|
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 06.05.2011 > Тема "Урок української"
#15 за 06.05.2011
КОЛИ ДОЗР╤╢ ДУША УКРА╥НЦЯ?
ПОКЛИК ДУЖОГО ЧИНУ
Як н╕коли сьогодн╕ актуальн╕ слова про укра╖нську мову Анатол╕я Григоровича Погр╕бного (1942—2007) — л╕тературознавця, науковця, письменника, критика ╕ публ╕циста, пол╕тичного, культурного ╕ громадського д╕яча. Саме Анатол╕й Погр╕бний — на рад╕о й телебаченн╕, у ЗМ╤ закликав нац╕ю повсякчас стояти на сторож╕ р╕дного слова. ╤ неспроста. Прикметою нашого часу стало реан╕мування, здавалося б, похованих ще в Х╤Х стор╕чч╕ р╕зноман╕тних розв╕нчувальних “теор╕й” щодо походження, м╕ри самост╕йност╕ та якост╕ ╕ укра╖нського народу, ╕ його мови, не випадково спостер╕га╓мо у нин╕шн╕й час лавину осмикувань, глузувань, наклеп╕в, ╕нсинуац╕й, перебр╕хувань усього, що пов’язане з укра╖нством. Досить згадати, наск╕льки судомно доводять антиукра╖нськ╕ сили, буц╕мто ледь уже не вс╕ укра╖нц╕ невиправне порос╕йщились та нац╕онально в╕дроджуватися не бажають, буц╕мто згодн╕ вони ╕снувати т╕льки в загальнорос╕йському розлив╕, у л╕пш╕м раз╕ — на засадах усе того ж малорос╕йського етнограф╕чного “сво╓образ╕я”. Анал╕з п╕д цим кутом зору продукц╕╖ сучасних засоб╕в масово╖ ╕нформац╕╖, що д╕ють в Укра╖н╕, розкрива╓ моторошливу картину збиткувань над — попри все — ще живою душею укра╖нського народу. Про вс╕ ц╕ сусп╕льн╕ болячки розпов╕дав А. Г. Погр╕бний на рад╕о в публ╕цистичн╕й передач╕ “Якби ми вчились так, як треба”, палко ╕ посл╕довно виступаючи на захист укра╖нсько╖ мови. Але я зупинюся на виданн╕ “Поклик дужого чину”, удосто╓но╖ 2006 року Нац╕онально╖ прем╕╖ Укра╖ни ╕мен╕ Т. Г. Шевченка, де Анатол╕й Григорович висловив протест проти принизливого становища, у якому перебува╓ в наш╕й держав╕ укра╖нська мова.
В╕ктор ЖАДЬКО,
доктор ф╕лософських наук, професор, директор ╤нституту соц╕ально-культурних комун╕кац╕й та менеджменту Нац╕онально╖ академ╕╖ кер╕вних кадр╕в прац╕вник╕в культури ╕ мистецтв. Радник М╕н╕стра культури Укра╖ни.
“Поклик дужого чину” (К., видавництво “Просв╕та”, 2004 — 496 с.), — це в╕дверта, ╕нколи до щему в серц╕, розмова письменника ╕ громадсько-культурного д╕яча Анатол╕я Погр╕бного про мову, ╖╖ сьогодення та прийдешн╓ для духовного в╕дродження народу. Це видання продовжу╓ ╕ доповню╓ його попередн╕ гостроактуальн╕ публ╕цистично-науков╕ видання — “Розмови про набол╕ле, або Якби ми вчились так, як треба” (1999), “По зачарованому колу стол╕ть” (2001), “Раз ми ╓, то де” (2003), книжки, що здобули широкий сусп╕льний резонанс, зац╕кавлен╕сть проблемою шанувальник╕в укра╖нського слова.
