Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4600)
З потоку життя (7298)
Душі криниця (4291)
Українці мої... (1719)
Резонанс (2369)
Урок української (1007)
"Білі плями" історії (1873)
Крим - наш дім (1481)
"Будьмо!" (273)
Ми єсть народ? (257)
Бути чи не бути? (479)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (284)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ХУДОЖН╢ ЗОБРАЖЕННЯ «МОВНОГО РЕЙДЕРСТВА» У ПОЕТИЦ╤ ╤ВАНА НИЗОВОГО
╤ван Низовий – один ╕з найяскрав╕ших творц╕в художнього слова друго╖ половини ХХ –...


ЛИШ ЧЕКАЛИ Б НА МЕНЕ ДИТЯЧ╤ ДОПИТЛИВ╤ ОЧ╤, ╤ ДЗВ╤НКИМ «ДОБРИЙ ДЕНЬ!» ПОЧИНАВСЯ ЩОРАЗУ УРОК…
Дякую тоб╕, вчителько, що розв╕яла м╕й смуток, що допомогла мен╕ перебороти особист╕ негаразди...


ТАРАС ШЕВЧЕНКО ╤ ВОЛОДИМИР СОСЮРА
...використовуючи образи Шевченка, Сосюра не вдавався до ╖хн╕х простих рем╕н╕сценц╕й, а творчо...


«ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВ╤ТОВА!»
Про талановитого молодого педагога — вчителя укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури...


«…МЕН╤ ╤ ВДЕНЬ, ╤ ВНОЧ╤ СНИТЬСЯ ОТА БЛАГОДАТЬ НАД ДН╤ПРОМ…»
ОБРАЗ УКРА╥НИ В ТВОРЧОСТ╤ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 17.08.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#33 за 17.08.2007
МАЗЕПА
Володимир СОСЮРА


Поема
(Продовження. Поч. у № 32).

Ц╕ думи вихором гудуть
У голов╕ ревнив╕й пана.
В╕н зором пробива╓ грудь,
На землю кида╓ ╤вана
З лицем, од болю помертв╕лим…
╤з хряском сталь вгруза у т╕ло…
Зда╓ться, швидко так ╕ просто:
На те при боц╕ й шабля гостра
В оправ╕ висить золот╕й,
Щоб пажа викликать на б╕й!
В уяв╕ ╕ любов, ╕ слава
Над головою Брон╕слава…
“Я так р╕шив. Насп╕в вже час.
А шабля викона наказ!”
Немов на тих╕м тл╕ заграв,
Бенкет в огнях с╕я ╕ тане…
Сидить совою Брон╕слав
╤ скоса погляда на Йвана.
Н╕с од вина, немов блакить,
З╕йшлись над ним грозою брови…
Ах, як в╕н заздрить, як болить
Шляхетне серце гонорове!
Не чу╓ Йван, любов’ю радий,
Як пан гадюкою сичить:
“З якою рад╕стю, проклятий,
Я б заколов тебе в цю мить!”
Йван покида огн╕ та дим,
╤де на шум берез ╕ хво╖…
Усм╕шка Юз╕ молодо╖
╤ непом╕тний знак рукою
Його покликали туди.
З╕рки, з╕рки, лиш вам одним
Шумлять задуман╕ вершини,
Й про Дон-Жуана з Укра╖ни
Пливе, сну╓ться п╕сн╕ дим,
То тане, та зроста╓ знов…
Яка це музика — любов!..
З╕рки мо╖, кв╕тки лазур╕!
А Брон╕слав, неначе буря,
Заран╕ кров’ю помсти п’яний,
По парку скр╕зь шука╓ Йвана
Над В╕сли дзеркалом ясним…
В╕н дума╓, що Зося з ним.
У глушин╕ шепоче листя,
Там т╕н╕ дв╕ в одну злилися,
Под╕бн╕ губи ╖х до ран…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А пот╕м з Юзею ╤ван
Десь б╕ля замку роз╕йшлися.
Був в╕тер юний ╕ дзв╕нкий.
Мазепа зв╕в до неба оч╕.
“З╕рки, з╕рки мо╖, з╕рки,
Я в╕ршувати зараз хочу!”
