Версiя для друку Обговорити в форумi

Героям - слава!

ПРОФЕСОР СТЕПАН СТОЙКО ПРО ЗАКАРПАТСЬКО-ДОНБАСЬКІ ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ

Львівське відділення НТШ відзначає непересічну подію: виповнилося 95 років львівському професору Степану Стойку! Доктору біологічних наук, почесному доктору Зволенського технічного університету, почесному члену Наукового товариства імені Шевченка. Він добре пам’ятає подробиці становлення Карпато-української держави (1938-1939 рр.) бо на той час був студентом гімназії в Хусті. Галичанином став пізніше — в 1945 році Степан Стойко приїхав до Львова продовжувати студії на лісогосподарському факультеті Львівського політехнічного інституту. В 1946 році випадково був присутній при «ліквідаційному соборі» УГКЦ. Мало того, був особисто знайомий з одним із ініціаторів його проведення — о. Гавриїлом Костельником. Сталося це випадково: юнак завітав до отця Костельника, щоб придбати церковний календар і вислати його батькові. У ті часи релігія в СРСР вважалась «опіумом народу», і церковні календарі рідко друкувались. Спочатку у розмові oтець Гавриїл був досить обережним, що було характерним для тих часів. Але все ж повірив юнакові. Може, тому, що той був родом із Закарпаття. Костельник же народився в селі Руський Керестур, у русинській греко-католицькій громаді переселенців із Закарпаття (тоді це була Австро-Угорщина, тепер — Сербія). В австро-угорський період він закінчив гімназію й досконало володів угорською мовою. Після короткого знайомства заговорив до студента Степана Стойка угорською, який невимушено відповів йому цією ж мовою. Настороженість остаточно зникла. Можливо, закарпатці були священнослужителю Костельнику ріднішими, аніж галичани. А може, просто викликав симпатію сам Степан Стойко як син православного священика. Так чи інакше, це знайомство стало важливою частинкою цікавої біографії Степана Михайловича.
Колишній співробітник Інституту екології Карпат НАН України професор Стойко і тепер при ясній пам’яті, не втрачає інтересу до життя: пише книги, жваво цікавиться подіями в Криму і на Донбасі, охоче спілкується з учасниками АТО. Завдяки тісному спілкуванню з природою професор виглядає набагато молодшим від своїх років. А за рівнем інтересу до життя Степан Михайлович може позмагатися з молодими науковцями. В 2014 році вийшла у світ його оригінальна книга «Історичний та етнокультурний нарис закарпатського села Кричова», в якій на прикладі рідного села професор показав значення сіл України як природної колиски нації, берегині її генофонду. Ця теза автора підтверджена самим життям, коли на Донеччині та Луганщині російськими «Градами» руйнуються українські села ще козацької доби. Тому у своїй розмові ми неодноразово поверталися до фактів, викладених у книзі.

— Степане Михайловичу, ви — один з небагатьох нині живих свідків утворення Карпатської України. За яких обставин відбувався державотворчий процес?
— Закарпаття під офіційною назвою Підкарпатська Русь на підставі Мирного договору 1919 року було приєднане до Чехословаччини. З 1930 до 1938 року я навчався в Хустській гімназії. Тому добре пам’ятаю ту епоху, був свідком багатьох важливих подій. Сойм (Парламент) збирався в будинку гімназії, бо це була найбільша, наймодерніша споруда в Хусті і водночас архітектурна пам’ятка чехословацького періоду.
— З чим було пов’язане національне піднесення в тогочасному Закарпатті?
— Відіграла роль низка факторів. Зокрема, Чехословаччина в 1938 р. стала федеративною республікою, а в Закарпатті розпочався національно-визвольний рух. Більше дев’яти століть ця, розташована за Карпатами, територія була відокремлена від Русі-України. Християнство ми прийняли значно раніше — завдяки проповідуванню Кирилом і Мефодієм у Дунайському басейні. До речі, Мефодій похований на території теперішньої Словаччини. Маючи спільне етнічне походження, ми водночас були трохи ізольовані від Київської Русі. Карпати тоді були майже непрохідними — праліси, бездоріжжя… І хоча закарпатський діалект — це один із прародичів народної української мови, певний відбиток на нього наклало угорське панування. Угорці, чи як у нас кажуть мадяри, у кінці ІХ століття мігрували зі своєї прабатьківщини за Уралом у басейн Дунаю. Їхні племена були войовничими, нападали на Моравську державу і навіть на Францію.
У кінці ІХ століття, за ретроспективними оцінками демографів, кількість автохтонного руського населення на теренах Закарпаття становило приблизно 10-15 тис. осіб. Тож зрозуміло, що вони не могли боронити рідний край від угорського нашестя. Ця незначна жменька українського етносу, будучи впродовж десяти століть у чужомовному оточенні, зберегла рідну мову, релігію предків і не піддалася асиміляції. Берегинею генофонду нації були села та споконвічна прив’язаність селян до рідної землі. Коли Закарпатський Сойм 15 березня 1939 року схвалив Декларацію про створення Карпатської України, її населення становило 725 тис. осіб. А це вже далеко не 10-15 тисяч…
— А яку роль відігравала релігія у збереженні національної свідомості?
