Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

Ім’я українського мецената Євгена Чикаленка останнім часом часто згадують у зв’язку з його знаменитою фразою: «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені». Слова і справді не розходилися зі справами, які встиг зробити Євген Чикаленко протягом свого життя. Тим природнішим є запитання, яке зазвичай лишається без відповіді: «Куди ж поділися нинішні Терещенки і Чикаленки? Чому не поспішають ставати жертводавцями володарі величезних статків?».
Євген Чикаленко – українець, який не на словах, а на ділі був справжнім патріотом. Згадаймо ж про добрі справи свого земляка, який робив усе можливе, аби українство не розчинилося у вирі історичних подій. Він вкладав кошти у видання перших українських газет та журналів («Громадська думка», «Селянин», «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада»); фінансував діяльність заснованого наприкінці XIX століття у Львові Наукового товариства імені Тараса Шевченка; у тому ж Львові збудував Академічний дім для студентів – вихідців із Наддніпрянської України. До того ж матеріально підтримував письменників — Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського.

БУДИНОК НА ЗНАМ’ЯНСЬКІЙ

Євген Чикаленко народився 21 грудня 1861 року в селі Перешорах колишньої Херсонської губернії. Як сам згадував, його дід Іван Годорожій-Чикаленко походить із запорозьких «вольностей». Дід був «високий, білявий чоловік і всі, як пани, так і люде, ставилися до нього з повагою і називали його Іваном Михайловичем; він багато років був незмінним церковним старостою… провадив велике скотарське господарство…». Тож мав змогу вивчити синів Петра і Харлампія, влаштувати на державну службу. Коли батько Євгена після відставки оселився у Перешорах, то мав великі статки. От лише родинне життя не складалося: дружина залишила його з трьома малими дітьми. Матір їм замінила тітка Євдокія, яка приїхала допомогти братові по господарству. Євген навчався спочатку у місцевого священика, а потім у пансіоні в Одесі. Пробудження національної свідомості Євген Чикаленко пов’язує з іменами педагогів Петра Ніщинського та Леоніда Смоленського. Святкували Різдво; Ніщинський грав на роялі, Смоленський почав співати пісню про козака, який понад двісті років ходить у неволі понад Дунаєм, викликаючи волю… Євген, почувши, що його вчитель співає українською мовою (за що його, малого хлопця, карали і кривдили), раптом розплакався. А читання «Тараса Бульби» Миколи Гоголя, поезії Тараса Шевченка, творів Марка Вовчка, журналу «Основа» остаточно сформувало його національне «я».
З вересня 1875 року Євген Чикаленко навчався в Єлисаветському вищому земському реальному училищі 1-го розряду. Його директор Михайло Завадський був «чоловіком видатного розуму і неабияким педагогом». За однією партою з Євгеном сидів Панас Тобілевич (майбутній артист Павло Саксаганський). Невдовзі Євгена радо приймали у скромному будинку по вулиці Знам’янській, у якому мешкала родина Тобілевича. Саме тут був осередок культурного життя Єлисаветграда.
«У будинку секретаря міської поліції Івана Тобілевича (через кілька років його знатимуть як драматурга й актора Карпенка-Карого) бували подвижники української сцени Марія Заньковецька і Марко Кропивницький, Михайло Старицький і Микола Садовський, подружжя Русових, рідний брат дружини господаря дому Олександр Тарновський (дід знаменитого кінорежисера Андрія Тарновського)… Євген Чикаленко опинився в самому епіцентрі активного громадського життя повітового міста. У будинку збирався гурток, який за своїм характером дуже нагадував Київську Громаду. Чикаленко обертався в цьому колі цілих шість років, з 1775 до 1881-го, — аж до свого від’їзду в Київ, де він мав намір вступити до університету бодай на правах вільного слухача. У своїх «Спогадах», написаних уже після поразки УНР, Євген Харлампійович розповість, як вони вдвох з Олександром Тарновським шукали в Києві на вулиці Жилянській будиночок Антоновича, як познайомилися невдовзі з композитором Миколою Лисенком, кобзарем Остапом Вересаєм, мовознавцем Костем Михальчуком і загалом тією інтелігенцією Києва, яка була основою «Старої громади». Втім, Тарновському більше імпонували ідеї «Народної волі», за що він зовсім скоро розплатиться засланням до Сибіру, від якого його не врятує й відчайдушний лист до Віктора Гюго, відправлений до Франції з одеської буцегарні, проте перехоплений жандармами… Чикаленку теж нагадали про зібрання в будинку на Знам’янській, про його зв’язки з Михальчуком і Тобілевичем. На щастя, все обійшлося не Сибіром, а п’ятирічною висилкою в Перешори під гласний нагляд поліції», — пише у розвідці «Український Дон Кіхот» дослідник Володимир Панченко.