Сну╓ться, лине п╕сн╕ дим
Про довгий шум берез ╕ хво╖,
Про козак╕в, про дальн╕й д╕м,
Що над могутньою р╕кою,
Про дзв╕н копит удалин╕,
Про оч╕ д╕вчини сумн╕,
Що вс╕ в сльозах в╕кна малого
Глядять печально на дорогу.
Стира╓ час копит сл╕ди…
В╕н не повернеться, не жди!
╤ван у настро╖ сумн╕м
Душею тоне молодою…
╤ раптом чу╓: хтось за ним
╤де р╕шучою ходою…
Хто од╕рвав його од дум?
Хто дав на те нахаб╕ право?..
Та протина╓ ноч╕ тьму
Суворий голос Брон╕слава:
“Пост╕йте, блазню чорнобровий,
Я хочу вам сказать два слова,
Щоб не повадно вам було…
Ну, словом, шпаду* наголо!” —
Спок╕йно каже Брон╕слав,
Але в словах жага цупка.
Знялась, як т╕нь його рука,
Мов хв╕ст слизький ╕ чорний гада…
╤ ляпас дзв╕нко пролунав.
Мазеп╕ стало млосно й радо,
Скривили губи лють терпка,
╤ дороге держальце шпади
До болю стиснула рука.
Держися, любий м╕й козаче,
Не можна тут ловити гав!
╤ван да╓ спок╕йно здач╕, —
╤ захитався Брон╕слав.
Немов стоять йому обридло.
“Тепер держись, прокляте бидло!”
Удар летить ╕ марно пада.
Вони схопилися за шпади,
╤ от схрестилися дзв╕нк╕
У св╕тл╕ м╕сячн╕м клинки…
Л╕тають шпади, наче птиц╕,
Як ╕скри од очей ╕ криц╕…
Так╕ страшн╕ у п╕тьм╕ бур╕й
Б╕йц╕в напружен╕ ф╕гури!
Все ╖х життя — на лез╕ шпади…
З них н╕ один не дасть пощади.
╤ т╕льки думкою жи╓,
Коли клинком сво╖м проб’╓
В╕н серце ворога уперте
На рад╕сть ╕ соб╕, ╕ смерти!
Був довгий б╕й п╕д ноч╕ крепом.
Був, наче буря, Брон╕слав…
Сп╕ткнувся, похиливсь ╕ впав
З проколотим плечем Мазепа.
“Невже к╕нець?” П╕д ноч╕ крепом
Було все тихо так кругом.
Пан напоровся животом
На золотий клинок Мазепи,
Немов спочить на нього л╕г…
╤ все…
   Знайшли на ранок ╖х
Бл╕д╕ стривожен╕ пани.
Лежало в чарах тишини
На Йван╕ т╕ло Брон╕слава,
╤ виглядав клинок кривавий
З його широко╖ спини…
Немов дивились оч╕ зл╕
На Йвана хмуро ╕ сердито,
Що був клинком його прибитий,
Немов метелик до земл╕…
Хто з них повернеться ╕з мли,
Заго╖ть знов розтят╕ жили?
Т╕ла у палац принесли
╤ на п╕длоз╕ положили.
Немов живий, лежав ╤ван
З трояндою жахкою рани…
А поруч нього мертвий пан…
╤ плакали нечутно панни…
╤ван немов всм╕хавсь у сн╕.
Був пана з╕р, неначе жало.
╤ сумно лицар╕ стояли
Над ╖х т╕лами в тишин╕.
День заливав шибки ╕ рами,
Немов р╕кою голубою…
╤ван з╕тхнув, пов╕в рукою
╤ глянув мутними очами,
П╕дв╕всь на л╕кт╕ й запитав:
“Зда╓ться, пане Брон╕слав,
Вам не з╕йтись уже з╕ мною?!
Я вм╕ю волод╕ть клинком!” —
╤ мовчки слухали героя
Печальн╕ лицар╕ кругом.
╤ван з╕тхнув (тяжка робота),
Кров показалася ╕з рота…
МАЗЕПА
Прощайте… Мабуть, не знесу…
Скривився круль, змахнув сльозу,
Що у сво╖м пов╕льн╕м рус╕
Спинилася на довг╕м вус╕.