Що ж болить Анатол╕ю Григоровичу, що в дн╕ уже здобуто╖ Незалежност╕ непоко╖ть письменника? Криком кричить його небайдужа душа за руйнування духовно-культурне, зокрема мовне, яке може ослабити нав╕ть таку величну державу, як Укра╖на не меншою м╕рою, н╕ж будь-як╕ шантаж та економ╕чн╕ диверс╕╖. Та головне непоко╖ть тому, що ми — укра╖нц╕! В╕д того, що нам дорога нац╕ональна честь ╕ г╕дн╕сть, тому що в╕д ╕деалу, виплеканого багатьма найб╕льшими патр╕отами нашого народу, бачити Укра╖ну справд╕ повносилою нац╕ональною державою укра╖нського народу з ус╕ма нац╕ональними пр╕оритетами (мовою, культурою, економ╕кою), ми не в╕дступимося н╕коли.
╤ не мав спокою професор А. Погр╕бний, що нищиться берегиня нашо╖ в╕чност╕ — мова, а в╕дтак — народ, нац╕я, наш╕ минуле та сучасне зможуть втратити майбуття, якщо ус╕╓ю громадою не стати на застороз╕ й не згадати пророче: “Я на сторож╕ коло ╖х Поставлю слово”. ╤ письменник бореться словом, криком кричить, вола╓, зводить руки до неба, аби дослухалися до таких оголених ╕ мовних, ╕ нац╕онально-духовних проблем В╕тчизни чиновники, держава. А турбуватися ╓ чого не т╕льки майстров╕ слова, а й нац╕╖…
У книжц╕ письменник наводить чимало переконливих факт╕в, витяг╕в ╕з лист╕в читач╕в ╕ рад╕ослухач╕в, розм╕ркову╓, радиться, сумн╕ва╓ться, дискуту╓ з╕ сво╖ми шанувальниками, пропону╓ вих╕д. Як профес╕йний мовник та Майстер пера веде А. Погр╕бний л╕тературною пустелею св╕й народ ╕ вказу╓ путь ╕з безвиход╕. Попервах Анатол╕й Григорович д╕йшов сумного висновку: чим б╕льший “стаж” нашо╖ в╕дроджено╖ державност╕, тим неприродн╕шою та потворн╕шою сприйма╓ться ситуац╕я у кра╖н╕ з укра╖нською мовою. Так, ще й дос╕ за обставин, коли укра╖нц╕ становлять б╕льш╕сть населення у вс╕х областях Укра╖ни (виняток — Крим), у десятках ╕ десятках м╕ст, м╕стечок ╕ с╕л (Сх╕д, П╕вдень) в╕дсутня укра╖нська школа.
Особисто письменник А. Погр╕бний одержав тисяч╕ лист╕в, автори яких оскаржують ту неймов╕рну ситуац╕ю, що в багатьох точках Укра╖ни ╓ проблемою знайти в к╕осках бодай одну укра╖нську газету.
Пор╕вняймо: у травн╕ 1929 року М. Скрипник п╕дкреслював у допов╕д╕ на XI Всеукра╖нському з’╖зд╕ Рад: “Уже до 1927 року продукц╕я укра╖нських книжок наших укра╖нських видавництв була б╕льша, н╕ж за 130 рок╕в попереднього ╕снування ново╖ укра╖нсько╖ л╕тератури. Ми вже в 1928 роц╕ щодо загально╖ к╕лькост╕ книжково╖ продукц╕╖ УСРР, пор╕вняно з передовими кап╕тал╕стичними кра╖нами, займа╓мо дев’яте м╕сце. За темпами зростання книжково╖ продукц╕╖ УСРР займа╓ шосте м╕сце, за к╕льк╕стю книжок, що припадають на кожну душу населення, ми сто╖мо вже пор╕вняно з ус╕ма кап╕тал╕стичними кра╖нами на 7 м╕сц╕. К╕льк╕сть укра╖нських часопис╕в ма╓ 232 назви, загальний р╕чний тираж 34 970 прим╕рник╕в. Рос╕йських газет ма╓мо 19 назв ╕ 423 тисяч прим╕рник╕в. Шк╕л соввиху з укра╖нською мовою викладання було 81, рос╕йською — 7,1 в╕дсотка”.
