Версiя для друку Обговорити в форумi

27 серпня - 150 років від дня народження Івана Яковича ФРАНКА

І я іду до нього... тривожно і радісно... прямую на Личаківське кладовище, гріючись згадками про свій стомовний теплий Крим, свою багатонаціональну школу, про улюблений клас... Це не просто клас, це музей українських рушників, речей народного побуту. Це справжній куточок України, який поєднав у собі минуле і сьогодення: справжній плетений тин під дошкою, а на самій дошці прибраний рушником портрет Івана Яковича Франка, а поруч оці слова російського письменника М. Тихонова: "До нього не заросте народна стежка...", ще й фотографія могили поета у Львові...
Це був той день, коли в 10-му класі ми почали вивчати життєвий і творчий шлях провісника возз'єднання українського народу, визначного діяча культури зі світовим ім'ям Івана Франка. Мене ще з дитинства чарували казки, вірші письменника. Але найбільше запам'ятався вірш "Каменярі" і малюнок пам'ятника на могилі І. Франка у Львові з підручника літератури. Відвідати могилу Каменяра, відчути його дух, проникнутися ним, побачити його земляків - стало моєю мрією.
Моя мрія здійснилася - я у Львові, на кладовищі...
Пам'ятник: висічена в камені постать робітника-каменяра, а нижче...

Іван Франко
1856 - 1916

І квіти... звичайно, взимку їх менше, але вони лежать на постаменті як частинка душі все нових і нових шанувальників, що протоптують не просто народну стежку, а світову, багатонаціональну, бо як сказав сучасник Каменяра Микола Вороний:

Іван Франко -
трибун народний,
Пророк-ватаг,
ратай-співець
І громадянин
благородний...

У свої сімнадцять я по-іншому усвідомлюю всю творчість письменника і, особливо, почуті на уроці від учительки слова Агатангела Кримського про Івана Франка:
"Подібно до легендарного Данка, розірвавши свої груди, він дістав своє вогненне серце і освітив ним шлях для визволення свого народу!"
Так це він, наш український Мойсей.
І тільки тепер я змогла уявити великий зал Народного дому в Чернівцях на святкуванні 40-річчя літературної і громадсько-політичної діяльності Великого Каменяра, який читав поему "Мойсей", і присутніх, які не могли стриматися від захоплення: Слава українському Мойсеєві! Слава великому Каменяру!
Кладу квіти... плин думок переборює незвичне пожвавлення за спиною: невеличкий гурт підлітків, хлопчиків та дівчаток (напевно здалека приїхали теж на Різдво до Львова), також прийшли вклонитися Великому Каменяру. Раптом один із них, знявши шапку, так дзвінкоголосо почав:

...І я прикований
ланцем залізним стою
під височенною
гранітною скалою...
а далі тисячі таких
самих як я...

Далі, немовби від веління "згори", всі "каменярята" чітко, проникливо в один голос почали скандувати:

"І всі ми вірили,
що своїми руками
Розіб'ємо скалу,
роздробимо граніт...
Що кров'ю власною
і власними кістками
твердий змуруємо
гостинець і за нами
прийде нове життя,
добро нове у світ".

О диво! Мої уста також разом з тими, хто підходив до могили поета, карбуючи кожне слово скандували "Каменярі" серед цієї вічності і спокою.
Завмер останній рядок... Настала дивна тиша, а потім бурхливі оплески... Якась літня інтелігентна жінка, протиснувшись до того дзвінкоголосого, поцілувала його в рудувату з кучериками голівку, промовила: "Ви, маленькі "каменярята", гідні нашого Великого Каменяра, але бажаю вам... щоб ніколи, чуєте, ніколи ваш патріотичний запал не став залпом для кровопролиття..."
У мене стислося серце... Мої думки пронеслися над Чорнобилем, пролинули залом Верховної Ради, полетіли до Москви і в Чечню, перелетіли через Кавказькі гори... Ірак... Іран... Ізраїль... в далеку Америку... і знов у мій рідний стомовний Крим... до школи, в клас... на урок літератури.
Та завзятий той хлопчисько, напевне восьмикласник, піднявши свої оченята - вуглинки на незнайомку, що так ніжно його приголубила, полонив знов усіх:

Правда матусю!
Спасибі за раду!
Я її, правди,
не раз дослідив.
Праця дала до життя
мені принаду...

А потім, змінивши голос, просто прозою: "І чого б не жити нам усім в злагоді і єдності, щоб наші матусі ніколи не плакали, а ми не блукали по світу... бо "в своїй хаті, як сказав великий побратим Каменяра Кобзар, і правда, і воля..."
Знову оплески... Хтось кладе квіти, хтось запалює свічки, хтось фотографується з новими друзями.
А я піднімаю очі на "гранітну скелю", але не бачу в ній ні портрета Івана Франка, ні жодної цитати з його 50-томної спадщини. Оглядаю шанувальників, що ідуть і йдуть до пам'ятника Каменяра, і так мені хочеться запитати: кого вони найбільш вшановують, приходячи сюди, Франка-Каменяра, Вічного революціонера, автора "Украденого щастя" чи збірки "Зів'яле листя", публіциста, професора словесності, автора "Перехресних стежок" чи... борця - "сина народу, що був запертий в льох", чи може це жар-птиця, як сказала Ніна Горик, учителька-поетеса з Волині:

Серед зневір, занепадів, розп'ять
Стрічаю очі, наче блискавиці.
В глибинах їх божественно горять
Крилаті сяйва - золоті жар-птиці.
Їм не страшна буденна западня,
Вони виносять душі із зневіри.
Від небуття спасає їх щодня
Жага краси, любові і офіри.
Без них світанок
не освітить лиць
І віть життя цвістиме неохоче.
То дай нам, Боже,
золотих жар-птиць
Не втратити у найтемніші ночі.

