Версiя для друку Обговорити в форумi

Особою Григорія Полетики я зацікавився давно, прочитавши раритетне видання 1846 року "Історії Русів", офіційно заборонене в СРСР. Чому? Бо "Історія Русів", цей яскравий публіцистичний твір, який свого часу вразив і Тараса Шевченка, мала антиімперське, українське патріотичне, врешті, гуманне, загальнолюдське спрямування, а дехто з дослідників вважав її автором саме Григорія Полетику або його сина Василя, або їхнім спільним витвором. У передмові до книжки зазначено: "Відомий ученістю й знатністю депутат шляхетства малоросійського пан Полетика, відправляючись з обов'язку депутатського у великую оную імперську Комісію для творення проекту нового уложення, мав необхідну потребу віднайти вітчизняну Історію. Він звернувся по це до першопочаткового вчителя свого, архієпископа Білоруського Георгія Кониського, котрий був натуральний малоросіянин та довголітньо знаходився в Київській Академії префектом і ректором. І оцей-то архієрей повідомив панові Полетиці Літопис, або Історію сю, запевняючи по-архіпастирському, що вона ведена з давніх-давен в кафедральному Могильовському монастирі умілими людьми, котрі справлялися щодо потрібних відомостей з ученими мужами Київської Академії та різних найвідоміших малоросійських монастирів..." Отож, якщо не написав сам, то принаймні використав, будучи депутатом у згаданій комісії, котру в началах свого царювання скликала Катерина Друга, удаючи з себе велику законницю...
Ось так почалася моя праця в архівах. Значною мірою прислужився мені пошук історика Олександра  Лазаревського (1834  - 1902), який опублікував частину сімейного архіву Полетик у "Киевской старине", але більшість документів лишилася в рукописному вигляді, деякі з них я розшукав аж у Санкт-Петербурзі.
"Відомий ученістю і знатністю..." Справді, Григорій Андрійович Полетика був найосвіченішою в Україні, водночас із Григорієм Савичем Сковородою, людиною ХVIII століття.
Народився він 1725 року у місті Ромні у багатодітній сім'ї українського шляхтича, роменського війта Андрія Павловича Полетики, онука волинського шляхтича Івана Полетики, що загинув у бою під Хотином 1673 року; мати Григорія була онукою лубенського козацького полковника Ілляшенка. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії в той час, коли вже згаданий Георгій Кониський читав там курс орації і піїтики, а пізніше - філософії, будучи ректором академії.
Від 1746 року Григорій Полетика працює перекладачем у С.-Петербурзькій академії наук, згодом - в урядовому Синоді. Він перекладає не лише ділові папери, а й античних філософів та видає книжками їхні твори, зокрема афоризми мудрого римського стоїка Епіктета, грека Ксенофонта - про діла і бесіди Сократа. 1763 року у С.-Петербурзі побачив світ словник Полетики шістьма мовами: російською, грецькою, латиною, французькою, німецькою і англійською - чи не перший подібний словник у Російській імперії... А ще за рік Полетику призначено головним інспектором над класами морського шляхетного кадетського корпусу, що містився на Василівському острові. Тут-таки знаходився і будинок Полетик, бо Григорій узяв шлюб з дочкою відставного генерального судді Війська Запорозького Івана Гамалії і подружжя вже мало первістка Василя. Не забував Григорій Полетика про батьківщину, на літні вакації їздив до рідних піль, працював у бібліотеці Києво-Печерської лаври, збирав матеріали з історії України, написав дослідження про перші школи й освіту в Русі-Україні.
На посаді головного інспектора морського корпусу допитливий Полетика зробив чимало нововведень. Він укладає "Проект зміни порядку навчання і покращання навчального процесу", який був затверджений як керівництво до дії. В морському шляхетному кадетському корпусі за чотири роки учні осягали арифметику, геометрію, тригонометрію, астрономію, географію, навігацію, фортифікацію, корабельну архітектуру, такелажне мистецтво, французьку, німецьку, англійську мови (згодився Полетиків словник!), малювання, фехтування, танці (остання наука мала виправити позитуру і зробити кадета струнким і приємним).
Але головна подія в житті Григорія Полетики - це його депутатство в російському парламенті, якщо так можна назвати в монархічній державі Комісію для творення проекту нового уложення законів, яку імператриця скликала 1767 року.