“Бодай часточкою таких показник╕в чи й можуть похвалитися кер╕вники нин╕шньо╖ Укра╖ни вже як незалежно╖ держави?” — справедливо запиту╓ професор Погр╕бний ╕ з сумом констату╓, що, якщо ╕ були б назван╕ як╕сь цифри, то лише цифри занепаду, руйнування. Так╕, наприклад: “Сьогодн╕ в Ки╓в╕ нал╕чу╓ться 600 ресторан╕в, 450 заправочних бензоколонок ╕ …6 книгарень. Ш╕сть, а було п’ятнадцять—двадцять рок╕в тому — 120!”
Невт╕шн╕ цифри наводить автор про книгодрукування та пер╕одику: 2002 року укра╖нською мовою виходило в нас близько 16 м╕льйон╕в прим╕рник╕в газет, рос╕йською — 25 млн., а загальний в╕дсоток друкованих ЗМ╤ укра╖нською мовою становив, за даними Рахунково╖ палати Укра╖ни, т╕льки 20,7 в╕дсотка; на одного укра╖нця припада╓ 27 прим╕рник╕в газет, а на того громадянина Укра╖ни, який вважа╓ себе рос╕янином, — 178 прим╕рник╕в (або за даними Рахунково╖ палати: на 100 укра╖нц╕в припада╓ 46 прим╕рник╕в друковано╖ продукц╕╖ р╕дною мовою, а на 100 рос╕ян в Укра╖н╕ — 386 прим╕рник╕в); пор╕вняно з 1927 роком к╕льк╕сть назв газет рос╕йською мовою зросла у нас майже у 63 рази ╕ становить на даний час 1195 назв; на кожного громадянина Укра╖ни нин╕ випуска╓ться лише 0,36 книжки р╕чно, при цьому на одну книжку укра╖нською мовою припада╓ 56 книжок мовою рос╕йською; загалом же частка нац╕ональних товар╕в культурно╖ ╕ндустр╕╖ становить на нашому внутр╕шньому ринку: книжок — 7, ауд╕ов╕зуальних твор╕в — 5, к╕нопродукц╕╖ — близько 7 в╕дсотк╕в…
Якби зм╕г д╕знатися про ц╕ сьогоденн╕ моторошн╕ усп╕хи в укра╖нонищенн╕ той же таки комун╕ст, нарком М. Скрипник, чи не застрелився б в╕н удруге?
Буквально антиукра╖нською — ╕накше й не скажеш, стверджу╓ у виданн╕ Анатол╕й Погр╕бний, ╓ ситуац╕я у сьогочасному телев╕з╕йному простор╕. Так, частка в╕тчизняних ф╕льм╕в займа╓ лише 10 в╕дсотк╕в екранного часу, тобто на 90 ╕ б╕льше — телерепертуар форму╓ться з ╕ноземщини (всупереч установлен╕й Законом обов’язков╕й тридцятив╕дсотков╕й квот╕ для показу нац╕ональних ф╕льм╕в; тяжк╕ часи перетина╓ ╕ саме виробництво к╕нопродукц╕╖. Досить сказати, що пор╕вняно з початком 90-х рок╕в випуск ф╕льм╕в за п╕дтримки держави скоротився майже в 30 раз╕в.
У реал╕ях сьогодення як же часто зустр╕ча╓мося ми з просто спотвореним, викривленим уявленням про права людини, про свободу слова! Кинути лайном на саму укра╖нську державн╕сть — споконв╕чну мр╕ю укра╖нц╕в — дехто вважа╓ свободою слова. Поглумитися з Тараса Шевченка та ╕нших нац╕ональних св╕точ╕в — свобода слова. Висм╕яти укра╖нську мову — свобода слова. Виставити укра╖нц╕в у вигляд╕ прим╕тивних, недолугих, дубуватих, н╕ до чого не здатних, тупоголових ╕ т. ╕н. “сало╖д╕в”, у яких “де два укра╖нц╕, там три гетьмани”, та як╕ все в╕ддадуть ╕ продадуть за те ж “сало”, — свобода слова. ╤ цин╕чне проголошення деякими обласними радами, як-от Донецькою, Луганською, Харк╕вською, Дн╕пропетровською, рос╕йсько╖ мови як оф╕ц╕йно╖ — теж свобода слова?