— На жаль, церква на Закарпатті не відігравала такої великої ролі, як у Галичині. Греко-католицька духовна семінарія була в Будапешті, священики, які там навчались, були «мадяронами», тобто проугорськи налаштованими. А православна церква належала до сербського патріархату. Серби здавна були русофілами, тож і церква була русофільською. До того ж Закарпаття належало до королівства Угорщини, а не до Австрії. Різниця між ними була величезною. В Угорщині ще були графи, барони, а Австрія вже була парламентською монархією, в якій було більше свободи. До того ж Австрія була промислово більш розвинутою. Тому закарпатці були економічно відсталими, національна свідомість не була високою. Але етнічне ядро зберігалося. І в 1938-1939 роках, у період становлення Закарпатської України, відбувся своєрідний національний ренесанс, своєрідне національне відродження, яке можна до деякої міри порівняти з роллю першого і другого Майдану в Україні. У Закарпатті зібралася «критична маса» свідомих людей. Вагомою була допомога з Галичини. У штабі Карпатської Січі були досвідчені офіцери ще часів УГА. До речі, серед галицьких січовиків був і молодий старшина Роман Шухевич. Таким чином, відбувся своєрідний пасіонарний вибух. Він збігся або, точніше, наклався на добре збережену етнічну самобутність закарпатців. А ще у багатьох людей були великі очікування від того історичного моменту. Мовляв, нарешті, будемо мати свій уряд, свою державу, свою армію. Це також впливало на масовість руху.
— Відомо, що українців у міжвоєнній Польщі утискали. А якою була ситуація в Закарпатті?
— Чехословаччина була парламентською демократичною республікою, тож у Закарпатті також панував демократичний дух. Це було помітно і по Хустській гімназії, де я навчався. Серед учнів переважали закарпатські українці, були також три мадяри, два євреї, три шваби (німці — С. Л.). Українську мову викладала галичанка, професор Ольга Стахур, історію — галичанин, доктор Михайло Гупаловський, до речі, він брав участь у творенні конституції Карпатської України, за що згодом був репресований радянським режимом. Професор Самойлович з великої України вів уроки краєзнавства, закарпатський професор Кудрон — уроки філософії. Хімію і природознавство викладали чеські професори Шірмер, Чермак, латинську — професор Журек, німецьку — професор Шлезінгер.
У навчальній програмі був також предмет «Закон Божий», який викладали духівники греко-католицької, православної, римо-католицької та іудейської конфесій. Релігія мала вагоме значення для духовного й морального виховання учнів.
У школі панував дух толерантності: був український «Пласт», й пластуни носили синьо-жовті прапори, але були й російські скаути, які мали російські триколори. Після революції у 1918-1920 роках російська еміграція хлинула у слов’янські країни — Югославію, Болгарію, Чехословаччину. Президент Чехословаччини Масарик доброзичливо приймав емігрантів, бо молода країна мала потребу в інтелігенції, а російські емігранти були високоосвіченими людьми. Директором нашої гімназії був емігрант Микола Доброгорський. Карпатську Україну він сприймав, скоріше, негативно, аніж позитивно. Мабуть, не вірив, що українці утворять ефективніше державне утворення, ніж утворили чехи.
— Отже, неукраїнське населення ставилося до ідеї Карпатської України дещо прохолодно?
— Так, але загалом усе було толерантно. Ми ладили з німецькою та румунською національними меншинами, гірше було із закарпатськими мадярами. Це була найбільша національна меншина. Як тільки стала утворюватись Карпатська Україна, Угорське Королівство всілякими методами почало підтримувати серед закарпатських мадярів сепаратизм. Щоби підривати економіку на Закарпатті та підсилити рух сепаратизму, угорське командування засилало терористичні групи «вільних бойовиків», які проводили різні диверсійні акції у прикордонній зоні. Вони були чимось на зразок теперішніх «тітушок» у Донецьку, Харкові, Одесі... І ці диверсанти з корінної Угорщини почали все сильніше впливали на закарпатських мадярів. Тут також можна провести паралель з нинішнім Донбасом та Луганщиною. Без великої кількості російських «політичних туристів» не вдалося б вплинути на місцеве населення, щоб суттєво дестабілізувати політичну ситуацію. Патріотична пропаганда в путінській Росії (як і в минулому столітті в Угорщині) була і залишається надзвичайно сильною.
— У наш час потужна російська пропаганда була не лише в РФ, але подекуди й на українських територіях. Особливо це було відчутно в Севастополі.
