м. Саки

          Слово

Воно живе у шелесті беріз,

На хвилі теплій грає бурунцями.

Воно в дощі, що падає навкіс,

В джмелиних травах бродить манівцями.

Воно вночі тривожно в берег б’є,

Ховається відлунням між горами.

Разом з лелеками гніздечко тихо в’є,

Співає, обійнявшись із вітрами…

Сумління будить, знає сенс буття.

Його ми чуєм скрізь, йому вклонімось знову.

Сьогодні нашого єства торкнулось слово –

І ми не мертві суть, бо слово є життя!

                  ***

Вірю в майбутнє твоє, Україно!

Вірю у тебе, як вірю у сина.

В силу твою і надію живильну,

В тебе, мов в душу вдивляюся пильно.

В очі воло?шкові,

В поле безмежне,

Зірко щаслива моя незалежна!

Вірю, як вірить у небо лелека,

В синє, незвідане, рідне, далеке!

В серце твоє, що на пісню багате,

В соняхи жовті під рідною хатою.

В мамині очі,

В татове слово

Вірити буду я знову і знову.

Вірю, що згинуть усі негаразди,

Діти твої не дадуть тобі впасти.

Ниву засіють і мальви посадять,

Словом ласкавим утішать, розрадять.

В праці натхненній

І пісні величній

Ти, як земля-годувальниця –вічна!

         Рушники

На світ з’являються і сивіють роки,

Збігають ріки і моря міліють.

Як і колись, вкраїнські рушники,

Як всесвіт Бог, творити руки вміють.

Вони город засіють при росі,

Наварять борщику у печі запашного.

Як зблиснуть зорі у своїй красі,

Торкнуться голки – пензля чарівного.

В зеленім листі маківок вогні,

Любов – червоним, а тривога – чорним.

Нестримним порухом на білім полотні

Народжується диво невимовне!

За вишиванням мрії і думки:

Про батька й матір, долю доньки й сина.

Барвінково цвістимуть рушники,

Допоки будемо любити Україну!

         Ай – Петрі

Переборю страх і застороги –

Зваблюють ай - петринські зубці!*

До канатної прямую я дороги

Радісно з квиточком у руці.

Вітер колиха вагон, як тріску.

(Хто б мені сміливості додав!)

Попливла до хмар трамваїв  низка,

Хтось вдихнув і матінку згадав.

А під нами ліс – соснове диво!

Проплива зелений океан,

І руденька стежечка тендітна

Обвива гори камінний стан.

Глянь, Ай – Петрі!

В тебе під ногами:

Течія у морі,  хмари в нім!

Я на злеті поряд із орлами!

Безпорадна, в захваті німім!

Бродять коні жовтою яйлою,

До людської тягнуться рідні

На вершині величі гірської,

А насправді – на морському дні!

* зубці Ай-Петрі – залишки древнього коралового рифу

Віра ПАЛЬОХА

м. Керч

Про поезію

То музика сердець,

Де теплі щирі нотки

Й життя твого вінець.

То слів тендітний дотик,

Який нуртує душу –

Пульсує серце доти.

Із нею жити мушу,

Доземно уклонюся –

Цю клятву не порушу,

Та долі не скорюсь я!

На Покрову в Києві

Києве прадавній,

Місто наше славне!

Бані в вишині

Сяють золоті.

Дзвонять дзвони дрібно,

Переливи срібні

Сіють оксамитні

Шовком хмари вмиті.

Київ у каштанах

Олив’яних тане.

Передзвін церковний

В світлий день Покрови.

Вічності надія –

І душа радіє.

Віра у дитя –

Бережіть життя!

Білі рушники

Вишиває ненька білі рушники,

Стеляться барвінком на ньому роки.

Маки, квіти-мрії в колі червоніють,

І волошки ніжно на полі синіють.

Темно за віконцем – вечір догорає,

Рушники барвисті мати вишиває:

Сонячна калина красно засіяла,

Ніби то дівчина з нею там стояла.

Це колись і ненька була молодою,

Та спливли літа вже тихо за водою.

Вишиває долю синові квітками,

Мережить, гаптує рівними рядками.

Хай усе складеться в сина у житті,

Хоч дороги будуть зовсім нелегкі.

Вишиває ненька білі рушники,

А на них барвінком стеляться роки…

Осінь

Багрянцем вкриває доріжку

Кленове й каштанове листя,

Що стелиться аж до поріжка,

Де схованка темна торішня

Чекає на спокій барвисте.

Кружляє у вальсі легкому,

Здіймається пружно увись,

Тьмяніє в тумані м’якому,

Мовчить і не каже нікому:

- Зеленим було я колись…

То осінь прийшла непомітно

З серпанком задимлених днів.

Скрізь холодно стало й самітно.

Кричить галасливо лиш місто –

І птахів он шлейф пролетів.