Дарма! Ц╕ сльози, наче мухи.
За першою тече вже друга…
╤ сивобровий женолюб
╥╖ ковтнув куточком губ.
КОРОЛЬ
О, як душа моя болить!
Не покидай мене, ╤ване!
Ти — як дитя мо╓ кохане…
Без тебе сумно буде жить.
Тво╖ страждання серце крають,
Мо╓ ти сонечко ясне:
Я все, я все тоб╕ прощаю,
Т╕льки не кидай ти мене!
Ось л╕кар. В╕н нагнувсь над пажем,
Приклав якихсь до рани трав
╤ пот╕м коротко сказав:
“В╕н буде жить, величн╕сть ваша”.
“В╕н буде жить”, — з╕тхали панни…
Кр╕зь в╕кна зацв╕ла блакить…
“В╕н буде жить, в╕н буде жить!”
КОРОЛЬ
Вони з╕йшлись на чесн╕м ╜ерц╕.
╤ от ф╕нал. Судить не нам.
Але безмовним воякам
Слова круля не йдуть до серця.
Бо в ╖х серцях жалю вогонь
Т╕льки за шляхтича свого.
Та одгула гроза кривава…
Така вже доля Брон╕слава.
Був день холодний ╕ сумний
З дощем ╕ без золотожар.
У вишин╕ лет╕ли хмари
Кудись на п╕вдень золотий,
Мов лицар╕ на гр╕зний б╕й
Непереможною юрбою…
Шум╕ли верби над р╕кою,
Був день холодний ╕ сумний.
Прощально шелест╕ли трави,
Коли ховали Брон╕слава.
Востанн╓ лицар╕ за ним
╤шли печальною юрбою.
Шум╕ли верби над р╕кою,
Його несли в останн╕й д╕м…
Вс╕ зосереджен╕, сумн╕.
Було усе одного тона.
На бойов╕м його кон╕
Лежала траурна попона.
Був крик ╕ сум у св╕тл╕ дня,
╤ сльози на очах коня…
Ми вс╕ приречен╕ кос╕,
Що держить смерть…
О св╕те б╕лий!
Гроб у могилу опустили,
А пот╕м роз╕йшлись ус╕.
Лишився цвинтар спорожн╕лий,
╤ на могил╕ хрест новий,
Мов одинокий вартовий.
Хтось на ознаку дружб╕ мил╕й
Лишив кв╕тки на т╕й могил╕.
╥х дощ мочив ╕ у трав╕
Вони лежали, мов жив╕.
Там нев╕дома з Укра╖ни
За паном плакала д╕вчина,
Ламала руки в шум╕ трав:
“Ой, Брон╕славе, Брон╕слав!..” —
Ридала д╕вчина ╕ небо.
“Якби ж ти знав, якби ти знав,
Що я при╖хала до тебе!..
Ти сонцем був мен╕, зорею, —
╤ от закрились оч╕ мил╕!..”
Так голосила на могил╕
Майбутня ж╕нка Кочубея.
Як т╕нь, прийшла у шум╕ трав,
Як т╕нь, п╕шла в туман дороги…
Н╕хто з пан╕в ╖╖ не знав,
Не знала ╕ вона н╕кого.
Лиш понесла широким степом
У серц╕ пр╕звище — “Мазепа”.
___________________________
* Шпада (застар╕ле) — шпага.

III
Був довго Йван у сн╕ неначе,
╤ серце стомлене козаче
То в╕дпускав, то тиснув жах,
Що жить йому лишилось мало…
В╕н бачив: смерть в його ногах
З косою гр╕зною стояла,
Щоб голову одтять йому
╤ повести у в╕чну тьму.
В╕н чув: над ним музика грала,
╤ десь лунав погребний дзв╕н…
Хололи ноги до кол╕н,
╤ серцю страшно так ставало,
Мов гаснув день останн╕м блиском.
