Версiя для друку Обговорити в форумi

Болить душа. І це найпереконливіший доказ щодо її існування. Бо не голова, не зуб, не поперек і не кінцівка — болить щось позаматеріальне, від чого одразу ж і саме життя стає немилим. І так майже завжди, коли вмикаю телевізійні новини. Бо, окрім неодмінних дорожніх пригод, пожеж, повеней та вбивств, тележурналісти розповідають нам про чиюсь знівечену хворобою долю і здебільшого йдеться про малечу, зі стражданнями якої змиритися найважче, — бо безневинні.
«Кримська світлиця» теж колись збирала гроші на лікування 18-річного хлопця, який мав понад 70% опіків шкіри. На Різдво своїми обгорілими руками практично без пальців він намалював образ Пресвятої Богородиці, який ми розмістили на першій полосі. Розповіли про хлопця і, звичайно ж, просили грошей, бо на той час увесь матеріальний ресурс родини було вичерпано. А опікова хвороба — річ підступна, в цьому я переконалася пізніше, відвідавши в опіковому центрі Сімферополя жіночку, яка за кілька днів померла, хоча під час нашої зустрічі була ще досить жвавою. Їй пересадили 95% обпеченої шкіри, останні 5 відсотків пересадити не змогли: за версією лікарів і сусідів у її дітей закінчилися гроші. І це вирішило людську долю.
Потерпілий юнак видужав. Його мати вже 13 років під час зустрічей (а живуть вони в моєму мікрорайоні) дякує «Кримській світлиці», нашим чудовим сердечним людям, бо родина, яка ставилася до українства швидше зневажливо, ніж хоча б нейтрально, спочатку звернулася до «Крымской правды», та не дочекалася від її читачів нічого.
З часом я довідалася, що жертвували гроші саме ті, у кого їх було найменше. Понад 10 років я не випробовувала наших читачів на милосердя, усвідомлюючи, що всіх не нагодуєш, не вилікуєш, не забезпечиш найнеобхіднішим. І ось у Різдвяному номері ми знову звернулися до читачів з проханням про допомогу для інваліда на візку, одинокого вісімдесятирічного Миколи Івановича Меташопа. У нього проблеми — транспортні, і просимо ми не на «Жигулі», а на візок-«позашляховик» — тобто такий, на якому можна здолати старокримські дороги.
Випробування на милосердя «без кордонів» витримало лише двоє наших читачів. Це вчитель-пенсіонер із Євпаторії Василь Томчук і мешканка Чорноморського, наша постійна читачка і шанувальниця Марина Волошина. Сьогодні — розповідь про пані Марину (по-перше, — обіцяли, а по-друге, вона того справді варта!).
Народилася Марина Марківна на Вінниччині, в с. Ковалівка Немирівського району (каже, славилося це село своїми ковалями). Батька репресували, коли вона була ще немовлям, і знає його пані Марина лише по фотографіях та бачила уві снах. Вперше — у двадцятирічному віці. Їх тоді розділяло поле жита. Тож думає, що батько на той час був ще живий, але перебував десь далеко. Другий сон бачила недавно, він вже нічого не міг обіцяти — тато був 1904 року народження і навряд чи міг належати до довгожителів. Мати Марини Марківни так все життя і прожила одна, в 37 років втративши чоловіка. А ще поховала трьох старших за Марину діток — двох її братиків і сестричку, котрі померли від голоду. Який він на смак, той голод, добре знає і сама Марина Марківна.
Особливо закарбувалося у пам’яті, як ходили вони з матір’ю до церкви на причастя. Дуже, до безтями хотілося їсти. І хоча у матусі було із собою чотири картоплини, вона не зважала на прохання дитини — спочатку треба було причаститися. І тут не витримала інша парафіянка, у якої був із собою шматочок хліба. Вона вже ладна була ним поділитися, та все-таки погодилася з матір’ю, що слід дотриматися церковних канонів і, пересилюючи себе, попросила дитину: «Зачекай трішки!». «Тьотю, то дайте мені хоча б його понюхати!» — просила чотирирічна Марина.
Вона й зараз знає ціну хлібові і шанує його понад усе. Буханка має обов’язково лежати так, як пеклася, і ні крішечки не викидається на смітник, хоча, проживаючи разом з рідними, пані Марина не почувається матеріально обмеженою.
А ще вона боїться самоти і дуже жаліє людей, які лишилися на схилі років без рідних. «Нічого не буває страшнішого!» — каже жінка, щиро співчуваючи Миколі Івановичу.
«Я ціную життя, бо доводилося бути за крок до смерті», — розповідає вона, пригадуючи, як потрапила в лікарню з перитонітом. І ще пані Марина переконана — кожній людині повертається заподіяне нею зло і знає чимало таких прикладів.
Себе Марина Марківна називає щасливою. І я думаю: «Бо заслужила!». Адже це вона за тридев’ять земель приїздила до Сімферополя, аби підтримати нашого редактора, коли попередня влада Газетно-журнального видавництва нищила «Кримську світлицю». Приїздила, просто щоб постояти півгодини в коридорі під дверима, де йшла судова тяганина з приводу відновлення редактора на роботі. Це було все, ради чого вже немолода жінка проводила 7 годин в дорозі. Та вона не могла інакше, бо має підвищене почуття справедливості, яке і цього разу змусило її зробити грошовий переказ іншій людині, котрій сьогодні важче, ніж їй самій.
Ось така вона, наша Марина Марківна Волошина, яка, до речі, 10 січня відсвяткувала свій день народження. Тож користуюся нагодою, щоб привітати її від імені усього нашого колективу. Дуже хотілося б, аби доля завжди була до неї справедливою і повернула їй сторицею все, що заборгувала в дитячі та юні роки, і за себе, і за маму, і за тата, і за померлих братів, і за сестру.
Любі читачі! Можливо, ще хтось хоче розповісти про свою долю? Можливо, ви маєте проблеми, з якими не подужаєте впоратися, чи можете дати пораду тим, у кого вони є? Давайте об’єднувати свої зусилля, давайте спілкуватися! А для тих, у кого виникне все ж таки бажання підтримати Миколу Івановича Меташопа, нагадую його адресу: м. Старий Крим, вул. Майська, 16.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 24.01.2014 > Тема "Українці мої..."