«ГОЛОВНИЙ ТКАЧ» МАТЕРІАЛЬНОЇ ТКАНИНИ НАШОЇ ІСТОРІЇ

У Перешорах Євген Чикаленко зайнявся сільським господарством із грунтовністю науковця. Недаремно ж перед цим він три роки був вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. Наукові знання підтверджуються практикою: з’являються солідні прибутки, що давало змогу Чикаленкові купувати нові земельні ділянки. Набутим досвідом Євген Харлампійович ділився у брошурах «Розмова про сільське господарство», «Чорний пар та плодозміна», «Як впорядкувати хазяйство в полі». Самовідданість, із якою Євген Чикаленко пропагував українське слово, українську історію і культуру, не може не вражати. Навіть особисті трагедії не можуть стати на заваді служіння українській справі. Навесні 1895 року Чикаленко поховав восьмирічну дочку. На знак пам’яті про неї передає до редакції часопису «Кіевская старина» тисячу карбованців для оголошення конкурсу на однотомну популярну «Історію України». Його активності, здавалося, не було меж. Він записував у Перешорах народні пісні, щоб згодом видати їх окремою книжкою; пише листа Івану Рєпіну з пропозицією взятися за українські історичні сюжети. Цікаво, чи завжди вірив в успіх підприємства? Адже за логікою ділової людини мусив прорахувати усі можливі «ризики»? Завдяки архівним матеріалам та роботі дослідників, ми бачимо перед собою й іншого Чикаленка – людину, якій притаманні і розчарування, і скепсис, і зневіра… Коли професор Михайло Грушевський закликав українську громаду до збору коштів на будівництво Академічного дому у Львові, Євген Чикаленко виділив двадцять п’ять тисяч, хоча згодом із розчаруванням говорив про кар’єризм, матеріалізм та безідейність значної частини галицького студентства. У 1899 році він придбав землю й садибу в селі Кононівні, що неподалік від Яготина, – колишню власність потомка українського козацького старшини Лукашевича. Здавалося, навіщо тому «кононівському пану» було все це потрібно? Адже для багатьох земляків він лишався диваком, який присвятив свій талант аграрія великій меті – пробудженню української свідомості.
«Ріка нашої історії пливла… також під псевдонімом «народництва». І там були В. Антонович, О. Кониський і Франко, Житецький і Мирний, Карпенко-Карий аж по геніальну Заньковецьку й амбітного Грінченка. Так, це все переважно герої. Та не забуваймо, що історія має і свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичі, Леонтовичі, а насамперед і як головний керівник того ткацтва – той головний ткач – протягом довгих-довгих десятиліть. Ткач, що ніби був ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії, це був Євген Чикаленко», — так відгукувався про славетного земляка-мецената письменник Євген Маланюк.
Восени 1900 року Євген Чикаленко купує будинок у Києві на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 91. Цю вулицю називали «українською», адже тут мешкали Старицькі, Лисенки, Косачі, Кониські. Вступивши до «Київської громади», Чикаленко «з головою пірнає в українську громадську діяльність». Атмосферу у цьому колі видатних особистостей визначали В. Науменко, В. Антонович, К. Михальчук, М. Старицький, О. Пчілка, Я. Шульгін, М. Лисенко, П. Житецький, М. Василенко, І. Стешенко. «Це був цвіт тодішньої київської старшої української інтелігенції», — писав згодом Євген Чикаленко. Будинок на Маріїнсько-Благовіщенській був знайомий кожному «свідомому українському елементові». Тут народжувалися ідеї, які ставали реальними справами (так було засновано видавництво «Вік», книгарня журналу «Кіевская старина»); тут влаштовувалися літературні зустрічі, з’являлися нові імена. До речі, завдяки меценату Чикаленку дебютував у літературі нікому невідомий студент Володимир Винниченко…

«ЗІ СМЕРТЮ ГАЗЕТИ НАСТАНЕ І МОЯ ДУХОВНА СМЕРТЬ…»

