Версiя для друку Обговорити в форумi

 (Продовження. Поч. у № 8 - 45).

 Цікаво, що безквиткового пасажира так само називають «зайцем», пор.: «Люся потайки зітхає: Хоч два рази перевір, - Не зустрінеться тут заєць - безбілетний пасажир» (Н. Забіла). На основі цього значення лексеми «заєць» виникло поширене тепер в Україні порівняння «потрібний, як зайцеві стоп-сигнал» (тобто, зовсім не потрібний).
 Чимало цікавого про образ зайця в українській словесності знаходимо в працях відомого українського літературознавця й етнографа Миколи Сумцова. До речі, 1907 р. уперше в історії Харківського університету (його відкрито 17 січня 1805 р.) цей учений прочитав лекцію українською мовою, що було неабиякою подією політичної ваги.
«Ой ти, дівчино, з горіха зерня...»
 Кожен українець, у кого щоденщина та прагматизм не вбили любові до поезії та відчуття краси художнього слова, захоплюється ліричною драмою І. Франка «Зів’яле листя». І хоча б трішки тямучий у поезії знає четвертий вірш із «Другого жмутка»:
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?

Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться,
й сонця не хоче!

І чом твій усміх - для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!

 Багатьом цей твір (музика М. Лисенка) запам’ятався в чудовому виконанні відомого українського співака О. Врабеля. Хто чув це виконання, зокрема, на урочистому концерті, присвяченому 130-річчю з дня народження І. Франка у Львові 11 вересня 1986 року, той не зможе його забути.
 Але аж ніяк не кожен може правильно пояснити Франкове звертання із прихованим порівнянням «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Насправді в народній ментальності, в образній свідомості народу «горіх» - це завжди символ здоров’я. Колись казали: «Здорова, як волоський горіх». А добре здоров’я дівчини в даному випадку поєднується з її красою. Отже, повне звертання (з порівнянням) звучало б «Ой ти, дівчино, (здорова [дужа]), як з горіха зерня». Є й інша інтерпретація: поезію побудовано на опозиції - тверда шкарлупа (неприступність) - смачне зерня.
 Прикро, що такий досконалий майстер художнього слова, як
А. Ахматова (з походження - українка), не зрозуміла цього пишного Франкового образу, про що свідчить її переклад:

Стройная девушка, меньше орешка,
Что ж в твоём сердце
злая насмешка?

 Про переклади та про одне слово в перекладі

 У листопадовому, 43-му, випуску «Народної волі» за 2001 рік натрапила я на новий український переклад «Chanson d’automnе»
П. Верлена, що належить Ганні Черінь. Раніше цей шедевр українською мовою відтворили: М. Рудницький, Г. Кочур, Борис Тен,
М. Лукаш, М. Терещенко, І. Світличний та С. Гординський. Щоб обговорити проблему одного слова в перекладі, наведу переклад повністю:

 Монотонний заклин
 Осінніх віолін,
 Дощу краплини...
       Це голосіння,
       Млосне квиління
       Вглиб серця плине.
 Годинник вдарив
 Як крик зозулі -
 Дихання трачу.
       З напливу марив
       Про дні минулі
       Я плачу...
 Іду без тями
 Поміж вітрами
 В світ летаргічний.
       Під вітру свист,
       Як мертвий лист,
       На спокій вічний.

 Загалом, переклад влучний, одначе бентежать перші два рядки зі словом «віолін» - на мою думку, не надто милозвучним. А йдеться про представлення українському читачеві шедевру світової поезії, що належить перу П. Верлена - одного з найліричніших ліриків. У вісімнадцяти рядках вірша не знайдемо жодного штриха, що викликав би зорові асоціації - є тільки звукове тло. Для українського перекладача одразу ж виникає складна проблема: адже ключове слово в оригіналі - це преніжне violon, прямий український відповідник якого - скрипка - звучить аж ніяк не ніжно. Як уже зазначалося, є чимало українських перекладів цієї поезії, та я зупинюсь на двох, відмінних між собою - Г. Кочура та М. Лукаша:

 Неголосні
 Млосні пісні
 Струн осінніх
 Серце тобі
 Топлять в журбі,
 В голосіннях.
       Блідну, коли
       Чую з імли -
       Б’є годинник:
       Линуть думки
       В давні роки
       Мрій дитинних.
 Вийду я в двір -
 Вихровий вир
 В полі млистім
 Крутить, жене,
 Носить мене
 З жовклим листям
       (Г. Кочур).
 Ячать хлипкі,
 Хрипкі скрипки
 Листопада...
 Їх тужний хлип
 У серця глиб
 Просто пада
       Від їх плачу
       Я весь тремчу
       І ридаю,
       Як дні ясні,
       Немов у сні,
       Пригадаю.
 Кудись іду
 У даль бліду,
 З гір в долину.
 Мов жовклий лист
 Під вітру свист -
 В безвість лину
        (М. Лукаш).

 Якщо Г. Кочур робить ключовим «тендітне» слово «струни», то М. Лукаш, навпаки, не тільки впроваджує у свій переклад немилозвучне «скрипка», а й усіляко підкреслює його немилозвучність, будуючи на ньому звукопис.
І обидва переклади - хоча й дуже відмінні між собою - найчутливіше відтворюють оригінал, стають вартісним надбанням української перекладної літератури. І знову згадується Франкове «Якби ти знав, як много важить Слово!»
А, значить, і художній переклад, зокрема в естетичному бутті нації. Безперечно, перекладати шедеври слід ювелірно.

 (Далі буде).
 
 * * *
Сердечно вітаємо Роксолану Петрівну Зорівчак з днем народження і щиро дякуємо їй за подарований для бібліотеки «Кримської світлиці» двотомний бібліографічний покажчик видатного українського перекладача, перекладознавця і поета Григорія Кочура, виданий нещодавно Львівським національним університетом. Запрошуємо «світличан» до читальні «КС»!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 10.11.2006 > Тема "На допомогу вчителеві"