Україну (за тодішнім офіційним означенням - Малоросію) представляли обрані десятеро полкових шляхтичів, дванадцятеро міщан, одинадцятеро полкових козаків, двоє - від Запорозької Січі. Цікава передісторія обрання Полетики. Обраний спершу від шляхетства Лубенського полку гадяцький полковник Крижанівський злякався захищати вимоги лубенської старшини, бо вони йшли врозріз із прагненнями матушки-цариці і її поплічника графа Рум'янцева, і відкараскався місії, пославшись на хворобу. Тоді лубенці назвали своїм представником на той час петербуржця Григорія Полетику, і він не відмовився, бо мав за честь довіру громади, земляків. Та ще й добре попрацював, готуючись до участі в роботі комісії, використавши й "Історію Русів", і Литовський статут, й інші правові та історичні документи, якими здавна цікавився і які мав на руках. До речі, Григорій Полетика зібрав одну з кращих у всій Російській імперії приватних бібліотек, це підтверджують листи його сучасників.
На засіданні комісії Григорій Полетика виступив з історичною запискою - запереченням настанов Малоросійської колегії своєму депутатові Дмитру Наталіну. Після скасування гетьманства 1764 року царат вважав правлячим органом в Україні саме Малоросійську колегію. Вона складалася з восьми чоловік: четверо з генеральної козацької старшини і четверо представників російської адміністрації, а на чолі стояв Петро Рум'янцев - подейкували, позашлюбний син Петра Першого. Відповідні до складу колегії були і її настанови.
Полетика заперечив більшість пунктів "Настанови". Перш за все наголосив на тому, як багато виграла Росія від приєднання до неї України - і політично, й економічно. Критикував наміри колегії замінити  адміністративний поділ на полки губерніями, а сотні - "уездами". Протестував проти податку у вигляді так званого "рубльового окладу", логічно доводив, що брати з кожної хати по рублю - це пограбувати незаможних. На його погляд, справедливіше брати податок з наявної кількості землі, як робилося за князівства Київського. Викликав подив у Полетики і намір Малоросійської колегії виписати з Німеччини лісничих для розведення лісів. Невже в Україні немає своїх тямущих у цій справі? Колегія збиралася обмежити куріння горілки, на що Полетика тонко зауважив: таким чином од пияцтва не вбережеш, на це існують інакші методи: освіта і вільність народів, тільки так суспільство прихиляється до доброчинності.
На пропозицію колегії переформувати й озброїти козацькі полки на кшталт російського війська Полетика відповів, що то є недоцільно. Чи не краще дати лад існуючому Війську Запорозькому, а саме: урівняти чисельність полків, на старшину обирати здібних людей із місцевих, регулярно платити жалування, не використовувати козаків на господарських і підсобних роботах, що практикувалося царським урядом ще від імператора Петра.
Малоросійська колегія вважала, що народ наш ледачий і розбещений, а причина одна: "мнимое в свободе своевольство", і пропонувала описати всі будинки, хати, земельні угіддя, пронумерувати їх або наділити певним знаком. На це Полетика дотепно відказує: "Легко можно на земли и домы наложить новые подати, легко можно расставить нумеры, но опасно только то, чтоб одни нумеры остались, а людей не будет. Представляемые же от коллегии средства, чтоб уходящих сыскивать всеми мерами, наказывать, посылать на поселение и на каторгу, столь насильственные суть, столь и бесполезные, ибо сие народа, близ границ живущего, не удержит. Лучше, по всемилостивейшему её императорского величества намерению, оградить государство благоденствием, а не стражею, то народ и без того в пределах своих останется".
Далекоглядний і завершальний пункт цього визначного політичного трактату Григорія Полетики: "Предлагаемые Малороссийской коллегией к поправлению состояния нашего средства все принуждены, все насильны, все отяготительны,  все несходны ни с состоянием нашего народа, ни с воспитанием, ни с обыкновениями оного. Ненадобными почтены наши законы, которые, однако, больше многих других с человеколюбием сходствуют, унижена наша служба... описан с худой стороны и неприятными красками наш народ, который нравами и поведением своим нельзя сказать, чтоб других был хуже; представлены способы к нашему отягощению и, можно сказать, к неминуемому разорению. Не такими средствами приводится народ к благоденствию, каковые представляет Малороссийская коллегия. Итак, никакой нам другой надежды не осталось, кроме на Бога и на Ваше императорское Величество...
Ваше императорское Величество можете оставить при прежних наших правах и обыкновениях, не нарушая спасительного Вашего намерения и конца, то есть, целости империи и народного благополучия..."
Полетика висловлював не тільки свою особисту думку, а й певного кола сучасників-однодумців. Розумна німкеня на російському престолі, яка часто одвідувала засідання комісії і, певно, чула виступ Полетики, збагнула, що поки що краще не чіпати устрою і звичаїв, заведених за Гетьманщини, тим паче що планувала незабарну війну з Туреччиною, в якій козацькі полки їй згодяться... Вона оголосила-таки війну, у зв'язку з чим і розпустила комісію для творення проекту нового уложення законів. На цьому законотворча діяльність Катерини Другої припинилася, надалі вона діяла "высочайшими указами".