— Відмінності у сфері пропаганди є, але все-таки можна говорити про певні паралелі: СРСР в кінці ХХ ст. спонтанно розпався. Угорщина після Першої світової війни втратила третину своєї території й прагнула повернути її плеканням масового патріотизму. У сільських школах навчання починалося з молитви «Отче наш», після якої учні повторяли за вчителем патріотичну фразу: «Вірую в єдиного Бога, вірую в єдину Батьківщину, вірую в єдину Божу справедливість, вірую у воскресіння Угорщини. Амінь». І це все тривало упродовж двадцяти років! У сільських хатах на одвірках були прибиті маленькі металеві таблички з контурами великої й малої Угорщини та підписом: «Ні, ніколи». Таким чином не лише підтримувався патріотизм, а й посилено плекався дух реваншизму. Тепер Путіну легше, ніж було угорським фашистам, адже до його послуг потужні ЗМІ — Інтернет, телебачення, кіно. Чим для Хорті була «Велика Угорщина», тим для Путіна є колишній СРСР, із розпадом якого він не може змиритись.
— Про позитив Карпатської України з точки зору національної ідеї я читав багато. А яким був негатив поразки?
— Після угорської окупації 1939 року в Закарпатті було на кілька днів встановлено надзвичайний стан. Усе це трохи нагадує різку зміну ситуації на Донбасі і в Криму навесні 2014 року, коли проукраїнські громадяни відразу відчули, що вони в небезпеці. Адже були побиття, навіть вбивства. Так і в Закарпатті: в селі Біловарці (Нягові) був застрелений учитель Іван Біловарій, який зі мною кінчав у 1938 році Хустську гімназію. Активні діячі Карпатської України — Бращайко, Маркусь, Бандусяк відразу опинилися в слідчій тюрмі «Ковнер». У районних містах були створені спеціальні «виправдувальні комісії», які перевіряли кожного українського службовця щодо його діяльності в період Карпатської України. Всі вчителі у сільських школах мали в районних центрах присягнути на вірність Угорщині, якщо хотіли і надалі працювати.
— Про аналогічні речі я багато чув у зоні АТО від проукраїнськи налаштованих людей. Сепаратисти залякували людей, які прагнули жити в Україні, тому останні вимушені були виїжджати. Натомість українська влада, коли звільнила частину Донбасу, була настільки ліберальною, що майже всі чиновники залишилися на місцях. Навіть ті, які вітали сепаратистів.
— А ось угорці діяли рішуче. Службовців, яких комісія не виправдала, відразу звільняли з посад. Почалася мадяризація в галузі освіти і культури. Забороненими стали «Просвіта», Пласт, Учительська громада та інші громадські організації. У школах обов’язковою для вивчення стала угорська мова.
— То, може, й нам треба бути послідовними: рішучіше захищати українську мову на звільнених територіях Донбасу, створити умови, щоб нею швидше заговорили біженці з Криму? А то на сході території втрачаються, а українського духу не більшає навіть на збережених територіях…
— Україна — демократична держава. У Закарпатті угорці навчаються в угорських школах, румуни — в румунських, словаки — в словацьких. В Ужгороді є навіть ромська школа. Кожен громадянин має право навчатись рідною мовою. Україна ніколи не намагалась асимілювати національні меншини. Та й взагалі, український менталітет накладає відбиток на роботу будь-якої української інфраструктури. Ми дуже довірливі, чого не можна сказати про представників панівних націй. Ось Путін зараз намагається загравати з угорцями. А в 1944 році радянська влада їм зовсім не довіряла. У Закарпатті військовозобов’язаних угорських громадян зібрали в табір у Сваляві, а потім вивезли у Самбір, де багато з них загинуло. Це було зроблено для того, щоб зменшити базу для можливої діяльності «лісових братів». За незалежної України, кілька років тому, загиблим угорцям встановили пам’ятник.
— Враховуючи ваш досвід проживання у складі різних держав, — який, на вашу думку, прогноз щодо подальших взаємовідносин України й Російської Федерації?
— Як свідчить античне римське прислів’я, історія — мудрий вчитель у нашому житті. Історична доля українського та російського етносів так склалася, що їхні держави є сусідніми, й тому бажано, щоб взаємовідносини між ними були добросусідськими. Колишній Радянський Союз, на відміну від інших колоніальних держав, мав підлеглі йому республіки не за океаном, а навколо Росії. Тому йому було легко боротись з їхніми політичними прагненнями до незалежності. Таке географічне положення залишається і нині. У світі колоніальна система розпалась, і це процес незворотний. Як у природі неможливо зупинити процес еволюції, так і в історії суспільства неможливо відтворити антинародну систему колоніалізму у будь-якому контексті — політичному, економічному, військовому. На жаль, цю історичну закономірність не розуміє президент Російської Федерації Путін, який розпочав військовий шлях відтворення Російської монархії спочатку у Придністров’ї, потім у Чечні та Грузії, а зараз продовжує в Україні. Збройні сили у наших держав не рівні. Тому ми мусимо діяти дипломатичніше. На боці України — міжнародне право, яке гарантує територіальну цілісність держави. Нас підтримують ООН, Рада Безпеки, ПАРЄ, ОБСЄ, 28 країн Євросоюзу, вся світова громадськість. Бажано лише, щоб державу підтримували не лише морально, а й захисною зброєю. На нашому боці — історична правда. Тому я вірю в перемогу добра над злом.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2015 > Тема ""Білі плями" історії"