╤ смерть п╕дходила так близько…
Вона хитала головою
╤ нам╕рялася косою…
Над ним безжально╖ руки
Так сухо цокали к╕стки,
╤ розв╕вався саван б╕лий,
Мов танцювать хот╕лось ╖й…
Був рот порожн╕й ╕ страшний,
Мов приготовлена могила,
╤ в╕н см╕явся: “М╕й тепер ти!” —
Так трудно Йван боровся з смертю,
У боротьб╕ кошмарн╕й т╕й
В╕н став тоненький ╕ худий,
╤ на обличч╕, що — як в╕ск,
Погас очей юнацький блиск.
В╕н дихав швидко ╕ невпинно,
Немов д╕дусь або дитина,
Та боротьба, як н╕ч, була,
Не раз здавалося, що гине…
Та т╕льки думка про Вкра╖ну
Герою вмерти не дала.
Над ним ясн╕ти стала мла,
Став пов╕льн╕шим дих ╤вана.
╤ смерть з косою в╕д╕йшла
В сво╖ незл╕чен╕ тумани…
Десь см╕х ╖╖ востанн╓ гув,
Мов реготали дальн╕ грози…
╤ на щоках сво╖х в╕дчув
╤ван чи╖сь гаряч╕ сльози.
Немов огонь, вони пливли.
То сльози Юзин╕ були.
Мов хмарка н╕жна ╕ пухка,
Що над в╕кном в задум╕ стала,
Пок╕рна Юзина рука
В руц╕ ╤ванов╕й лежала.
Тонула син╕ми очами
Вона у тьм╕ його очей,
╤ погляд невимовний цей
Не можна передать словами.
Як передать волошки з╕р,
Що н╕ччю тягнеться до з╕р,
Або як у ставок глибокий
Журлива дивиться осока,
Чи у корон╕ з янтаря
В веч╕рн╕й океан — зоря?
МАЗЕПА
Так св╕жо й легко на груд╕,
Неначе гору з не╖ збили.
Знов за в╕кном степи руд╕,
╤ Укра╖на — край м╕й милий,
Що як зоря мен╕ с╕я…
╥╖ побачу знову я!
Я буду жить. Прощай, могило!
Повн╕╓ з╕р ╕ серця б╕й…
ЮЗЯ
Яка я рада, любий м╕й!
╤ голос Юз╕ молодий
Неначе лл╓ солодк╕ сили
В Мазепи виснажен╕ жили…
Й кохана в б╕лому вбранн╕
Над ним поникла в тишин╕,
Неначе янгол б╕локрилий…
МАЗЕПА
М╕й ген╕й добрий, золотий,
Моя любов, в╕драдо мила!
Якби ти знала все, то б ти
З╕ мною б╕льше б не ходила.
В сво╖ долон╕ золот╕
Не брала б ти мого обличчя,
А прокляла б на в╕ки в╕чн╕
╤ брови, й губи, й руки т╕,
Що ти життя сво╓ невинне
Зв’язала з ними до загину.
Якби я все сказав, кохана,
Чи дарувала б ти ╤вану?
ЮЗЯ
Мовчи, мовчи, орлюню, цить,
Тоб╕ не можна говорить.
Що б не було, я добре знаю, —
Моя любов усе проща╓.
Так╕ в╕ддан╕ й молод╕
Були вуста ╖╖ розкрит╕,
Що Йван забув усе на св╕т╕, —
Кров налила вуста бл╕д╕,
╤ в╕н притис ╖╖ к груд╕.
Дивився в оч╕ до знемоги,
Де щастя сонцем розлилося,
Все гладив плеч╕ ╕ волосся
╤ ц╕лував так довго, довго…
ЮЗЯ
От ╕ пройшли ус╕ тривоги.
Засни тепер, а я п╕ду.
Заграло сонце на дуду,
Кв╕тки вуста сво╖ розкрили,
Щоб славословить день новий,
╤ за спиною, наче крила…
Спок╕йний сон, коханий м╕й!
МАЗЕПА
Спок╕йний сон, моя кохана!