Катерина СТЕПЧИН

с. Семисотка Ленінського району

***

Уклін мій Слову, бо воно – початок,

Уклін йому, адже воно – й кінець, 

І предок воно мій, і мій нащадок,

Мій хрест земний і зоряний вінець!

Я Слову кланяюсь, воно несе молитву,

В гіркій печалі – пристрасну мольбу.

Уклін йому, воно зове й на битву,

Щоб подолати всіх неволь журбу!

Я Слову кланяюся, бо воно – ті крила,

Що легко підіймають душу в небеса.

Коли, здається, й жити вже несила,

Рятує вчасно Слово, бо воно – Краса. 

Вклоняюсь Слову, бо це – пісня мами

І думка прадіда, мов джерело в ріці.

Помножене мільйонними вустами,

Воно не дасть в путі зійти на манівці.

Я Слову кланяюся, бо воно – зернина

Моєї мови, долі парость крізь пітьму…

Бере початок з мови Україна,

Тож тричі низько кланяюсь йому!

Клятва (акровірш)

Клянусь на паперті пожовклих сторінок,

Очима доторкаючись до святості зірок:

Боротись буду (тільки б сили стало!)

За рідне слово, щоб цвіло, не засихало,

А в книзі цій шукатиму наснаги,

Рішучості, неспокою, відваги.

Учителеві-словеснику

Учителю-словеснику! Ти на теренах Слова:

Тут у щоденних битвах обов’язок твій жити.

Якщо душа твоя завжди до подвигів готова,

Тоді лише зуміє вона Добра навчити.

Озбройся Словом чистим: таке лиш первозданне,

Тоді дитячі чисті душі візьмуть його, тому

Запамятай: Слово тобі служить не перестане, 

Допоки й ти по правді служитимеш йому.

Озбройся Словом гордим, щоб землю величати,

В якій твоє коріння, ти тут – громадянин.

Навчи не сумніватись, що Батьківщина – Мати,

Навчи не сумніватись, що кожен – її син!

Озбройся Словом мудрим: можна лиш так навчити

Бо мудрість – то найглибша основа пізнання,

Навчи, як встояти у бурях зла, щоб жити, 

І не брести без цілі, наосліп, навмання!

Озбройся Словом добрим: ми без Добра не люди,

Навчи ділитись з ближнім, не залишать в біді.,

Навчи Добро шукати й знаходити усюди,

А найсвятіше те, що знайдене в Труді!

Озбройся Словом вільним; воно страху не знає

І не назве те білим, що чорне вже давно,

Не дасть зігнутись низько, бо пилом припадає

Душа, і їй зігнутій, піднятись не дано!

Учителю-словеснику! Тобі в цих обладунках

Не страшна бездуховність у тьмі її облог,

Бо Слово – це не просто ідея, образ, думка:

Це Дух, Любов, Надія, а отже Слово – Бог!

Павлу Тичині

Гармонія вітру, і сонця, і неба,

Полів колосистих у шумі зела…

Гучнішої музики-музи не треба,

Коли я читаю Тичину Павла.

І хочеться світу тоді побажати

Від щирого серця любові й тепла,

І хочеться більше людей поважати,

Коли я читаю Тичину Павла.

Тоді я вливаюсь у злотоголосий

Відродження гомін, як птаха мала.

Сто років той гомін історія носить.

Початком був голос Тичини Павла.

Міцнів, багатів він під звуки кларнета.

І музику ту мова світу несла…

На жаль, є химерною воля поета:

Неволя – це доля Тичини Павла.

Кларнет його дудкою став – простотою.

Він лиш підгравав, хоч луна все гула,

Бо з клітки (вона ж бо була золотою)

Ледь чутним став голос Тичини Павла.

А він же, як арфа, звучав стоголосо!

Напевно, чарівною й арфа була,

Бо навіть цього для поезії досить,

Щоб знов виростати з Тичини Павла.

Миколі Хвильовому

Як хвиля в берег б’є уперто,

Так бив ти вперто в стіни-мури,

В свободу вірячи, й відверто

Сміявся з «писарів» культури.

Щоб українське слово стало

І життєствердним і високим,

Щоб Кобзареве не пропало

Те, що хвилює в душах спокій.

Апологети писаризму

Лякливі погляди звертали

В московське царство сталінізму,

Де графоманів «випускали».

Тому зав’яв, хоч розповився,

Сміливий паросток нового.

Світ розчахнувся, роздвоївся,

Як і душа у Хвильового.

«Я – комуніст! Все – для комуни!

Романтик я! Віват, життя!»

О, де ви ті, душевні струни,

Щоб вовче заглушить виття?

Порвались струни, раптом впала

Від кулі в скроню пісня та…

Їй було треба, щоб літала,

Їй так потрібна висота.

Той постріл був початком смути:

Що день – то смерть, що ніч, то крах.

Вас розстріляли, бо розкуто

Думки літали, а не страх.

Розстріляним ввійшло в безсмертя

Відродження усіх надій.

О українське круговертя,

Чи знаєш ти початок свій,

Щоб відродитися із нього,

Знайти опору і – ні руш?...