“Стоп!” — зупиня╓ руйн╕вний шквал проти укра╖нсько╖ мови письменник А. Погр╕бний ╕ запиту╓: “То усе це — свобода слова чи свобода руйнац╕╖ Укра╖нсько╖ держави? Право людини на будь-як╕ д╕╖ в межах законност╕ чи право антиукра╖нсько╖, антиконституц╕йно╖, зрештою, антидержавно╖ д╕яльност╕? Ще сплута╓ хтось це, в тому числ╕ на владних р╕внях, з демократ╕╓ю?” Але, як мовиться, позбав нас, Всевишн╕й, в╕д такого.
Фактично у наш╕ дн╕ на теренах Укра╖ни, про Незалежн╕сть яко╖ мр╕яли та домагалися ╖╖ м╕льйони укра╖нц╕в, зокрема й т╕, що опинилися в д╕аспор╕, повним ходом зд╕йсню╓ться мовна неоколон╕зац╕я, моторошлив╕ здобутки яко╖ д╕стають св╕й вияв у таких, наприклад, фактах: нин╕ на 85 в╕дсотк╕в по-рос╕йському функц╕онують засоби масово╖ ╕нформац╕╖; з кожних десяти книжок на книжковому ринку лише одна укра╖нська, а дев’ять — рос╕йськ╕; у сфер╕ ауд╕ов╕зуально╖ продукц╕╖ ступ╕нь зрос╕йщення сяга╓ 97 в╕дсотк╕в; незважаючи на сутт╓ве зростання к╕лькост╕ шк╕л з укра╖нською мовою навчання, у сотнях населених пункт╕в Сходу та П╕вдня Укра╖ни укра╖нськ╕ школи в╕дсутн╕, а в деяких м╕стах, як-от Донецьк, Дн╕пропетровськ, Запор╕жжя, справа д╕йшла напередодн╕ Конгресу нав╕ть до закриття деяких укра╖нських шк╕л; за винятком Галичини, зоною майже суц╕льного зрос╕йщення залиша╓ться б╕льш╕сть вищих навчальних заклад╕в; укра╖нська мова не стала повсякденною переважаючою мовою багатьох структур влади, а в╕дтак — промисловост╕, транспорту, арм╕╖, торг╕вл╕, побуту; у кра╖н╕ штучно нагн╕та╓ться атмосфера упередженого, зверхньо-поблажливого ставлення до укра╖нського слова як такого, що, мовляв, не може конкурувати з мовою вчорашньо╖ метропол╕╖.
Усе це важко ╕накше розц╕нювати, про що наголошу╓ автор книжки, як явища мовного етноциду та грубого порушення прав нац╕╖ та прав людини на сво╖й р╕дн╕й земл╕. Не випадково лишаються невиконаними та п╕дданими забуттю вс╕ постанови укра╖нських уряд╕в перших рок╕в Незалежност╕, спрямован╕ на виправлення мовних деформац╕й у кра╖н╕; не випадково на р╕вн╕ влади ╖х — зам╕сть ц╕леспрямованого подолання — усе част╕ше виправдовують наскр╕зь фальшивими тезами на кшталт “так ╕сторично склалося” та “в╕дбуваються природн╕ процеси в умовах глобал╕зац╕╖”; не випадково не слабшають домагання надати рос╕йськ╕й мов╕ статусу також державно╖ (оф╕ц╕йно╖) в Укра╖н╕, що означало б уже остаточну загибель мови укра╖нсько╖. Приверта╓ до себе увагу ╕ той факт, що нав╕ть такий шанобливий у ставленн╕ до мови будь-якого народу документ, як ╢вропейська Харт╕я рег╕ональних мов, було ратиф╕ковано в Укра╖н╕ з╕ зобов’язаннями, що мають для укра╖нсько╖ мови украй дискрим╕нац╕йний характер.