Ось вона "трагедія великих", наших жар-птиць, яких ми втрачаємо часто, жорстоко, безглуздо, байдуже...
І в цю хвилину мені так хотілося побачити Івана Франка, нашого Каменяра, Жар-птицю, Вічного революціонера, Титана духу, не тільки ліричного образу "Пісні і праці", а просто як людину...
- Був середнього зросту, а йшов як велетень, мало хто встигав за ним, а головою сягав хтозна-як високо, - почула я слова екскурсовода групи, що стояла поруч. - А коли заговорить, вам стане тепло й ясно від світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б'є об кремінь і сипле іскри.
- Спокійної вдачі, а вибухав, як порох, коли йшлося про добро трудящих, і кидав громи, щоб Русь не спала, - чую вже слова екскурсовода іншої групи.
І ось в моїй уяві виник портрет Франка, який я пам'ятаю з фотовиставки на уроці: високе гарне чоло, з трохи крученим рудавим волоссям (ось чому та жінка поцілувала і назвала "каменярем" того дзвінкоголосого рудуватого хлопчину, що перший почав читати напам'ять "Каменярі"), з рудавими невеликими вусами і сірими очима. На його обличчі малювалися розум і енергія... Очі і уста вказували на впертість і завзяття.
У вишитій сорочці сидів за столом, робітник пера, чарівник слова.
- У поведінці був скромний і навіть трохи несміливий, - знову чую слова екскурсовода. - Особисте життя, стосунки зі своїми близькими, друзями допомагають глибше зрозуміти його твори.
Так, я вже відкрила Франка-трибуна, полум'яного борця, Каменяра, казкаря, цікавого автора оповідань для дітей, але це було для мене не все... Незрозумілі слова "Франко-декадент" вразило не менш глибоко як "Вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою".
І знову урок літератури... Дослідження і пошуки... Читаємо повість-есе Романа Горака "Тричі являлась мені любов", що стала передмовою до ліричної драми "Зів'яле листя" - шедевру інтимної лірики Івана Франка.
"Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів, - писав М. М. Коцюбинський, - що читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові лірику, співцеві кохання і настроїв".
Збірка "Зів'яле листя" і повість-есе Р. Горака "Тричі являлась мені любов" дали мені і моїм однокласникам сприйняти відповідь-пояснення слів Франка: "Який же я у біса декадент?". Цей громоносний Каменяр, Вічний революціонер - звичайна людина, яка вміє кохати. Автобіографічні моменти поезії "Тричі являлась..." - це той зойк зраненого серця, написаний кров'ю: ніжні, прекрасні, сумні...
В народі кажуть: "Людина, яка ніколи не кохала, то не людина, а істота". Отже, Іван Франко залишив частинку свого внутрішнього "Я" в збірці "Зів'яле листя", особливо ліричному шедеврі "Як почуєш колись край свого вікна...", зарекомендував себе як геніальний творець світової любовної лірики. І я не можу віддати перевагу (за словами М. Коцюбинського) ні поетові боротьби, ні поетові лірику, бо для мене вони злились в єдине, велике, геніальне, неперевершене ціле таланту, перед яким я трепетно схиляю голову. Покладу найкращі квіти на п'єдестал пам'яті за поезію-сповідь "Моїй дружині" (присвячена Ользі Хорунжинській), якою я захоплююсь, за справжню, вірну і єдину любов - дорогоцінний, довгожданий промінчик в дарунок змученому серцю.

Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій -
щире словечко!
Як промінчика
не забуть притьмом.
Слова щирого
не купить сріблом.
Я дорогою йду тернистою.
Кого я любив, ті відвернулися,
А з ким я дружив -
відвернулися.
В порох топчуть те,
що мені святе, -
Де брехня сичить
вкруг гадюкою.
То ж за дар малий,
за безцінний твій.
Що, мов цвіт,
скрасив шлях осінній мій,
За той усміх твій
не в дослід журбі
Спасибі тобі! Спасибі тобі!
27 січня 1887.

Прочитавши цей вірш, я зрозуміла, що для мене І. Франко, Ольга Хорунжинська - це два нев'янучі листки з "Зів'ялого листя".
Ще не вечір і до ранку теж ще довго... Радіє і святкує Львів Різдво... А я на Личаківському цитую М. Рильського:
"Франко живе в народній пам'яті як великий Каменяр. Він був з тими, він був серед тих, він був у передніх рядах тих, хто ламав скелю старого світу в ім'я нового, скелю неправди і визиску в ім'я правди і краси".
Ось вже 80 років (лише в 1926 році останки І. Франка були перенесені сюди на вічний спочинок) мільйони шанувальників ідуть і йдуть на могилу Великого Каменяра. І ніби з вічності звучать слова заповітні великого патріота України, мовлені вустами Захара Беркута:
"Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас".
Не чуєте?.. Прислухайтеся! Вдумайтеся! Я ж почула...

Треба нам "не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собі
Кращу долю..."

І тоді, я вірю,
"щезнуть сльози, сум, нещастя,
Сила родиться й завзяття..."

Коли ж це буде?

Востаннє вклоняюсь... запалюю свічку... але вірю, що я ще не раз приїду сюди і не сама...

Висічений в камені,
Перед тобою схиляю коліна
За слова твої сильні,
За любов до Вкраїни...

Вікторія ПОЗНЯК,
учениця 11-го класу
Красномакської ЗОШ
Бахчисарайського району.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 25.08.2006 > Тема ""Джерельце""