Я починаю з Хвильового –

З відродження безстрашних душ!

Валентин БУТ

с. Міжводне Чорноморського району

ПЕРЕКЛАДИ

З Едіт Несбіт

Речі, що мають значення

Тепер, коли дні мої майже добігли кінця

І не гнучка я, аби підмітати чи шити,

Сиджу я й міркую, і думка вражає оця:

«Яка ж тьма тих справ, які я навчилась робити –

Тих справ, які я пізнавала одну по одній.

Тепер же, як я опинюся невдовзі в землі,

Знання їх, уміння робити, відомі мені,

Утрачені будуть, розвіяні, зникнуть в імлі».

Зі знань тих, я певна, є те, що не може зійти,

Те, про що люди питають, говорять і пишуть:

Те, як від морозу коріння рослин вберегти,

Як вивести пляму чорнильну й слідів не залишить,

Що з ліків дієве від розтягу тяжів і ран,

Як посолити аби до смаку було масло,

Яке зілля зцілить болячки, покращить ваш стан,

Що барви халату поверне, добряче пригаслі.

Та є набагато важливіші речі, ніж ці,

І їх не запишеш ні в книгу, ні в жоден закон:

Як швидко зварити горох чи якісь пагінці,

Який вигляд має по-справжньому гарний бекон,

Сорт яблук, що влежить всю зиму без перебрання,

Як хліб виглядає, коли підійшов він якраз,

І те відчуття, що дає справді гарне вбрання,

І як вкласти спати дитину без сліз і образ,

Коли джему час перебратися в банки скляні,

Момент, як збирається скиснути вже молоко,

Чи буде нестися ця бісова курка чи ні –

Це речі, які нецікаві комусь отак-о.

Я ж з вигляду неба вам легко погоду скажу,

Скажу, що за трави зростають в долині отій,

Скажу, а чи хворий напевно піде за межу,

Чи верне в життя й проживе ще роки золоті.

О, юні дружини, веселі чи хмурі, ходіть,

З секретами вашими, що до порад аж пищать.

Я знаю, що жде вас без всяких гадань на воді:

Чи знайдеться хлопчик у кого з вас, а чи дівча,

Чи парубок, годен, щоб взяти на службу чи ні,

Чи певна служниця не надто бриклива, бува,

Я знаю, коли говорити ласкаво до них,

Коли ж, як заслужать, дібрати міцніші слова.

Я знала, бувало місця, де гніздяться птахи,

Де грає форель, де нагулює заєць сальце.

Бог, може б, хотів, щоб забула я певні гріхи:

Як налаштувать волосінь чи розкласти сильце.

Та, певно ж, не те, як зв’язати до печі курча,

Як смажити рибу, чи лити на смажене лярд,

Не те, як сказати недужим, що ладні кричать,

Про те, які трави їм вернуть здоров’я на лад.

Людське забуття, вочевидь з найдурніших утрат,

Я знаю аж стільки всього, так багато дрібниць.

Та десь там спішать уже янголи (чи вже й пора?)

Змести їх, мов пил, мов непотріб, своїми крильми.

О, Боже, заклавши у мене любов до пізнань,

В моїй голові Ти тримав всі ті речі в миру:

Будь ласка, як можеш, даруй же останнє з жадань:

Дозволь пізнавати хоч щось і тоді, як умру.

З Оскара Уайльда

       ***

Море, збрижене в сірі вали,

Вітер-в-лоба зайшовся на виск,

Місяця зірваний з гілки лист

Здуло за бухту, що вся бурлить.

Немов гравюра на тлі піску

Чорний човен. Мале моряча

Пнеться на борт – сміх і радість в очах! –

Вдачу являючи небоязку.

А над криком кроншнепів, вгорі,

Краєм схилу, з серпами в руці,

З поля вертають юні женці –

Чорні тіні на фоні зорі.

З Генрі У. Лонгфелоу

Стріла і пісня

Стрілу в повітря я послав

Упала ж де – про те не знав.

Так швидко мчала, що мій зір

Не міг вхопить її, повір.

Я пісню видихнув: вона

Десь впала. Де? – Ніхто не зна,

Бо хто б це міг, та ще й як слід,

Відслідкувать її політ?

Через роки у байраку

Стрілу знайшов – стримить в дубку.

І пісню, в повноті октав,

У серці друга відшукав.

З Олександра Пушкіна

Сіяч свободи

Сіяч свободи в цій пустині

Я вийшов рано, до зорі;

Рукою чистою, невинно,

У поневоленій ріллі

Я засівав добірні зерна,

Але врожай мій був мізерний –

Лиш згаяв час, труди й жалі…

Пасіться мирнії народи!

Не збудить честь вас, далебі.

Навіщо бидлу дар свободи?

Його тримають на забій

І спадок ваш із роду в роди

Ярмо з дзвіночками та кий.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 02.09.2022 > Тема "Урок української"