Це засв╕дчу╓ св╕й вияв ╕ в тому, що ця культурна пол╕тика в держав╕ занедбана ф╕нансово: 0,3 в╕дсотка — такий найнижчий у ╢вроп╕ нин╕шн╕й р╕вень ╖╖ ф╕нансування в структур╕ державного бюджету. Для пор╕вняння: у Швец╕╖ — 4,8 в╕дсотка, ╤сланд╕╖ — 4,6, у Дан╕╖, Ф╕нлянд╕╖, Норвег╕╖, Франц╕╖ — м╕ж 3 ╕ 4, у Н╕меччин╕, Литв╕, Бельг╕╖ — м╕ж 2 ╕ 3; нав╕ть в Албан╕╖ ф╕нансування дано╖ сфери на 0,5 в╕дсотка б╕льше, н╕ж в Укра╖н╕. Водночас, нав╕ть цей м╕зер кошт╕в до укра╖нсько╖ культури далеко не завжди доходить. Так, ╕з передбачених бюджетом кошт╕в на виконання Комплексних заход╕в ╕з розвитку укра╖нсько╖ мови ф╕нансу╓ться в межах 3—5 в╕дсотк╕в в╕д запланованих видатк╕в.
Уперше так профес╕йно та переконливо науковець ╕ майстер пера Анатол╕й Погр╕бний анал╕зу╓ на стор╕нках видання проблему суржику в Укра╖н╕ як складово╖ мовно╖ проблеми нац╕╖. Варто пам’ятати, як розм╕ркову╓ Анатол╕й Григорович, що суржик був у нас не завжди. Скаж╕мо, ан╕як не могло його бути в добу нашо╖ давньоки╖всько╖ держави — Княжо╖ Укра╖ни. Вже тому, що це була самодостатня — м╕цна, могутня кра╖на, мова яко╖ п╕д мову ╕ншо╖ кра╖ни не п╕дпадала. Зрозум╕ло, що в укра╖нськост╕ яко╖, варто нагадати, не сумн╕валися не т╕льки так╕ авторитети-укра╖нц╕, як Михайло Максимович, а й так╕ рос╕йськ╕ науковц╕, як ╕сторик В. Ключевський чи мовознавець О. Шахматов.
╤ зрозум╕ло чому: пророста╓ суржик лише за умов, коли кра╖на, а разом ╕з нею ╕ ╖╖ мова потрапляють у п╕длегл╕сть ╕нш╕й держав╕, ╕ншому народов╕, ╕нш╕й мов╕. У цьому раз╕ мова метропол╕╖ зд╕йсню╓ на п╕дколон╕альн╕й територ╕╖ руйн╕вну роль: деформу╓ ╖╖, нищить, в╕дт╕сню╓, що руйну╓ ╕ саму душу народу, з яко╖ нараз почина╓ проростати мовний покруч — суржик. ╤ тим усп╕шн╕ше це в╕дбува╓ться, чим ближч╕ одна до одно╖ мови, у нер╕вн╕й вза╓мод╕╖ яких (одна обороня╓ться, друга — агресивно наступа╓) ╕ витворю╓ться цей мовний симб╕оз. Зрозум╕ло, що нараз╕ йдеться про те, що хоч за сво╖м складом рос╕йська й укра╖нська мови мають повний чи частковий зб╕г, як згадувалося, лише на 62 в╕дсотки, належать вони до одн╕╓╖, сх╕днослов’янсько╖ мовно╖ групи. Тобто це той випадок, коли одна група з ╕ншою сум╕сна, а якщо додати до цього ще й загальнов╕дом╕ обставини довготривалого та нев╕дступно-жорстокого зрос╕йщення укра╖нських терен╕в, то дивуватися з того, що суржик так буйно у нас розкор╕нився, не доводиться. То що — ми приречен╕ на збереження суржику? Суржик╕зац╕я триватиме? Н╕, не триватиме — зупиниться, як т╕льки ми доб’╓мося того, що курс державотворення буде, нарешт╕, у нас в╕дрегульовано в тому напрям╕, про який уже згадувалося, — у напрям╕ буд╕вництва у нас нац╕онально╖ Укра╖нсько╖ держави, а сказавши ╕накше — нормально╖ держави типового ╓вропейського зразка. Типовий же ╓вропейський зразок якраз ╕ означа╓: держава, яка ╜рунту╓ться на духовно-культурних засадах дано╖ нац╕╖.