1905-1907 роки були позначені як активний період масового творення газетно-журнальної періодики. Розгортається агітація за передплату «Громадського слова» й «Нового життя». В. Леонтович видає «Громадську думку», з 1907 року зі Львова до Києва переміщується видання «Літературно-наукового вісника»; відкривається журнал «Україна» (колишня «Кіевская старина»). У східних областях започатковують своє життя газети «Хлібороб», «Слобожанин», «Наша дума», «Слово», «Добра порада». Євген Чикаленко не уявляв свого життя без газети «Рада», яку взявся видавати з однодумцями.
«Зі смертю газети настане моя духовна смерть, — зізнавався у листі В. Винниченкові у липні 1908 року. – Як український Дон Кіхот я помру». Український меценат був переконаний: без українського слова жодні розмови про національне відродження, пробудження свідомості є безглуздими. «Смерть газети від анемії, — писав він у «Щоденнику», — це друге Берестечко, величезний удар нашому національному рухові». Газета «Рада» протрималася до Першої світової війни, коли російський уряд влаштував погром українства.
Виїздом з Києва 26 січня 1919 року розпочався найважчий період у житті Чикаленка – еміграційний. Як і тисячам земляків, відірваних від рідної землі, йому доводиться переїздити з місця на місце. Сьогодні його бачили у Станіславі, де тимчасово перебував уряд ЗУНР, а завтра вже – у гірському поселенні, де змушений був переховуватися від пильних очей. Учорашньому меценатові і благодійникові було важко усвідомити, що він позбувся своїх статків і сам потребує сторонньої допомоги. Проте тримався з гідністю. Коли голова уряду доктор Євген Петрушевич пропонував йому грошову допомогу, він відмовився. Не взяв грошей і від сина Петра, крім тих двох тисяч карбованців, які той йому був винен. І все ж життєві негаразди і нестатки наздоганяли його, руйнуючи усе минуле видатного мецената. Дослідникові Володимиру Панченку вдалося відшукати в американських архівах лист Чикаленка до Льва Ганкевича, датований листопадом 1919 року, в якому відчувається гострий біль пережитої національної поразки: «Ні ви, ні Винниченко не в силі виповнити єдиного тепер мого бажання – вернути українську Державу…». Євген Харлампійович опиняється спочатку в Чехословаччині, потім в Австрії. Усі його мрії, життєві плани перекреслені. Тепер він не міг розпоряджатися ані маєтком у Перешорах, який заповідав під сільськогосподарську школу, ані будинком в Алупці, який після смерті господаря мав стати дачею для українських письменників. У 1922 році Чикаленки жили в селі Рабенштайн в Австрії. Становище його було таким тяжким, що українська газета «Свобода», що виходила у Нью-Йорку, 13 червня 1922 року звернулася до «добрих людей» з проханням про допомогу, передрукувавши повідомлення одного львівського часопису, в якому йшлося про те, що «відомий наш діяч Євген Чикаленко опинився в тяжкім, просто безвихіднім становищі...». Говорилося про те, що матеріальні засоби «старого заслуженого діяча, одного з фундаторів Академічного дому й добродія Наукового товариства ім. Шевченка, не дозволяють йому зробити операції, якої він негайно потребує». «Старий збирає дрова у громадськім лісі, — повідомляла газета, — а жінка ходить на фабрику о 6-й ранку. І от недавно, підважуючи в лісі важке дерево, старий підірвався і лежить тяжко хворий, без догляду… Треба б зробити старому операцію, але на клініку й лікування у нього грошей нема».
«Добрі люди» все ж таки знайшлися, і незабаром Євгену Харлампійовичу зробили операцію на шлунку. Проте жити йому залишалося недовго. 1925 року Чикаленки переїхали до Чехословаччини. У подєбрадській Українській господарській академії колишньому видавцю «Ради» дали скромну посаду голови термінологічної комісії. А в червні 1929 року Євгена Чикаленка не стало.

