Версiя для друку Обговорити в форумi

"Добре Піратові, йому не треба до школи готуватися. А тут і читати вчись, і писати, і рахувати..." - промовив якось знайомий хлопчик, бавлячись зі своїм грайливим песиком.
Мабуть, і в декого з вас, друзі, з'являлась іноді схожа думка. А от і помиляєтесь! І песикові, й кошеняті, й теляткові, а ще більше - диким звірятам, що живуть на волі, теж треба вчитися. Звичайно, не читати чи рахувати. Ці премудрощі опановують серед них хіба що циркові артисти. Однак існує багато інших навичок і знань, які вкрай необхідні звірятам. Щоб здобути собі їжу, мати притулок, не попасти в якусь халепу і не стати здобиччю ворога, їм треба бути і спостережливими, і працьовитими, і кмітливими, і терплячими. Звісно, чимало навичок і вмінь у звірят є від природи, ще від народження. Та багато чому їм треба навчитися.
Ведмеді, лиси на волі живуть здебільшого сім'ями, вовки - зграєю, лосі, олені, косулі - стадом. Тому малят тут виховують не лише матусі, але й старші братики чи сестрички, інші родичі. Приміром, вовк від природи має чудовий нюх і слух, а от бути обережним вчиться від старших. Вовки так облаштовують своє лігво, що іноді найдосвідченіші мисливці не можуть його знайти. Те ж саме - ведмеді. Перш ніж залягти на зимову сплячку, клишоногий ретельно обстежує територію
довкола свого помешкання: чи не причаїлася десь небезпека? Дочекавшися снігопаду, він задкує до схованки - "замітає сліди".
Зайченятам, здавалося б, вчитися нема в кого. Лише кілька днів після народження мати-зайчиха годує малят своїм молоком, а потім вони розбігаються й починають самостійне життя. Проте й заєць теж вчиться бути обережним. Перед сном (спить він вдень) поробить стільки слідів-візерунків, що не кожний з його ворогів розбереться в них. Заплутавши сліди, заєць з розгону стрибає вбік і там причаюється під кущиком або в ямі, за сніговим наметом.
А які трударі маленькі бобри! Восени можна спостерігати, як разом з дорослими вони готуються до зими - перегризають міцними зубами стовбури й великі гілки дерев і сплавляють їх річкою до своєї хатки. Нерідко трапляється, що їхні сусіди - лосі й зайці - об'їдають кору заготовлених на зиму дерев. Тоді родинам бобрів знову доводиться братися до роботи.
Звірята вчаться бути уважними, розуміти "мову" лісу. Варто тільки затріскотіти дроздам чи сороці, як усі наполохаються - подано сигнал тривоги! Та й між собою звірі "розмовляють", здалека голоси ворогів пізнають.
Як і всі малюки, звірята полюбляють бавитися. Але їхні ігри - це теж підготовка до дорослого життя. Лисенята, вовченята під час забав вчаться полювати. А косулі, лосенята - високо стрибати, долати перешкоди, відбиватися копитцями від ворогів. Не дивно, скажімо, що дорослий лось вагою понад 300 кілограмів може, не розганяючись, перестрибнути паркан заввишки два метри, а то й більше. Адже він з перших днів свого життя вчився стрибати.
Звірята прагнуть бути охайними і чемними. Мабуть, вам доводилося спостерігати, як вони вмиваються, чистять своє хутро, їдять, як приязно ставляться до родичів, друзів.