╤з болем я читав у книжц╕ А. Погр╕бного про “самопочування” укра╖нсько╖ мови ╕ в Шевченковому кра╖, де цитовано лист мого земляка А. Лугового: “У Черкасах рос╕йська мова ╓ пан╕вною, ╕ фактично йде нова хвиля русиф╕кац╕╖. Укра╖нське населення Черкас здеб╕льшого соромиться говорити в громадських м╕сцях укра╖нською мовою. А молодь, студентство сп╕лку╓ться, як правило, рос╕йською. Вив╕ски — для окозамилювання. Особливо насаджують зрос╕йщення так зван╕ б╕знесов╕ структури. У перш╕ роки Незалежност╕ багато приватних й ╕нших оголошень на вулицях були укра╖нською мовою, тепер же — здеб╕льшого рос╕йською. В укра╖номовних церквах (╖х лише три в Черкасах) людей мало, по 3-4 десятки ос╕б”.
“╤нод╕ я просто вмиваюсь сл╕зьми в╕д безсилля ╕ розпачу, — крик з ╕ншого краю Черкащини, з Уман╕, який лине з уст слухача авторських передач письменника — Г. Шевчука, — невже от╕ битви за депутатський мандат та м╕н╕стерськ╕ портфел╕ — то для того, щоб швидше завернути Укра╖ну в надуману колиску слов’янських народ╕в, з яко╖ ми ледве видряпались, або для того, щоб скор╕ше запровадити рос╕йську мову як державну? Господи, як же захистити нашу мову в╕д зайд нахабних, в╕д мутант╕в?”
А й справд╕: невже йдемо до того, що в наш╕й багатющ╕й мов╕, зокрема, в серц╕ Укра╖ни — Черкаському кра╖, кра╖ Богдана ╕ Тараса, незабаром залишиться к╕лька десятк╕в укра╖нських сл╕в, як-от: хл╕б, сало, ковбаса, гор╕лка, картопля; решту ж зам╕нять англ╕цизми? Душа болить споглядати все це: в╕д безсилля хочеться волати на весь св╕т: рятуйте нашу мову!
Ус╕ назван╕ вище й не назван╕ проблеми, що ╖х належить вир╕шувати у сфер╕ осв╕ти, за ус╕╓╖ сво╓╖ болючост╕, не можуть, одначе, не пов’язуватися з першопочатковою, визначальною: навчання — в ╕м’я чого? В ╕м’я формування яких св╕тоглядних принцип╕в? На як╕й св╕тоглядн╕й основ╕? У якому зв’язку з завданнями державотвердження укра╖нства?
Отже, А. Г. Погр╕бний не оминав ╕ мовно╖ проблеми, що турбу╓ осв╕тян держави й сьогодн╕. Ця сфера, на думку Анатол╕я Григоровича, недостатньо або поверхнево перейнята укра╖нським зм╕стом, до св╕домост╕ вчител╕в ще й дос╕ не доведене велике багатство укра╖нсько╖ нац╕онально╖ педагог╕чно╖ думки, у наш╕ дн╕ зд╕йснено прямий в╕дступ в╕д затверджених 1998 року Каб╕нетом М╕н╕стр╕в Укра╖ни стандарт╕в шк╕льно╖ осв╕ти, що ними до перел╕ку базових дисципл╕н було в╕днесено й таку украй важливу в умовах Укра╖ни дисципл╕ну, як укра╖нознавство. Натом╕сть у педагог╕чн╕й практиц╕ часто-густо заявляють себе космопол╕тичн╕ п╕дходи, як╕ базуються, одначе, на основ╕ рос╕йсько╖ мови та культури, протиставлюваних мов╕ та культур╕ укра╖нськ╕й. Попри посутн╓ розширення мереж╕ шк╕л з укра╖нською мовою навчання, у деяких областях Укра╖ни усе ще трива╓ виборювання громадянами права на укра╖нську школу, фактично зовс╕м в╕дсутню у немал╕й к╕лькост╕ м╕ст, селищ ╕ нав╕ть с╕л Сходу та П╕вдня кра╖ни. Усе виразн╕ших ознак потворност╕ набува╓ ╕ таке поширене, окозамилювальне явище наших дн╕в, як укра╖нськомовна школа за статусом, але укра╖нозневажницька за суттю. Зрештою, грубе ╕гнорування вимог ╓диного мовного режиму в наших навчальних закладах набуло вже майже еп╕демного, н╕ким не контрольованого характеру, що нер╕дко прир╕ка╓ нашу мову на роль яко╖сь нов╕тньо╖ латини — вживано╖ на уроц╕, але не обов’язково╖ чи й непотр╕бно╖ поза ним, починаючи з╕ шк╕льного коридору. Промовистий факт: ╕ понин╕ сотн╕ дитячих будинк╕в, ╕нтернат╕в та ╕нших заклад╕в для д╕тей-сир╕т (“державних д╕тей”) функц╕онують поза будь-якою лог╕кою — не державною, а рос╕йською мовою.