╤ сон прийшов, ╕ взяв ╤вана,
╤ над морями хмар ╕ г╕р
Пон╕с у тихий монастир…
Там, де пливуть веч╕рн╕ дзвони,
Де мати йгуменя бл╕да
Перед ╕коною рида
╤ хреститься, ╕ б’╓ поклони,
╤ сина згаду╓ свого…
Там тихий сп╕в, лампад огонь,
Черниц╕ йдуть, мов т╕н╕ чорн╕,
Рядами скорбними у тьму,
╤ все нагадують йому
Про дн╕ дитинства неповторн╕,
Про золот╕ хлоп’яцтва дн╕,
Що пролет╕ли, наче птиц╕…
Лице учительки-черниц╕
Над ним схилилося… — Маля! —
Так добре св╕тять оч╕ син╕.
В╕н з нею в╕льно розмовля
╤ по-французьки й по-латин╕,
В╕н зна╓, де яка земля,
Як там живуть чуж╕ народи,
Як╕ в них звича╖ ╕ як
Вкра╖ну полонив поляк,
╤, наче оводи т╕ зл╕,
╥╖ обс╕ли москал╕…
╤ оч╕ хлопчику горять,
В╕н б’╓ себе в маленьк╕ груди:
“Я Укра╖ну не забуду,
Вона для мене, як зоря!
Покличте знову кобзаря!
Я так люблю його мотиви
╤ золот╕ його слова
Про те, що воля ще жива,
Що наша слава не загине!..
Така любов до Укра╖ни
В його п╕снях, в очах його!..
Од них такий ╕де вогонь,
╤ пальц╕ струнами невпинно
Б╕жать, мов кон╕ по степах,
Мов сльози по щоках старечих…”
╤ трусяться маленьк╕ плеч╕,
╤ гн╕в стиска╓ кулачки:
“Ми в╕зьмем ворога в клинки
╤ на к╕стках його проклятих
Знов зацв╕те Вкра╖на-мати!”
— Учись, ╤ване!.. ╤ любов,
Свою любов до Укра╖ни
Вм╕й влить у формули ч╕тк╕,
Ум╕й спинить гарячу кров,
Рух нерозважливий руки
╤ стиснуть серце, коли треба.
Хай пада все, пала╓ небо,
А ти ╕ди спок╕йним кроком
До точки, що нам╕тив оком.
Учись в╕йни у ворог╕в,
Вивчай удачу ╖х ╕ зброю,
╤ слава п╕де за тобою,
Немов за п╕снею мотив.
╤ хлопчик слуха╓, мов п’╓,
Слова послушниц╕ чудов╕,
Неначе серденько сво╓
В╕н стиснуть хоче, й хмурить брови,
Гол╕вку чорну нахилив
Перед лицем негоди злив,
Мов приготовився до бою
З непереможною судьбою.
В╕н на в╕йну зм╕ня╓ мир,
Щоб у вогн╕ згор╕ти щиро.
Неначе струни дивн╕ л╕ри,
Далекий дзвонить монастир…
Там золот╕ Соф╕╖ дзвони
Пливуть над м╕стом монотонно.
╤вана кличуть ╕ гудуть:
“Зал╕зним будь, зал╕зним будь!
Ум╕й боротись до загину
Й свою нещасну Укра╖ну
На чужин╕ ти не забудь!”
— Н╕, не забуду! Я ╕ду
До тебе, краю м╕й убогий! —
╤ван спуска╓ з л╕жка ноги,
Йде, як сновида, до в╕кна.
— Я так люблю тво╖ дороги,
Моя Укра╖но сумна!
Ти на груд╕ мо╖й, як рана…
О, як зал╕зно в╕рю я,
Що час визволення настане,
╤ шабля золота моя,
Мазепи, гетьмана ╤вана,
Над трупом ката зас╕я!
Скор╕ш коня мен╕, коня!
Кричить ╤ван… Волосся — дуба,
Лице натхненне ╕ худе…
П╕д м╕сяцем б╕л╕ють зуби,
╤ кров тече з притислих губ…
В╕н у б╕лизн╕, наче труп,
Сто╖ть у м╕сячн╕й к╕мнат╕,
Неначе Марко той проклятий.
Ось поверта╓ться, ╕де,
Ляга на л╕жко ╕ безмовний
Так страшно дивиться у тьму…
Кр╕зь в╕кна — хмар кривава вовна
Про смерть нагаду╓ йому,
Коли, покинутий сво╖ми,
Програ╓ в╕н р╕шучий б╕й
╤ у Молдав╕╖ сумн╕й
Безславним сном старий спочине.