СПОГАДИ І ЩОДЕННИКИ

Хоча після його смерті не лишилося томів поезії чи прози, та вдумливому дослідникові є над чим працювати. Адже український меценат залишив нащадкам надзвичайно цінні спогади й щоденники, в яких зафіксовано фактичний матеріал. На думку дослідника Ф. Погребенника, «Спогади» Євгена Чикаленка об’єктивно розкривають його громадсько-культурну діяльність на зламі двох століть, особливо в час піднесення революційного духу в країні. Спогади стають своєрідним літописом тогочасної доби, в якому видавець, меценат і громадський діяч Чикаленко не лише осмислює власне життя, а й висвітлює діяльність тих угруповань, товариств та видань, до яких був безпосередньо причетним. Особливу історико-пізнавальну цінність мають ті частини спогадів Євгена Чикаленка, в яких він характеризує культурне життя Києва початку минулого століття. Адже хто з більшою достовірністю передасть тогочасну атмосферу, в якій творилося життя «Київської громади», хто більш яскраво висвітлить літературну діяльність журналу «Кіевская старина» та видавництва «Вік»? Зі сторінок спогадів постають такі визначні постаті, як С. Єфремов, М. Лисенко, М. Грушевський. Б. Грінченко, М. Садовський, І. Карпенко-Карий, В. Симиренко, В. Леонтович, — з усіма цими людьми Євген Чикаленко був у добрих стосунках, приятелював. В «Уривку з моїх споминів за 1917 рік» Чикаленко пише про початок революції, організацію Центральної Ради, відновлення української газети, про кооперативний з’їзд та зародження Української армії. Детально розповідає автор про більшовицький переворот у Петрограді та його наслідки у Києві: оголошення самостійності та загибель Української держави. Щоденники охоплюють історичний пласт 1907-1917 років та подій історичного, політичного та громадсько-культурного життя з 5 квітня 1918 до 24 січня 1919 року і відбивають характер тих умов та обставин, у яких доводилося жити й працювати багатьом діячам української культури. Хоча щоденникові записи автор змушений був робити нелегально, зважаючи на поліцейський та політичний терор, та все ж зумів передати чимало оригінальних спостережень та оцінок, розповісти про конкретні постаті. Дослідники зазначають, що «Щоденник» Чикаленка як історико-панорамний твір-опис розкриває особливості громадсько-культурного життя в Україні початку XX століття, зокрема, показує, що прогресивно мисляче українство гуртувалося навколо «Громадської думки», «Ради», «Літературно-наукового вісника». Безперечно, історико-літературну вартість щоденників Євгена Чикаленка неможливо не відзначити, адже перед сучасником постають активні творці нашої історії – В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, П. Скоропадський. Автор наводить конкретні факти, з яких дізнаємося про реальні тогочасні події та їхніх учасників. Приміром, 1913 року Євген Чикаленко їздив до Львова «виручати Грушевського з того тяжкого становища, в яке він потрапив»; про працю синів Чикаленка Левка та Петра в українському уряді. До речі, у 1928 році 36-літній Петро помре у пересильній тюрмі у Курську, звідти його мали відправити на Соловки. А от Левку Євгеновичу судилося стати професором – його ще зі студентських років захопила археологія та антропологія.
Записи Чикаленка не лише передають тогочасну атмосферу, а й дають змогу глибше запізнатися із самим автором. «Недавно я, бувши в Грушевського, доводив йому, що Україну треба будувати на середньому землевласнику, бо це є найпевніший, найздоровіший елемент в селі»; «Хутір Садовського чисто розграбували більшовики…» (8 квітня 1918 року); «…німці гадають, що парламентаризм (в Україні) треба відкинуть років на п’ятнадцять, поки народ не стане свідомішим… (15 квітня 1918 року).
…Думки Євгена Чикаленка лишаються актуальними і в наш час, і від цього є більш цінними. У Нью-Йорку, у приміщенні Української вільної академії наук, зберігаються унікальні архівні матеріали, що стосуються долі цієї благородної людини, подвижника української справи. Сучасникам Євген Чикаленко запам’ятався як невиправний оптиміст, який, попри розчарування і зневіру, вірив у відродження української культури, повторюючи своє незмінне правило: «А ти, Марку, грай!». Як потрібні його «Щоденники» нашим сучасникам, геть заблукалим у політичних лабіринтах. На початку 1990-х років відродилася газета «Рада», та, на жаль, життя її було недовгим. Виходять книжки, у столиці України з’являються нові пам’ятники і перейменовуються вулиці, видатний український меценат так і лишається «за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії». Невже слова Євгена Маланюка виявилися пророчими?

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 27.03.2015 > Тема "Українці мої..."