Зоною майже суц╕льного зрос╕йщення лиша╓ться на б╕льш╕й частин╕ територ╕╖ Укра╖ни й вища школа, ╕ це, варто п╕дкреслити, переконливо стверджу╓ професор А. Г. Погр╕бний, у той час, коли осв╕тянське чиновництво протид╕╓ впровадженню укра╖нознавства, загалом з року в р╕к скорочу╓ курс укра╖нознавчих дисципл╕н, особливо в негуман╕тарних вищих навчальних закладах.
╤з цього бачимо, що укра╖нська ситуац╕я тим ╕ сво╓р╕дна, що в нас поняття “мамина мова” та “родова мова” посп╕ль, особливо серед м╕ського населення, не зб╕гаються. Тому й потр╕бно широко пропагувати ╕стину: р╕дна мова — не конче, не завжди та, якою ми найчаст╕ше говоримо. Основа слова р╕дна (ясно це чу╓мо) — р╕д. Тобто р╕дна мова — то насамперед мова роду кожно╖ людини, мова наших батьк╕в, д╕д╕в, прад╕д╕в ╕ т. д. — саме нашого роду, що йде у глибини в╕к╕в. В╕дтак ц╕лковитим нонсенсом ╓ те, що немало хто, визнаючи, що його р╕д укра╖нський, водночас вважа╓, буц╕мто його р╕дна мова вже не укра╖нська, а для прикладу, рос╕йська.
Який же вих╕д ╕з мовно╖ проблеми, що нин╕ склалася в Укра╖н╕? На думку письменника Анатол╕я Погр╕бного — не мовчати (що робив безперервно сам ╕ запов╕дав ус╕м нам), д╕яти, ╕ це — найгарантован╕ший шлях до того, щоб укра╖нська людина загубленою на сво╖й земл╕ не почувалась. Год╕ й доводити, що в наших обставинах важливим чином задля Укра╖ни може бути вже те, що не ╓ найскладн╕шим: посл╕довн╕сть у сп╕лкуванн╕ укра╖нською мовою, ф╕зична присутн╕сть ╕ндив╕да в числ╕ тих, котр╕ час в╕д часу виходять заявляти й боронити ╕нтереси укра╖нства в т╕ чи ╕нш╕ ман╕фестац╕йн╕ способи, як-от ╕ в дн╕ наших нац╕ональних свят. В╕дтак те, наск╕льки нас багато, залежить в╕д кожного. Поклик чину мусив би озиватися в кожному, кому болить нин╕шн╕й стан Укра╖ни та ╖╖ мови. В╕д здатност╕ кожного пред’являти претенз╕╖ також ╕ самому соб╕, в╕д готовност╕ до бодай елементарного чину в ╕м’я зм╕цнення позиц╕й укра╖нства ╕ залежить наша загальна нац╕ональна сила.
* * *
Анатол╕й Погр╕бний. Фото 2006 р.
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 06.05.2011 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8915
|
МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
МОВИ Р╤ДНО╥ ОБОРОНЦ╤
