Версiя для друку Обговорити в форумi

ОПОВІДАННЯ

Романа, Сергія та Олеся знало півсела – тільки приїдуть до бабусі на канікули, як одразу щось учворять. На Івана Купала їх із міліцією шукали – хлопчаки чкурнули до лісу цвіт папороті шукати, нікому нічого не сказавши. Згодом опівночі лякали старших дівчат та хлопців, які йшли до клубу, – бешкетники повбиралися в білі простирадла, сховалися біля цвинтаря і вискакували з-за хрестів, коли чули чиїсь кроки. Якби не дядько Іван, який посунув навперейми білим постатям із вилами, хто знає, скільки вони ще б удавали «привидів». От і цього разу було видно: щось затіяти збираються.
Зустріч вони призначили рівно об одинадцятій ночі біля старої клуні у дворі баби Явдохи. Весь куток ходив до лісу стежкою, що починалася із цього двору.
Роман тихенько встав із ліжка, натягнув шорти, розібрався з кросівками та поліз у вікно. Завдяки кількарічній практиці він майже безгучно вилазив через кватирку. Щоправда, Роман останнім часом дуже швидко ріс і побоювався, що наступного літа йому доведеться вигадати якийсь інший спосіб «втечі».
– А я? – Миколка й собі сів на ліжку.
– Лишайся вдома! – обурено прошепотів старший брат і вислизнув у темряву.
Коли підбіг до клуні, друзі вже чекали.
– Отже, так. Ідемо до кургану за селом. Там ми зустрінемо Старого Козака. Якщо забрати в нього люльку, він хоч-не-хоч викаже, де скарб захований, – інструктував Сергій.
– Стоп-стоп! – перебив скоромовку Роман. – А детальніше? Хто такий Старий Козак? Чого саме люльку? І взагалі – який скарб?
Хлопці здивовано подивилися на нього:
– Ти що, з Місяця звалився? Не знаєш переказу?
– Та ніби не чув... Олесь заходився розказувати:
– Колись давно жив на хуторі поблизу нашого села Старий Козак. Заможно жив та довго, і жодна зброя його не брала. А все тому, що мав зачаровану люльку. Якось вирушив він у похід. Та от біда – люльку вдома забув. Ну, і поранили його дуже. Тільки й устиг він добратися до рідної хати – щоб річ зачакловану знайти та померти. Хутір тоді згорів, а все багатство десь поділося. На місці хутора тепер курган, то й кажуть, що це Старий Козак заховав свої скарби та охороняє.
– Ого! Моторошно, – пересмикнув плечима Роман і поцікавився: – А чого саме сьогодні треба йти шукати цього... Старого Козака? Хлопці перезирнулися:
– Ні, ти таки точно з Місяця звалився! Так сьогодні ж Спаса!
– То й що?
– А те, що за весну й літо мерці виходять на землю лише тричі: у Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.
Підійшовши до кургану, друзі розділилися. «Курган великий, якщо будемо триматися поодинці, маємо більше шансів не проґавити», – скомандував Сергій. Хоча Романові ця тактика була не дуже до душі, та виказувати страх перед товаришами він не став – ще боягузом обізвуть, чого доброго.
Хлопець поблукав трошки туди-сюди, пильно вглядаючись у темінь. Згодом уже й ніч стала здаватися не такою чорною і курган – не таким моторошним. Роман почав мугикати якусь пісеньку... Раптом десь у кущах почувся шурхіт.
– Хто там? – злякано спитав хлопець і почав удивлятися в гущавину.
– Щось бачиш? – поцікавилися збоку.
– Та ніби нікого нема... – механічно відповів Роман, а потім рвучко повернувся: – А ви хто?
Перед ним стояв дядько – не надто високий, звичайної зовнішності. Хіба тільки вуса в нього задовгі... Та одяг якийсь старовинний... І – що це? – шаблюка на перев’язі та рука, як перетята, вся у крові.
– Старий Козак...
– Ет, хлопче. Бачу, не дуже тебе навчили, як старших шанувати!
Роман струснув головою і сказав:
– Перепрошую. Я – Роман, онук Марії Ковальчукової, яка живе на кутку Баштанка. На літо приїхав, на канікули.
– Так уже краще. А я – Пилип Нечуйвітер, жив тут колись.
– Тобто ви... Той, як його... Ну, привид? Козак засміявся.
– Гов, які слова знаєш! Е, ні, так собі... Буває, приходжу, щоб подивитися, як тут на моїй землі ведеться...
«Чи скарби ніхто не поцупив!» – промайнуло в Романовій голові.
– А… Дядьку, ви маєте люльку? – вирішив брати бика за роги хлопчина.
– Чого ж? Маю.
– Дайте, будь ласка.
Козак знову засміявся.
– Ти б іще шаблюку в мене попросив! Малий ще для цього – молоко на губах не обсохло.
Хлопець похнюпився. Пилип, помітивши це, перевів розмову на інше:
– А розкажи-но мені ліпше, як вам зараз ведеться. Жито сієте?
– Нібито так, – трошки невпевнено відповів Роман.
– До церкви ходите?
– От сьогодні був, – це прозвучало вже сміливіше.
– Пісень співаєте? – продовжував козак.
– Співаємо, вигукнув хлопець.
– І яких?
– Та різних!
– Що, і наших – старих, козацьких?
– Так, буває.
– То давай заспіваємо.
Пилип затягнув на повен голос «Ой, на горі та женці жнуть», а хлопчина впевнено підспівував. Це була улюблена пісня його батька. Луна множила голоси, і здавалося, ніби співає цілий хор, ніби з кургану підхоплюють пісню сотні голосів. Романові розпирало груди від гордості – от, мовляв, і він співає разом із десятками поколінь предків, і він знає, і він причетний…
Коли пісня відлунала, Старий Козак поглянув з-під насуплених брів та мовив:
– Ну, все. Тобі додому час, та й мені також…
– Прощавайте! – відповів Роман і рушив у бік села. Проте за кілька кроків озирнувся, немов би щось пригадавши: – А як же скарб?
Козак розсміявся утретє.
– Скарб – у тобі. Доки ти берегтимеш традиції своїх предків – він буде завжди з тобою.

Віта ЛЕВИЦЬКА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2009 > Тема ""Джерельце""