Версiя для друку Обговорити в форумi

(УРИВОК З ІСТОРИЧНОЇ ПОЕМИ)
(Продовження. Поч. у № 20-21, 22-24)

Молитва ж, видать, не дійшла та до Бога,
Бо скрізь на редутах гармати ревли,
І шведи упали, і вже перемогу,
Петрові й козачі полки здобули!
Мазепа програв.
В це повірить не може.
В розпуці шептав він:
«О Господи, Боже,
Скажи, Милостивий, порадь, підкажи,
Для чого і як же мені тепер жить?
Анафему скрізь по мені відспівали,
Іудою, зрадником люди прозвали,
А я ж Україною марив і снив,
Окремішність й волю її боронив.
Мріяв всі землі її об’єднати,
Не дать Україну
 до тла зруйнувати.
Та через незгоду
 тепер всі пропали,
Самі себе звоювали.
Тут стільки пропало
 козацької сили,
До неба зросла б
 ця висока могила».
І раптом голос,
 звернений до себе,
Почув Мазепа із самого неба:
«Невже не знаєш ти,
 невже не видиш,
На конях двох далеко
 не заїдеш...»
Хіба ж не знав він,
 що тепер, як і раніше,
Бог був на боці тих,
 хто був сильніший.
За що боровсь - звелося нанівець.
«Усе пропало, - думав він, - кінець!»
І головою до землі поник.
Горіли очі, та, як віск, був лик.
Король на ношах був, немов на троні.
Тож бачив битву всю як на долоні.
Проте даремно поглядом витав,
Знайомих лиць довкруж не впізнавав:
- Невже покинули? Не може бути!
- Де Адлерфельд? - спитав. - Убитий!
- Князь Віртемберзький де в цю мить?
- Смертельно ранений лежить!
- Граф Піпер, Роос, де Шліппенбах?5
- Всі у царя в полоні! - Ах!
Невже й мене жде їхня доля?
В полоні буть? О, ні! Ніколи!
І кинув Карл понуро слово:
- Кермуйте відступ! На Молдову!
Протерло сонце очі сонні.
Між земляних редутів коні,
Самі, без вершників блукають,
Господарів своїх шукають.
Та їх побили, потовкли,
Лиш Карл з Мазепою втекли...
В той день фатальний на полтавськім полі
України не розквітла нова доля.
Лиш повесні запломеніли маки -
Душ убієнних тут криваві знаки.
Та ще полин, який гірчить і досі, -
Здобуть омріяне Мазепі не вдалося.
Мав перевагу цар значну
 в військовій силі,
Тож виграть бій його полки й зуміли6.

5. Густав Адлерфельд (1671-1709) - шведський воєнний історик, королівський камергер. Супроводжував Карла XII від початку Північної війни 1700-1721 рр. до розгрому шведських військ у Полтавській битві, в якій і загинув.
Піпер Карл (1647-1716) - шведський державний діяч.
Карл Густав Роос (1655-1722) - шведський генерал-майор, сподвижник шведського короля Карла XII.
Вольмар Антон фон Шліппенбах (1658-1739) - генерал-майор (1701). Учасник Північної війни 1700-1721 рр. Потрапив у російський полон під Полтавою. У 1713 році вступив у російську армію, де дослужився до чину генерал-лейтенанта, отримав землі в Курляндії і титул барона.
6. Загалом шведсько-мазепинське військо нараховувало 37-40 тис. чоловік, що було майже у чотири рази менше, ніж військо Петра І.