МІЙ ДРУГ ПУГАЧ 

В нашій сім'ї усі люблять птахів та звірів. Всі ми - моя мама, Ірина Іванівна Лопатіна, бабуся, Валентина Олександрівна Власова, брат Іван та я, Сергій Лопатін, постійно когось зі звірів чи птахів лікуємо, рятуємо, годуємо. Особливо багато уваги маленьким звірятам та птахам приділяє моя мама. Пташки та звірята так звикли до неї, що летять і біжать зустрічати її з роботи, сідають їй на коліна, коли вона обідає. Для них вона теж мама! Але і ми з братом піклуємося за наших маленьких братів.
Одного разу влітку я пішов до лісосмуги рвати траву. Там під деревом я знайшов пораненого птаха. У нього була перебита ніжка. Я забрав його додому, ми з братом забинтували йому ніжку, вимостили в коробці кубельце, нагодували. Цим птахом був пугач (російською філін). Він був ще пташенятком, нас боявся. Та згодом він звик до людей. Ми брали його на руки, годували сиром, картоплею, цвіркунами, інколи давали м'ясо. За літо пугач виріс, навчився літати, ніжка загоїлась. Зараз це великий птах, а як розпустить крила, то його бояться навіть коти. Я часто ловлю йому ящірок і горобців. З ними він розправляється швидко, а коли з'їсть, то кричить, щоб ще ловив. Потім пугач став відлітати на весь день, лише прилітав на ніч. Але поступово він прилітав рідше і рідше. Прилетить, сяде на дерево і кричить. Ми кликали його, він злітав з дерева, сідав на плече брата чи на моє. А восени він відлетів назовсім. Зараз він лише інколи прилітає до нас у гості.
Я радий, що допоміг вижити красивому і рідкісному птаху.
Сергій ЛОПАТІН,
учень 6-го класу Журавлівської ЗОШ Сімферопольського району.

ПРО СОБАКУ ЯГДТЕР'ЄРА

Мій дідусь - мисливець. Раніше у нього були собаки-помічники такси, а тепер він тримає ягдтер'єра. Я розповім про цю породу мисливських собак.
Батьківщина його Німеччина, вивели його у 20-х роках ХХ століття. Мисливці-кінологи Мюнхена вирішили вивести нову породу норної собаки, в якій би поєднувалися всі необхідні природні якості: працездатність, чуття, злість, швидкість, витривалість та добрий шерстний покрів. Можна констатувати, що селекційний задум кінологів Німеччини виявися вдалим.
Собака цієї породи справляє враження постійно напруженої уваги, рішучості. В неї особливо виражена природжена злобність до хижака. Вона витривала, несприйнятлива до захворювань, не довірлива до чужих людей. Цю собаку вважають універсальною.
Всі породи норних собак користуються великою популярністю серед мисливців. Але на цей час серед них найпоширеніша порода - ягдтер'єри. Дорослі ягдтер'єри дуже швидко пристосовуються до будь-якого полювання і добре розуміють, що від них вимагається. Якщо у вас є ягдтер'єр, він на полюванні може добути лисицю, єнотоподібну собаку, борсука, копитних, водоплавну дичину.
Як і всі, мисливські собаки не люблять котів, але якщо у вас вдома є кішка і ягдтер'єр до неї звик (особливо якщо вони разом виростали), він не буде її чіпати.
Ягдтер'єр моя улюблена порода і я раджу нинішнім і майбутнім мисливцям тримати вдома такого собаку. Він вам дуже допоможе і буде вірним другом для всієї родини.
Ірина БАРДІНА,
студентка Сімферопольського автотранспортного технікуму.

ЇЖАК З ВОГНИЩА

Стався цей випадок близько п'яти років тому, влітку, коли сонце пекло, як величезне вогнище. На шосе плавився асфальт, вулиці були безлюдні, двори порожні. Ми з друзями сиділи у холодку під вербою та про щось стиха розмовляли.
Раптом зі сходу подув легенький вітерець, зашелестіло листя на деревах, і тут ми почули запах горілої трави. "Гайда подивимося!" - скочив на ноги наймолодший з нас, Василь. Виходити з холодку не хотілося, але цікавість перемогла.
За бензоколонкою у степу горіла трава. Біля полум'я стрибали дітлахи і гасили його ногами. Побачивши цю картину, ми з хлопцями поспішили на допомогу. Але загасити вогнище не вдавалося: язички полум'я розбігалися в усі боки, суха трава вмить спалахувала, а вітер ще більше роздмухував пожежу.
Якийсь чоловік, проходячи мимо, почав сваритися, що ми підпалили степ. Хлопці сперечалися з ним, а коли він пішов собі далі, знову кинулися до вогню. Ми були вже червоні від гарячого повітря, як раки варені, підошви пекло нестерпно, обличчя замурзані, в сажі. Коли глядь, сидить їжак у траві, а навколо все палає! Я стрибнув до нього, зірвав з голови капелюх. Ми швиденько віднесли їжачка подалі від вогню, а він, бідний, наковтався диму і вже навіть не згортався у клубок. Нам було дуже жаль тваринку. Ми навіть пробували гладити їжачка, підбадьорювали його. За кілька хвилин йому стало краще, і ми з Василем побігли до хлопців, бо треба було гасити полум'я.
Уже після того, як вогонь вгамувався, ми повернулися до нашого нового знайомого. Їжачок сидів на тому ж самому місці, де ми його залишили. Але побачивши нас, він мерщій згорнувся в клубочок. Отакої! Не встигли познайомитися, а він уже й сховався!
...Починало темніти, і їжачок потихеньку пішов у степ. Ніхто не знає, куди він пішов. Може, йому й нема куди йти, можливо, в нього згоріла єдина домівка, де він жив?
Коли я повернувся додому, весь у сажі та пропахлий димом, мама почала сваритися. Та, почувши про їжачка, вона теж засумувала. А у мене в душі, крім тривоги за долю тваринки, була ще й радість від того, що ми з друзями встигли врятувати їжачка. Хай йому щастить у житті!
Сергій МУЗИЧЕНКО,
учень 9-го класу ЗОШ № 20 імені Олени Теліги.
м. Феодосія.

НА РИБОЛОВЛІ

Якось улітку я з родиною побував на риболовлі. До неї ми готувалися завчасно, тож узяли усе необхідне: риболовні снасті, їжу та одяг. Виїхали ми ранесенько, коли сонце ще тільки-но прокидалось. Біля ставка для нас відкрилась уся краса природи. Той, хто хоч раз побував з вудкою на річці, довго буде згадувати цей щасливий день. Зранку ми піймали карасів та окунів. Наше відерце швидко наповнювалось. Але наближався полудень і почалася спека. Не погойднеться дзеркало ставу, виблискує і переливається сріблом під сонцем. Стало скучно, і ми в затінку дерев чекали вечора, коли можна буде продовжувати риболовлю. Під вечір у нас був багатий улов. Коли вже догорала поверх дерев заграва призахідного сонця, ми збиралися додому. Потягло прохолодою, наближалась ніч. Задоволені та втомлені поверталися ми додому.
Роман РОМАНСЬКИЙ,
учень 10-го "в" класу ЗОШ № 29 м. Сімферополя.

ДЖИЛЬДА

На килимі лежить маленький клубочок. Невеличкі, як ґудзики, очі тихесенько відкрились. Вони блищать в сонячному промінні, а цуценя тільки мружиться. Це була дівчинка, їй три місяці. Я назвала цуценя - Джильда. Таке величне ім'я такому беззахисному песику.
Джильдочка сіла на задні лапки,
пильно дивлячись мені в очі. Я підійшла та взяла її на руки. А потім запитала: "Що, моя дівчинко? Стомилась?" Але Джильда продовжувала дивитись на мене, просячи турботи та ласки... Цуценя заснуло... Це була моя перша зустріч з Джильдою.
З кожним днем вона росла й росла.
Ми частенько ходили на виставки, займали призові місця. З часом Джильда набиралася сил. Тепер їй пора вже бути мамою...
Джильда добре пильнує своє клопітне сімейство.
Марія МОЛОДІЄВСЬКА,
учениця сімферопольської школи-ліцею № 41.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 03.06.2005 > Тема ""Джерельце""