Версiя для друку Обговорити в форумi

Ніч… Нестримний подих вітру… Шерхіт узбережної гальки під синьою хвилею, що то кидає її на берег, то знову тягне за собою, і, відступивши, несміливо повертається до берега. Неспішно йду берегом, торкаючись босою ногою моря. Море завжди мене зачаровувало, хвилювало, лякало, смішило. Воно мудре й ніжне, сильне, і… непередбачуване. Але головне — воно завжди кличе. Побачивши його одного разу, тобі обов’язково захочеться до нього повернутися.
Я йду назустріч вітру, йду, не знаючи куди. Ось проходжу поряд із ще молодим деревом секвої, котре наче тягне свої руки-віти до глибин моря, ось кедр, що мужньо стоїть, наче богатир, зі своїм суворим обличчям, кам’янисті гори, з яких ми частенько стрибали влітку у таємничу водяну гладь.
А ось… Чи не морська то діва сидить он там на камені, біля скелі? Чи не примара? Можливо, це мене підводять очі, та ні ж! Не примара, справжня. У білій вишиванці із червоними узорами, схожими на квітник, у довгій темній спідниці, з рожевим вінком, що обрамлює біляве волосся. Жінка бліда, тендітна, ніби стомлена. На лівій руці чорна рукавичка, біля ніг палиця. Худа, тоненька, наче тополя, що гнеться додолу; не дивно, що прийняла її за примару. Лице загоріле, темне, без рум’янцю, примружені очі, схожі на те саме море, що плескалося біля її ніг. Очі... Вони вразили мене більш за все, у них було щось знайоме, майже невловиме, але таке рідне, важливе. Захотілося мені мати під рукою папір, щоб намалювати ті знайомі очі. Сумні-сумні… Таких я ще ніколи не бачила. У них відбивалося стільки болю, туги, страждань, та жодного натяку на сльози. У руках вона тримала квітку, кольору вишиваних ниток на її сорочці. І тут раптом у серці щось зойкнуло. Це ж та сама дівчина, чий портрет висить у кабінеті української літератури. Це ж та сама дівчина, що кожного уроку дивиться на мене своїми виразними очима.
Ім’я їй — Леся Українка… Хочу підійти, поговорити. Але як?! Нарешті, подолавши страх і невпевненість, я ледве чутно підійшла на негнучких ногах до дивної незнайомки, що так нагадувала мені Лесю. Не промовивши ні слова, я тихо присіла на камінь біля жінки. Дивно, але, сидячи поряд з нею, я відчувала себе ніби поряд з матір’ю, немов ця «незнайома» жінка була для мене дуже рідна. Уважно вдивлялася в її вольовий профіль. Та перш ніж зібралась щось спитати, Леся, доторкнувшись блідим пальцем свого волосся, промовила: «Ось чого мені так бракувало моря, моря з його солоним повітрям, його гнівними поривами, його бентежним голосом, потужним подихом, моря, яке щоранку бачила зі свого вікна, яким дихала вдень і вночі, яке постійно відчувала біля себе, і, сама того не усвідомлюючи, полюбила, як живу людину. Полюбила так, як могла любити тільки його…». Жінка гірко посміхнулася, піднісши до обличчя червону троянду й вдихнувши її тонкі пахощі, які відчула і я. Дивно, але жінка говорила, ніби не до мене. Вона зосереджено вдивлялася то в неосяжне море, то в зоряне небо, звертаючись до найяскравішої зірки, що горить на небосхилі. «Пам’ятаю той день, коли ми зустрілися. Тоді весь день провела наодинці з морем і вже стомленою, повертаючись додому, побачила його… Засоромилася… Мержинський, Сергій Костянтинович. Розгубилася, зніяковіла, запросила до хати. І почали зустрічатися ми з того дня: вели мову про політику, поезію, про життя народу, про боротьбу. Та якось він спитав мене: «Чи завжди ви, Лесю, в такій глибокій задумі? Відколи знаю вас — іншою ще не бачив». Що могла йому сказати? Що в житті моїм так мало радісного й сонячного, що мене турбує безправність рідного люду? Чи про особисту недолю, про ту, що кожного дня нагадує про себе? Ні. Він сам живе тими болями. Самому треба лікуватись, відпочити! Ми довго сиділи коло моря, слухали зітхання прибою й дивилися на зорі. Скільки поколінь вони бродять небесними просторами? Хіба вони не прожили мільйони років завдяки тому, що намагалися вловлювати палаючі промені, які ніч за ніччю посилають закохані всього світу? А інакше хіба змогли б вони так мерехтіти ночами! Сказати йому, як серце завмирає поряд з ним, як наодинці шепоче його ім’я. Та хіба цього не помічає? Ні, навряд, все навколо хвилює, все бентежить, окрім мене. Не кохає, відчуваю, але нічого не можу з собою зробити. Не вдається випалити се кохання із своїх грудей, і якби спитав мене, чи кохаю, мабуть, не змогла б сказати йому твердо й без сумніву: «Ні».
Зранку ми вирішили скорити незвичайну вершину гори Ай-Петрі. Під ногами було лише каміння, рівне, вигладжене часом, і гостре, хаотично нагромаджене. І тільки в закутках, в широких тріщинах — мох. Та там, над урвищем, де майже висіла гранітна брила, де будо лише сіре каміння, пробивалася червона квітка. Як же вона змогла вирости там, де нічого не росло! Звідки вона росла? За що трималася? Стебельце було в неї незвичайним — товстим, покритим малюсінькими волосинками-голочками. Диво! Інакше й не скажеш. Вона так цупко трималася за життя, мабуть, як я. Він хотів її зірвати, для мене… на пам’ять. Знав би тільки, як назавжди ввійшов у моє серце. І не треба ніякої квітки, краще прочитай у моєму серці слова-зізнання… Ні, дива не сталося. А моє серце буде ще довго згадувати його очі, його голос, й уявляти його ходу. Не послухав, зірвав і дав мені в руки. Зашарілась, опустила повіки, не спромоглася навіть на слова подяки».
Я мовчала, не наважуючись порушити тишу. Заздалегідь знала, чим завершиться ця кримська казка, знала й від того було прикро, і на серці оселилася печаль. Пробиваючись крізь життя, як та квітка «ломикамінь», Леся тягнулася до сонця… Відчуваючи свій біль, відчувала біль інших. Це великий дар і водночас жахливе прокляття. На її очах з’явилися ледь помітні сльози. Вона плаче? Та ні, напевно, то в її очах-озерцях віддзеркалюються зорі. Хвилюючись, перебираю пальці й намагаюся щось сказати, але язик ніби налитий свинцем. Повертаю голову до моря, дивлюся на оксамитові хвилі, та поряд нікого не має. Ні душі?! Роблю подих, глибокий, на всі груди, ніби весь цей час не дихала.
Ніч… Нестримний порив вітру… Море… Спокійне й безмежне, величне й рідне… Поспішно йду берегом, торкаючись босою ногою води. Погляд мій зупиняється на червоній, наче полум’я, троянді: вона справжня чи це моя уява малює її?! Не можу відрізнити реальне від нереального. Дивлюся, а в руках моїх збірка Лесиних творів. І я мимоволі тихо промовляю: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…».

Лілія КАТЕРИНЮК,
учениця 11 класу Маломаяцької загальноосвітньої школи I-III ступенів, м. Алушта

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2013 > Тема ""Джерельце""