В БЕНДЕРАХ

Любив Вкраїну він душею
І зрадником не був для неї.
Володимир Сосюра, «Мазепа»
Король і гетьман - серед поля.
Обох звела зрадлива доля,
Зв’язала тривко, воєдино,
І шведа, й України сина.
В кареті короля - Мазепа.
В спину - гарячий подих степу,
Сумні темніють вітряки,
Немов прощальний змах руки.
А при дорозі їх курній -
Чадний полин і деревій.
Позаду все: любов і слава,
Й навік покинута Полтава,
Садки вишневі, і тополі,
І верби скрізь на видноколі.
Вже й білогривий степ, курай,
Прощай, Україно, прощай!
Ген мріє маревом здаля
Чужа, як мачуха, земля:
- В Молдову, може, я й домчу,
Та сам від себе не втечу.
Ні від журби, ані від суму,
Ні від зневаги, ні від глуму,
Бо й в час лихих, важких незгод
Ніколи навіть і не думав,
Що прокляне мене народ,
А кобзарі - у своїх думах.
Можливо, Бог у цю фатальну мить
Там, в небесах, і чує мене, й бачить.
Колись Вкраїна, може, і простить,
Та, знаю, цар ніколи не пробачить.
Лиш тільки смути час гіркий мине,
Враз видадуть йому мене.
У триста тисяч талярів вже оцінили,
Та краще би на полі бою вбили!
Таку ганьбу мені не пережити,
Але не час і сльози тепер лити.
Я ж зрадив не царя - батуринців усіх,
Тож на душі тепер
 довічний гріх.
За тебе завжди
я молився,
Люба Україно моя.
Тепер лечу,
мов вітром
гнане листя,
Що одірвалось
од гілля.
Прощайте, Дніпр, і Ворскла, і Удай,
Прощай навіки, рідний край!
Й, зітхнувши, гетьман мовив тихо:
- Не поминайте мене лихом.
Куди податись, куди їм?
В Туреччину, а чи у Крим?
Король не знав, куди тепер?
Рішили: ближче до Бендер.
Котилася карета тихо,
За нею швидше вітру - лихо.
Напереріз їй, навздогін,
Вже Меншикова мчав загін.
Карл, звісно, йшов не на курорт,
Взяв лиш драбантів та ескорт.
Тож армія, хоч вже й здаля,
Ще боронила короля.
Всі ж ультиматуми Петра
Зостались по той бік Дніпра.
Попереду - безмежжя степу,
Який знайомий був Мазепі.
Його він, як п’ять пальців, знав,
Тож відступ вміло кермував.
Враз серце тьохнуло у грудях -
Повік цю зустріч не забуде.
Край шляху - валка чумаків,
А над мажарами їх спів:
«Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі,
Що вивела чаєняток при битій дорозі.
Ой ішли чумаки, весело співали,
І чаєчку ізігнали, чаєнят забрали.
А чаєчка в’ється, об дорогу б’ється,
К сирій землі припадає, чумаків благає:
- Ой ви, чумаченьки, ви ще молоденькі,
Візьміть моїх чаєняток, вони ще маленькі!»
Враз стало в грудях жарко, тісно:
- О Боже! Це ж його бо пісня!
І гетьман повторив крізь сльози:
- Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі...
Позаду величавість степу.
І ось в Бендерах вже Мазепа.
Спинивсь у Варниці потому
В просторім і ошатнім домі.
Гетьман рухливий розум мав,
Любив латинь і цитував
Її Мазепа часто й вправно.
Згадав літа минулі, славні,
Й Овідія1, що духу втому
Не подолав. Неподалік в Томах,
В самотності, один, помер,
Де й він чекає смерть тепер.
Не привіта його вже знову
Навік коханий рідний край.
Прощайте, стяги малинові,
І голосний, як дзвін, Дунай.
Щоби розраять його тугу,
Приходив Карл, що став вже другом.
Та вірний Войнаровський поруч
Готов завжди надати поміч.
Якось у час вечірній, синій,
Сказав Мазепа Карлу нині:
- Біда мені, біда і горе.
Sancti patriae amoris!2
Не був я зрадником супроти України,
Й чеснот козацьких не забув,
Кривоприсяжником не був.
Дбав про найвищі цінності козацтва:
Свободу, рівність, товариства братство.
Та Карл не чув, як гетьман душу виливав.
Від рани й дум важких він тихо задрімав,
Бо знав і так, що в його маренні єдина
Була навік кохана Україна.
На тіло гетьмана лягла печать од муки.
Тільки, як завше, ще біліли руки.
Обличчя ж зблякло і померкло.
Був ще живий, але немовби мертвий. -
Колись було усе: і булава, й сім’я,
Тепер до нього дві приходили черниці.
Одна матуся - хай святиться їй ім’я,
А друга, що до скону буде сниться.
Схилялися у сутінках над ним,
Потім щезали, наче сивий дим.
Вдивлявся гетьман у дверей
зловісну темінь
Й не розумів вже, хто він,
 що з ним, де він...
Ще янгольські над ним витали крила,
Та гетьмана вже покидала сила.
В очах застигли і печаль, і туга.
Прийшов король, щоби провідать друга,
Союзника і бойового побратима,
Та гетьман не впізнав, дивився мимо.
Здригалось небо від ударів грому,
Металися зиґзаґи блискавиці,
Мов подолавши віковічну втому,
Ламались списи об дзвінкую крицю.
Навислі хмари, чорні, пелехаті,
В сумну жалобу одягли палати.
Земля стогнала. Обважніла і тремтлива,
Над Варницею небувала злива,
І вихор бурі пролетів стокрило
В той сумнозвісний вересневий вечір,
Накривши сумом всіх пониклі плечі.
Король відкланявся.
За ним - посли заморські,
Зостались Орлик, Солдан3,
 Войнаровський.
В гарячім маренні, в осінній вечір ранній
Гетьман шептав:
 «Ehey! Fugaces labuntur anni! -
Гай-гай! Як швидко минають роки».
До смерті ж залишилось кілька кроків,
Та він цього, напевно, що не знав
Й до себе Кочубеївну все звав...
Тереза, Юзефіна і Гелена,
Як же далеко всі тепер від мене.
Й пошерхлими устами шептав вкотре:
- Прийди до мене, чуєш, прошу, Мотре...
Й вона прийшла - його любов остання:
Зваблива, ніжна, як зоря рум’яна.
Він губ солодких пив цілющий трунок
І не відчув вже смерті поцілунок.
Уста востаннє прошептали далі:
- Ad patres, eternum vale!4
Здригнулися заплющені повіки:
- Іду до предків я, прощай навіки...

 1. Овідій, Публій Овідій Назон (43 р. до н. е. - 18 р. н. е.) - римський поет епохи імператора Августа. Писав любовну лірику, поезію на вчено-міфологічні теми («Метаморфози») і вірші на вигнанні. Виселений Августом наприкінці 8 р. н. е. на берег Чорного моря в м. Томи (Констанца), де і помер.
2. Свята любов до Батьківщини (лат.).
3. Солдан - шведський комісар, котрий знав слов’янські мови, впорядковував передсмертне розпорядження гетьмана щодо своїх документів і майна.
4. «До предків піти, померти». Прощай навіки! (лат.)

Віра ФЕСЕНКО

(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 14.10.2011 > Тема ""Білі плями" історії"