Як тяжко знов! Ось по к╕мнат╕
╤де його старенька мати,
Благословля його хрестом.
— Готовий будь! Збирайсь, м╕й сину!
Народ хвилю╓ться кругом…
Будь оборонцем Укра╖ни,
Що на шаблюки точить рала.
Тебе народ ╕ Бог обрали!
Над╕нь шолом ╕ меч в╕зьми,
Стань на чол╕, зд╕йми повстання,
Нехай чека тебе за те╓
Страшна дорога Мо╖сея,
Доноси, зрада ╕ вигнання…
Та доля страдник╕в така.
По ╖х дороз╕ в бур╕ часу
Колись пройдуть нестримн╕ маси…
Хай не здригне твоя рука,
Будь смолоскипом дн╕в нових!
Хай ти згориш, ╕ в╕тру см╕х
Розв╕╓ попелом над╕╖, —
Той не живе, хто жити вм╕╓
З душею темною раба.
Життя ж — це в╕чна боротьба!
╤ т╕льки сильними народи
Куються в нац╕╖, ╕дуть
Кр╕зь бур╕ в рад╕сн╕ походи,
Торують для нащадк╕в путь.
╥м не страшн╕ н╕ жар, н╕ л╕д,
Бо ╖хня воля, як гран╕т.
Люби ж, м╕й синку, св╕й народ,
Веди його ╕ йди за ним.
Хай не спиня пожеж╕ дим,
Не кривить в крик тв╕й юний рот,
Усе стерпи! Готовий будь!
Хоч ╕ тяжка твоя дорога,
Та це, м╕й хлопчику, н╕чого.
С╕длай коня — ╕ швидше в путь!
Хай не ляка тебе могила!
╥й хрест блиснув, як меч кривавий,
Десь загуло стократно: “Слава!..”
“На смерть мене благословила, —
╤ван подумав: — Я готов.
Тепер я знаю, що робити.
Я розкажу, чи╖ ми д╕ти,
Я возведу ясн╕ м╕ста…
Нас поведе вперед любов,
Любов ╕ слава золота!”
В╕н довго зорив, до утоми
В куток та╓мний ╕ знайомий,
Де мати чорна ╕ бл╕да
З хрестом пропала без сл╕да.
Даремно звав ╖╖ ╤ван
╤ простягав до не╖ руки, —
В кутку тремт╕в якийсь туман, —
Ридала п╕сня… Й тужн╕ звуки
За серце тисли молоде…
Незчувсь Мазепа, як в╕кно
Залив багрянцем юний день,
Як Юзя перед ним давно
Стояла, наче на молитв╕.
╤ снив в╕н про походи й битви,
Коли кров╕ густе вино
Полл╓ться по степах широких,
Де йтиме цар нестримним кроком
“В ╢вропу прорубать в╕кно…”
В╕н чу╓, цар ╕де по ньому,
У грудях грузнуть каблуки,
Так важко дихати старому…
— Чом ти прийшов до мого дому,
П╕вн╕чний злод╕ю? Чому
Мене штовха╓ш ти у тьму?..
Що я зробив тоб╕, проклятий?..
Але у в╕дпов╕дь гармати
Гримлять п╕д мурами Полтави,
╤ заглуша╓ крики “слава”,
Мов рух розпечений ядра,
Погребним гуркотом “ура”.
╤ван схопив себе за груди,
Сорочку рве, кричить, рида…
╤ панна злякана, бл╕да
Його в сльозах од муки будить.
МАЗЕПА
Коня! Скор╕ш мен╕ коня!
Дай шаблю й чоботи, кохана,
Тенд╕тна горлице моя!
Та не побачиш б╕льш ╤вана,
Цей палац покидаю я.
ЮЗЯ
Та що ти, любий! Ти — як т╕нь,
Тебе на смерть роз╕б’╓ к╕нь…
Тоб╕ лежать ще довго треба!
Але не слуха╓ Мазепа
╤ хоче встати, та легка
Л╕лейна Юзина рука
Його трима╓ й не пуска.
(Продовження в наступному номер╕).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 17.08.2007 > Тема "На допомогу вчителеві"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5039

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков