Версiя для друку Обговорити в форумi

1 січня 2004 року минає 100 років від дня народження  народного кобзаря і композитора, автора знаменитого "Запорозького маршу" Євгена Олександровича Адамцевича, прах якого покоїться у кримській землі. "Кримська світлиця" продовжує розповідати на своїх сторінках про цю непересічну людину, сподіваючись привернути увагу громадськості та властей до цієї дати та повернути із забуття ім'я творця "Запорозького маршу" хоча б у рік його столітнього ювілею... Пропонуємо увазі читачів спогади дочки Є. О. Адамцевича Тетяни Євгенівни Бобрикової, яка мешкає в с. Холмівці Бахчисарайського району, де похований знаменитий кобзар...

Рід наш по лінії батька мого батька походив, очевидно, із Сновська (тепер м. Щорс Чернігівської області). Ми так вважаємо тому, то Євген Олександрович у 1914 році з Іриною (нині покійною моєю сестрою) їздив туди до тітки, сестри батька, тобто сестри нашого діда. Дід батькового батька був мастильником на залізниці, а ось на якій станції - не знаю. А батько Євгена Олександровича був на станції Солониця Полтавської губернії чи то начальником, чи то черговим станції, а потім працював на станції Торохтянка (це, мабуть, Курської губернії). Чому вони потрапили до Ромна - не знаю, але у 1933 році мій дід працював на залізниці в Ромні, а на якій посаді - не знаю. Помер він у 1933 чи 1934 році в Ромні. Могили його, на жаль, знайти не вдалося.
Мати батька Марія Михайлівна (дівоче прізвище Білан) - із міщан. Батько її - кравець, мав п'ятеро дітей, усім дав освіту.
Моя мама, Лідія Дмитрівна Парадіс, народилася 5 квітня 1902 р. в селі Артюхівка Глинського району (тепер Роменський район Сумської області). Рід матері походив від князя Горчакова і доньки декабриста Севастьянова. Молоді люди полюбили одне одного. Коли Маша завагітніла, то, щоб приховати "гріх", її видають заміж за управителя маєтку Карла Буфіуса. Народився хлопчик Саша, по батькові його було Карлович, прізвище - Буфіус. Коли Саша став дорослим, то побрався з Марією Миколаївною Кочубей із роду Кочубеїв. У них народилося десятеро дітей. Старша донька Ганна Олександрівна була матір'ю моєї мами. Ганна вийшла заміж за Дмитра Михайловича Парадіса, який працював управителем маєтку. Коли моїй мамі було чотири роки, померла її мама. Дмитро Михайлович одружився вдруге, але дружина померла від туберкульозу. Мою маму забрала до себе в Полтаву на виховання її рідна тітка. Мама навчалася в Полтавській жіночій гімназії. В час громадянської війни вона жила у бабусі на хуторі в Артюхівці. Часто їздила в Ромни до свого дядька, де і познайомилася з моїм батьком. У 1927 році вони побралися. Вінчання відбулося в Олександрівській церкві. Родичі мами не схвалювали цього шлюбу і деякий час не підтримували родинних зв'язків з молодим подружжям, а потім змирилися. Мама була приємної зовнішності, вихована, тактовна, доброї душі людина, вірна дружина, хороша мама. Смерть батька вона дуже тяжко переживала, до останніх днів свого життя підтримувала зв'язок з шанувальниками його таланту. Мама була другом, дружиною, прислугою, поводирем, очима мого батька. На свої плечі вона звалила усе, за що її називали Ліда-великомучениця. Моя мама померла у Холмівці 27 жовтня 1979 року, де й похована поруч з батьком.
Батько був енергійним, веселим, багато знав цікавих історій, прислів'їв та приказок. З ним можна було говорити до безконечності. Мав добру пам'ять, на ходу вловлював мотиви та слова пісень, "в умі" додавав і віднімав. Був охайним вдома і поза домом, ніколи не виходив на вулицю у нечищених штанях чи пальті, всім речам давав лад і завжди говорив: "Кожній речі - своє місце". Зачісок не мав, голову голив "під Котовського". Усе робив сам: пиляв і рубав дрова, ремонтував хату, будував, навіть сам укривав хату залізом, копав льохи і обкладав цеглою. Звичайно, мама підказувала, поправляла його. Дуже багато книжок читали йому мама і я. Ось так і мені передалася пристрасть до читання. Не любив брехні, був дуже чесним. Візьме, бува, коробочку від сірників (а тоді були тяжкі часи) і за першої ж нагоди віддасть, не кажучи вже про щось серйозніше.
Вдома батько і мати бували дуже рідко: увесь час у поїздках, так що вділяти нам особливої уваги не вдавалося. За няню була старша сестра Лариса. Я дуже любила, як казав батько, "зігралки". До нас приходили Григорій Спиця та Іван Бедрин, і разом вони грали по півтори - дві години. Батько грав, а хлопці йому підігрували. Я їх часто слухала. Це було до війни, а після війни вони разом не грали. Григорій Спиця був високий, худорлявий, з хорошим голосом, непогано грав на бандурі, хоч був просто любитель, а не професіонал. Носив він звичайний костюм. Іван Бедрин - маленького зросту, з хвилястим волоссям, мав приємний голос і так само, як і Григорій Спиця, був любителем і порівняно добре грав на бандурі. Обидва мали бандури з металевим звучанням, адже кобилки, на яких лежали струни, були металеві, а у батька - дерев'яні. Докладно уже не пам'ятаю, яких пісень вони тоді співали, але все те, звичайно, - з батькового репертуару. Батько співав більше речитативом, і це створювало якусь особливу гармонію. Я сиділа десь у куточку і завмирала від цих чарівних звуків. Бував у нас і Мусій Олексієнко, батьків учитель гри на бандурі, високий сивий дід. Але його я бачила кілька разів, а гри й зовсім не чула, бо ж приходив він без бандури.
Не раз батько брався навчити гри на бандурі й мене, адже мала добрий слух і приємний голос, але в нього не вистачало терпіння для того. Не тільки тому, що часу вільного мені бракувало, я, незважаючи на добре нам'яті вуха, не завжди виявляла бажання це робити. Тепер дуже шкодую. Талановитою бандуристкою, мабуть, не стала б, але грати так, як грають зараз на бандурах, напевне, змогла б.
Мама наша часто хворіла, і ми, діти, заміняли її, як могли. Лариса до війни під час канікул ходила і їздила з батьком. Війна застала нас у Смілянському районі в с. Пекарі. Батьки брали мене з собою. Це було так страшно. І ось нас вантажівка несла до Ромна на всіх "парах" - так, що в кузові ми качались, як огірки. Окупація... А жити треба. Знову тато й мама пішли по селах з бандурою - грати за кусень хліба. Зробив батько візок з голоблями, впрягався в нього і разом з мамою, яка йшла поруч, вирушали в дорогу. Через два-три дні поверталися - уже з борошном, пшоном, крупою і всякою всячиною. Коли ж усе те з'їдали, знову вирушали в дорогу. Скільки вони, бідні, пройшли за все своє життя - либонь, ногами всю Україну сходили вздовж і впоперек...
Пам'ятаю такий випадок. Не було у нас сірників, то батько й каже: "Візьми цигарку і піди прикури у сусідів". Ось я прикурила і йду, цмокаючи. Раптом мене німець за вухо - хвать! І звелів вести його до батьків. Ми вже трохи знали німецьку мову. Йду, а він за вухо мене тримає. Мама йому пояснила (вона знала німецьку і французьку мови), що і як. Він тільки кивнув, а невдовзі приніс пляшку бензину, камінців для запальнички й саму запальничку, а на мене посварився пальцем...
Пережили окупацію - і невдовзі батько добився дозволу на виступи. З 1948 року я з ним їздила по селах Сумщини. Мені тоді було 19 років.
Одного разу з батьком трапилася така пригода. Це було десь у 1944 році. Він з майбутнім зятем і чоловіком моєї сестри Лариси Іваном поїхали до міста Миколаєва. Іван мав там якісь комерційні справи, а батька взяв, так би мовити, для прикриття. Іван залишив Євгена Олександровича на морському вокзалі, а сам пішов у своїх справах. Тут до батька підійшла група чоловіків. і один з них владно наказав: "Кобзарь, сыграй!"
Батько відповідає: "Уже й обід, а я ще й не снідав". Той чоловік каже: "А ты знаешь, кто я такой?" Батько: "Коли б я бачив, то знав би". Чоловік: "Я - начальник милиции". Батько: "Путня людина в міліції працювати не буде".
Начальник наказав відвести його в дільницю, щоб прочитати йому "мораль". Іван бачив, куди повели батька, та й прийшов за ним слідом. Начальник, як згадував потім батько, спочатку кричав, а потім заспокоївся й розпорядився нагодувати старого. "Потом он нам сыграет", - мовив самовпевнено. Іван же, скориставшись моментом, вивів батька з дільниці, й вони втекли...
Якось поїхали ми з батьком у Білопільський район. На станції Ворожба у клубі цегельного заводу давали концерт. Тоді ж сюди приїхали ще якісь артисти. Працювали дві каси: в одній продавала білети я, а в другій - вони. Але всі купували білети у мене, "на кобзаря". Успіх був тріумфальний!
В одному із сіл (не пригадую назви) батько під час концерту в клубі виконував пісню, якої раніше не включав до репертуару, бо спрямована проти начальства. Коли він уже закінчував пісню, до залу зайшов чоловік у брезентовому плащі з портфелем і став біля дверей. Батько саме співав:
А де ж дівся голова?
- Пішов до Параски.
Він нанюхав, що у неї
Багато закваски.
Люди враз оглянулися на чоловіка з портфелем, і зал вибухнув реготом. То якраз був голова місцевого колгоспу, а в нього була коханка Параска, до якої він учащав. Тож після концерту голова запросив нас до себе й запитав, хто батькові про це розказав. Батько пояснив йому, що то його пісня, що у даному разі трапився просто збіг...
Люди любили кобзаря за його гру. Так грати міг лише він. Техніка виконання - бездоганна, бандура в його руках ходором ходила, права рука усією п'ятірнею охоплювала струни, ліва працювала на басах. Батько міг на бандурі передати печаль, радість, захоплення. Так виконувались історичні, жартівливі, сатиричні народні пісні. Спів і музичний супровід доповнювався мімікою. Це був неповторний талант!
На той час сама поява кобзаря у селі була явищем нечастим, і пройти вулицею без супроводу дітей було просто неможливо. По закінченні концерту, виходячи з клубу чи школи, люди сміялись. "Оце да!" - розходячись по домівках, жваво обмінювалися враженнями. Батька часто запрошували до когось з інтелігенції або керівників села. І там також збиралося чимало людей, а батько виконував усе, що вважав за потрібне, те, на що не відважувався в залі.
Як правило, зайшовши в якесь село, ми зверталися до голови колгоспу, який і визначав, до якої хати нам іти. За рахунок колгоспу виписували й продукти, але й господині, у яких зупинялися, не раз говорили: "А хай їм грець. Хіба вони дадуть такого, як у мене є?" Спати  доводилося на підлозі. Якщо ж траплялося так, що у хазяйки не було готового борщу, то вона заклопотано просила вибачення, хоча на столі було багато усякої їжі.
Траплялося й інше. Пригадую, як під час концерту в одному із сіл батько співав пісню "У сільраді голова, сердитий та п'яний". Пісня ця не була затверджена у репертуарі, тож другого дня нас викликали у Білопілля і заборонили виступи. Так у 1949 році перед батьком було закрито сцену.
Відтоді він знову пішов у народ, виступав на базарах, ярмарках, у поїздах, поблизу храмів. Якщо до війни не раз їздили по селах із Григорієм Спицею та Іваном Бедриним, то по війні батько грав сам, надто ж на базарі.
У Ромнах міліція забороняла сидіти на вулиці. Доводилося вибирати не такі людні місця, аби не потрапляти на очі міліціонерові. Не один раз забирали до міліцейської дільниці, де батько змушений був сидіти голодний, аж доки приходила мама. Знущались - як хотіли. Одного разу забрали і повели в міліцію, де й запроторили у камеру, двері якої виходили в коридор. Батько обмацав стіни і виявив, що камера не замкнута. Очевидно, вартовий забув замкнути, хоч замок висів на дверях. Тоді батько вирішив провчити вартового і заховав замок до кишені. Ось міліціонер спохопився: "Дєд, забрав замок?" Піднаглядний відповів, що не брав, і той злякався за свою неуважність. Тоді батько вирішив пожаліти свого "охоронця" і віддав замок. Замість вдячності той зняв з нього картуза, налив у нього води і надів батькові на голову...
Невдовзі по війні я вийшла заміж і разом з чоловіком виїхала на Алтай, у с. Кубанку Калманського району, що за 80 кілометрів від Барнаула. Ми не раз запрошували батьків до себе, і ось на початку листопада 1958 року вони приїхали в гості. Про свій приїзд повідомили нам телеграмою, і ми попросили одного шофера, друга мого чоловіка, привезти їх із роз'їзду, де зупинявся поїзд. Тоді було прохолодно, тож передали ним теплий одяг. Поїзд прибув пізно, перон освітлювався лише одним ліхтарем. До того ж, шофер не знав моїх батьків, і коли з поїзда виходили люди, він став запитувати: "Хто в гості до Бобрикових?" Так швидко зустріли одне одного і дісталися додому.
Гостювали батько й мати цілий місяць. Часто до нашої хати заходили люди, ми також разом ходили до сусідів, знайомих, родичів. Одного разу по дорозі у поїзді зламалася щока бандури. Звичайно, ми почали хвилюватися. Та раптом знайшовся один чоловік (пригадую, що його звали Микола Рябов) і відремонтував її. Батько був радий і на знак вдячності виконав кілька номерів.
А в Кубанці його слухали працівники дитячого садка, лікарні, автогаража, сусіди. Враження було незвичайне. Їздили ми і в село Калманку до діда мого чоловіка. Це за 25 кілометрів від нашого села. Там відбувся імпровізований домашній концерт. Незважаючи на те, що серед слухачів було зовсім мало українців, пісні, мелодії танців у батьковому виконанні сприймали, затамувавши подих. Особливо зворушувала дума-пісня "Євшан-зілля". Зворушувала так, що навіть молодь плакала, надто ж - українці. Потім ці концерти згадували довго. Ще б пак: у глухому сибірському селі та справжній кобзар! Погостювавши у нас, батьки поїхали до Москви, здається, щось клопотати про пенсію. До станції Топчиха ми відвезли їх кіньми і там посадили у вагон. Згодом ми переїхали до Криму. Отож поїздка батьків до Сибіру була єдиною у їхньому житті...
Ще хочу сказати кілька слів про пенсію. Оскільки в Ромні на базарі і на вулиці грати не дозволяли, то й засобів на прожиття у батьків не було, а жити ж треба якось, годувати сім'ю - також, а кругом - бідність. Чужі люди почали клопотатися про них. Коли не помиляюсь, то першим тут стали клопотатися викладачі із Сум подружжя Валентин і Валентина Дубравіни. З Києва, з Москви одержали дозвіл на пенсію, а в Ромні кажуть: "Не заслужив". Та усе-таки виклопотали. Коли я приїхала до них із Сибіру в гості, то документи на пенсію уже друкувала друкарка із плодоконсервного заводу. Мама говорила, що вони у цій справі також завдячували директорові заводу (прізвища його, на жаль, уже не пригадую).
Гри на бандурі у батька учились і Федір Терещенко та Іван Петренко. Як і Григорій Спиця та Іван Бедрин, вони були музикантами-любителями, але завершити навчання і досягти високої майстерності за тих прикрих обставин, про які йшлося вище, їм так і не вдалося.
Ще пам'ятаю батька як гумориста. Одного разу трапилося так, що П., один з наших знайомих, обіцяв: коли заколе кабанчика, то принесе свіжини. Але приніс одну кишку, з якої мама, звичайно, нічого
не могла зробити, оскільки до неї він нічого не додав. Тоді батько надув її і повісив у неї електричну лампочку. П. прийшов наступного разу і, сівши за стіл, побачив цю кишку. "Євген! Це ганьба!" - сказав він і потім довго до нас не ходив. А батько від душі реготав...
У 1972 році тато й мама переїхали жити до мене в Крим. На новому місці батько прожив лише три  тижні. 19 листопада у нього стався черговий напад (камінь у жовчному міхурі), і близько півночі прямо на операційному столі він помер...
І залишилася сиротою бандура, замовкли струни, пішов з життя кобзар, та його пісня залишилась і залишається у пам'яті людей. Бандуру батько заповів Канівському музеєві Тараса Шевченка. Там вона й зараз висить, обрамлена рушником поруч з бандурою Єгора Мовчана...
с. Холмівка,
Бахчисарайський р-н

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2003 > Тема "Українці мої..."