Версiя для друку Обговорити в форумi

ДО 75-РІЧЧЯ ФЕДОРА СТЕПАНОВА

ВІРАЖІ ДУХУ
Федору Степанову

В гурт єдиний дух і воля Нації
Нас з тобою кликали давно,
І допомогли нам об’єднатися
Нашою метою ув одно.
Стрілись ми й відкрилася дорога
Схожим долям нашим у світи,
Щоб в надбанки нашої епохи
Разом з Україною іти.
Щоб не темний сум
 замість «бравісімо»,
Й не гірка жура замість «Ура!»,
Й щоби не ховать своє написане,
Як жахна насунеться пора.
Хай же, друже, щире твоє слово
З гідністю озвучує наш шлях.
Й рідне сонце знову тобі й знову
Успіхи встеляє барвінкові
В поступах трудів на віражах.

Василь ДЕРГАЧ

— Федоре Федоровичу, почну з особистого: розкажіть, будь ласка, про свої корені...
— Що ж, корені, так корені. Власне, він один: я — українець. Та той корінь — розгалужений. Деякі диваки іронізують: а чому прізвище на «ов»? Я їм лише співчуваю, бо ця іронія іде від агностицизму, тобто в даному разі — від незнання історичної граматики. Адже колись в українській мові існувала форма присвійного іменника (тепер — лише займенника). Тоді в південній Україні, де я зродився в степах (напевне, і моє прізвище походить від слова «степ»), запитували: «Чий син ото пішов?». А їм відповідали: «Степановий». Потім форма скоротилася: Степанов. А в Західній Україні вона була скороченою: Яцків, Базів, Пицьків і т. п. Отже, історична граматика — це вам наука, а не регенерація хвоста ящірки.
— Як «протоптував» стежки в літературу? Кого вважав своїм учителем? Коли і за яких обставин став членом НСПУ?
— Власне кажучи, оті стежки стелилися самі. А «протоптування» на них відбулося завдяки отій життєвій ході, збалансовуючись особистими емоціями — як людська безпосередня реакція на навколишній світ.
Своїм літературним вчителем вважав свого земляка поета-фронтовика Миколу Антоновича Миколаєнка, також прозаїка і драматурга — колишнього редактора газети Криворізького басейну «Червоний гірник», якому нині 95 років. А він творить.
Членом Спілки став рівно 20 літ тому за рекомендаціями мого земляка — поета і літературознавця професора Степана Андрійовича Крижанівського, одеського літературознавця Григорія Дем’яновича Зленка та першого редактора «Кримської світлиці» Олександра Павловича Кулика, з яким кілька років мені пощастило працювати. Це був прекрасний прозаїк і публіцист, чудова людина.
— Наскільки інакший твій, Федоре, світ сьогодні, порівняно з тим часом, коли започаткував свій шлях у літературу?
— Що ж відповісти на таке сакраментальне запитання? Бо воно занадто складне. З психологічного боку — то був першопочатковий вияв емоцій, а нині вони стали незреалізованим тягарем. Звичайно, це прикро, бо в усі часи не лише можновладці, а й творчі однокашники моєму накопиченому літарсеналові, тобто достиглій творчості, не в силі чи з байдужості не могли (чи не хотіли) приділити належної уваги. Тому до якоїсь знакової градації це не могло привести.
Кажу ж: мій земляк Анатолій Ластовецький повісився, опаплюжений Григір Тютюнник скінчив життя самогубством, а міг ще скільки написати талановитих книг, від неуваги пішов у засвіти і кримчанин Олександр Календарьов, друг нашого поета-земляка і мого друга ще з юності Олександра Ткаченка...
— Яка книжка для тебе найголовніша, до якої постійно повертаєшся?
— Коли говорити тривіально: то це книга життя, а предметно — творчість Т. Г. Шевченка, О. С. Пушкіна, всіх наших класиків.
— Наскільки нинішні реалії (і політичні теж) сприяють чи перешкоджають твоїй творчості?
— Що стосується реалій літературних, то я відчасти повністю сказав у попередній відповіді на твоє запитання. І ще додам те, що ти мені колись писав: шкода, що нас, може, згадають, коли нас уже не буде.
А щодо політичних, Василю, то це цілком всім очевидно: скільки століть ми йдемо до омріяної демократії, а її — катма. То чи ж може це стимулювати творчість? Невідворотно напрошується запитання: хто ж винен? Звісно, та ж спільнота, яка на виборах голосує криком, а не серцем і розумом.
— Чи варто письменникам займатися критикою? Спростуй анекдот, що літкритиком стає той, хто не вдався як прозаїк чи поет.
— По-перше, це аж ніяк не віддає анекдотом. По-друге, не хотілося б мати діаметрально протилежну думку: чому хімік Бородін був композитором-класиком всесвітнього значення.
Та й чи треба далеко ходити? Ще в дні моєї бурхливої молодості той же Степан Крижанівський, який у своїй науковій діяльності мав і безпосереднє відношення до Криму, у приватному листі до мене писав: «По-моєму, бути Вам таки критиком, а не поетом, хоча категорично стверджувати це я не збираюся». І ось я — автор чотирьох збірок віршів, завершую набір 5-ої, де ти, Василю, — автор передмови.
І все це звучить ніяк не анекдотично, бо мою шосту збірку перекладає російською мовою кримчанин Віктор Красіков, а італійський журнал дав мені за вірші два дипломи.
— Помітив, що назви всіх виданих тобою поетичних збірок мають одне слово — «Нетрі», «Буяння», «Орнаменти», «Вибране». Це випадковість чи прагнення до лаконізму?
— Запитання спонтанне, і тут навіть не відіграє значення принцип — «Щоб словам було тісно, а думці просторо». Просто все складалося довільно, а не завбачливо. Заголовок тут, наче зовнішня форма книжки, а її виклад — то її сутність, який її виправдовує.
— Ти — письменник багатогранний, бо зумів вдало поєднати поетичну, прозову, перекладацьку, критичну і літературознавчу творчість. Завдяки чому розкрив себе аж так повно?
— Гуки і перегуки нашого кожного житейського дня такі різноманітні і багатоімпульсні. Жива людська душа сама чуло реагує на них. На жаль, можновладна верхівка вельми далека від цього. А коли й реагує на них інколи, то досить в’яло або й необ’єктивно. Тому й не дивно, що І. Андрухович відмовився від Шевченківської премії, а отримав Пулітцерівську. Часто-густо й наші друковані органи якісь однобокі: їм подавай щось незвичайне, і вони товктимуть воду в ступі до самозабуття, забуваючи, що літературу творять не одинаки, а літературний загал, частиною якого вони, письменники, є.
— Які творчі плани, над чим зараз працюєш?
— Це в радянські часи акумулювали, що план — це не догма, а керівництво до дії. Тоді й з’явився жарт: sіс et non — в поезії він агроном.
Адже творчий процес планувати не можна. Бо це постійна жива реакція на різноманітні соціальні порухи кожнодення, яскраве втілення їх в чудовій одежі слова, де будь-яка щонайменша фальш не може існувати; це і порухи кожної живої душі, що потім викристалізовуються в ідеали. І все це стає духовною поживою людини, спільноти.
Отже, плани літератора — це те, що вже зроблено, а буде щось зроблене нове — то буде і його додатковий духовний набуток, тобто — наче доповнення до того плану. І добре, коли він буде корисним суспільству.

Інтерв’ю вів
Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член НСПУ, лауреат премії ім. О. Гірника
Крим, Совєтський район, с. Пруди

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2014 > Тема "Українці мої..."