Версiя для друку Обговорити в форумi

Котрий десяток літ зберігаю незвичайну реліквію: «Кобзар» Т. Г. Шевченка 1939 року видання. Сторінки його розсипались і потерлись, почорніла обкладинка. Та дорожчого від нього нема й не буде, бо історія його надзвичайна.
Якось, вивчаючи з учнями творчість Т. Шевченка, я дала завдання школярам принести з дому «Кобзарі», аби показати дітям різні його видання, довести, що майже у кожній хаті зберігається мудре слово нашого Пророка. І, звичайно ж, почитати його твори.
Учні принесли книги, роздивлялися їх. Були серед них нові у барвистих обкладинках і вже досить перечитані, які читало не одне покоління. Та увагу учнів, і мою теж, привернув «Кобзар», принесений Толиком Юрченком. Його розповідь запам’яталась нам усім назавжди...
У серпні 1941 року бійці Червоної Армії відступали під віроломним натиском фашистських військ, залишаючи місто за містом, село за селом. Догорало у вогні напівзруйноване село Нова Дача на Дніпропетровщині. На його безлюдних вулицях з’явилися фашисти-італійці у зелених мундирах. Вони зігнали тих, хто ще залишився в селі, в основному жінок, літніх чоловіків і дітей, на майдан і через перекладача виголосили свої заборони. Серед заборон під загрозою смерті було перебування населення після 21 години та будь-яка допомога партизанам і червоноармійцям. Сестри Ніна й Ганна Юрченко важко переживали розлуку з батьком і братами, які пішли на фронт. Дуже сумували за ними. Якось Ганна вийшла на город копати картоплю і там, у кукурудзі, почула чийсь стогін. Коли підійшла поближче, то побачила тяжко пораненого бійця. Жінки діждалися темряви і обережно внесли чоловіка в хату. Кілька тижнів сестри лікували пораненого. Коли він трохи одужав, то дістав зі свого речового мішка «Кобзар» Т. Шевченка. Спочатку читав його сам, а потім вечорами, щільно затуливши вікна, запаливши ґнотика, вправленого в гільзу патрона, боєць читав жінкам. А вони слухали про знедолену Катерину і багатостраждальну Ганну-наймичку, про месників гайдамак і гнівні рядки Кобзаря про царя і самодержавство. Слова великого Пророка лягали на душу і жінкам, і пораненому бійцю, вселяли віру в перемогу.
Настав той день, коли червоноармієць попрощався зі своїми рятівницями, і вже зібрався було йти, щоб наздогнати своїх. Але затримався. Він не знав, чим може віддячити цим двом сестрам, які не злякалися заборони фашистів, ризикували своїм життям заради нього. Чоловік хвилинку подумав і дістав з рюкзака «Кобзар» — найдорожче, що мав. «Збережіть, прошу вас, на згадку...»
Ніхто не знав чи не запам’ятав прізвища бійця, та й ім’я його забулося. Ніхто не знає його фронтової долі: чи пощастило йому дістатися до своїх, чи вберігся в тому пекельному горнилі війни. Довгі роки в родині Юрченків зберігали ось цей «Кобзар». Давно вже пішли в інші світи бабусі Ніна і Ганна. Живе тільки їхній переказ про ту пам’ятну зустріч і Шевченків «Кобзар», якого тепер подарував мені учень.
Книга ця дуже дорога для мене, щороку розповідаю її історію моїм новим учням. А Толі Юрченкові віддала свого, новенького «Кобзаря», бо не може бути добра оселя без мудрого Кобзаревого слова.
У музеї «Кобзаря» в Черкасах серед сотень книг видання передвоєнного 1939-го я не побачила. Жаль розлучатися з ним, але місце його там.

Тетяна КОНАРЄВА,
вчителька української мови та літератури
с. Михайлівка на Черкащині

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"