Коли війна з Туреччиною принесла їй успіх, вона нагородила запорозьку старшину золотими медалями, а за рік... збройно знищила Запорозьку Січ, видавши заднім числом про це указ-маніфест. Поступово, не кваплячись, нищила й інші українські інституції. 1782 року полкова Україна перетворена на губернську з трьома намісництвами, наступного - посполиті, тобто селяни, переведені в кріпаків, а виборні козаки - в карабінери.
Яка ж доля спіткала Григорія Полетику по гучному виступові у "Законодавчих зборах"? 1771 року на Василівському острові у Санкт-Петербурзі сталася велика пожежа (згоріла частина шляхетного морського корпусу і будинок Полетики), завдавши йому шкоди на 16 тисяч карбованців - на той час величезні гроші... І що найболючіше для Григорія Андрійовича - згоріла значна частина бібліотеки: "...за все для мене дорожча моя бібліотека, що складалася з кількох тисяч книжок і про яку я можу запевнити, що вона була одна з кращих у російській державі... такої не тільки в жодного з партикулярних людей не було, але і з державними російськими бібліотеками моя в першості, рідкісності і древності книг сперечатися могла..."
Невдовзі Полетика виходить у відставку і виїздить в Україну. Впорядковує свої маєтки, судиться за них із сусідами і, зважаючи на загальну ситуацію, відчувши марність своїх намагань відстояти автономний устрій України, бреде слідом більшості української старшини, яка кинулася добувати собі і своїм дітям дворянські звання...
Помирає Григорій Полетика 27 листопада 1784 року в Санкт-Петербурзі, будучи там наїздом, шукаючи в столичних канцеляріях правди на сво-
їх зажерливих сусідів. Похований в Олександро-Невській лаврі, могила до нашого часу не збереглася. Автор цих рядків шукав її разом з петербурзькими науковцями, проте не знайшов, хоча ділянка поховання відома. Але ж минуло понад два сторіччя...
Тож повернімося до того, з чого почали. Чи був Григорій Полетика автором "Історії Русів"?
У романі "Злет і заземлення Григорія Полетики" я спробував дослідити це питання, над яким сушили голови покоління істориків. Я порівняв праці мого героя, шукаючи в них спільного із славетною "Історією" - за манерою викладу, за наведеними фактами, врешті - за мовною особливістю письма.
Певна річ, головне - зіставлення історичних фактів. Подибуємо їхню розбіжність в "Історії Русів" та незакінченій, але найвагомішій історичній розвідці Григорія Полетики "На каком основании Малая Россия была под Республикой Польською и на каких договорах отдалась российским государям, и патриотическое рассуждение, каким образом можно бы оную ныне учредить, чтобы она полезна могла быть Российскому государству без нарушения прав её и вольностей". Відрізняється і хронологія українських гетьманів, і особливо події, пов'язані з Переяславською угодою 1654 року - в цьому разі Полетика ближчий до "Літопису про війну Хмельницького з поляками" Григорія Грабянки. Відрізняються стиль і лексика. Отож я зробив висновок, що Григорій Полетика не був автором "Історії Русів", а вона є плодом гуртової праці багатьох поколінь найосвіченішої на той час верстви народу - українських і білоруських ченців, про що, власне, і мовиться у передмові до неї. Можливо, це переднє слово написав Григорій Полетика, готуючись до виступу в згаданій комісії і використовуючи опис подій, наведених в "Історії Русів", можливо, пізніше попрацював над стилем і мовою викладу "Історії" його син Василь Полетика, як тепер кажуть, підредагував, бо за манерою письма видана 1846 року ця пам'ятка ближче саме до першої половини ХІХ століття, хоча йдеться в ній про події до 1769 року, коли припинила роботу катерининська законодавча комісія.
Втім, це моя думка, яку аж ніяк не вважаю остаточною. Скажімо, Олександр Лазаревський назвав авторами "Історії Русів" обох Полетик, батька й сина. Зауважимо, що Василь Полетика також був помітною постаттю свого часу, предводителем дворянства (маршалком) Роменського повіту, автором "міркувань" про давню історію світу, "Опису міста Ромна і його повіту 1807 - 8 років", "Записки о начале, происхождении и достоинстве малороссийского дворянства", яка була покладена в основу прохання української депутації під час коронації Олександра Першого: повернути Україні її права і вольності. Версію Лазаревського щодо авторства "Історії Русів" підтримували такі поважні дослідники, як Михайло Драгоманов, Василь Горленко та Ілько Борщак.
Але врешті не в тім річ - був Григорій Полетика автором "Історії Русів" чи ні. Своїм життям, творчістю і діяльністю він цілком заслужив оцінки, яку дав йому Михайло Грушевський в "Ілюстрованій історії України": "Григорій Полетика - звісний український патріот".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2003 > Тема "Українці мої..."