Версiя для друку Обговорити в форумi

«Кримська світлиця» вже повідомляла, що нещодавно група кримських митців була відзначена державними нагородами. Серед них, зокрема, Аллі Петровій, керівникові дитячої театральної студії «Світанок», було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України». Ми вирішили поспілкуватися з Аллою Володимирівною (про інших нагороджених розповімо також!), яка вже не один десяток років плекає українське театральне слово зокрема і українство загалом на кримській землі, і дізнатися, чи прийшли з цим званням якісь зміни у її життя та життя її вихованців.
Наша розмова розпочалася з питань: «Як саме відбувався життєвий вибір – чому театр? Які етапи довелося пережити на шляху становлення? Що вже було досягнуто і про що мріється ще?».
Думалося, що розмова буде недовгою, але – говорили про все: і про театр, і про життя, і про творчість, і про дітей, і про плани на майбутнє, і, безперечно, про Україну та українців у Криму.
 «Мені важко сказати, чому я обрала саме театр, – розповідає Алла Володимирівна. – Мама ж моя працювала на заводі у ливарному цеху, а до п’ятого класу виховувала бабуся. Потім мене забрали у місто – у Дніпропетровськ. Пам’ятаю, як я, маленька дівчинка, почула, що маю право вийти на сцену і виступати. Звідки я у своєму селі могла про таке чути... У театральний гурток записалася першою. Від занять, від того, що можу вийти на сцену, отримувала неймовірне задоволення! І це незважаючи на те, що на репетиції доводилося їздити через усе місто трамваєм і повертатися пізно ввечері додому. Як би це…» – почала відшуковувати необхідні слова пані Алла, щоб пояснити те, що й так видно неозброєним оком: її зв’язок з театром і зі сценою. Слова раптово знайшлися і вона продовжила свою розповідь: «Всередині у мене щось є: енергія, яка хоче тільки на сцену! Коли пішла перший раз вступати до театрального і не пройшла, то вирішила для себе: як не сцена, то краще нікуди! Мене ніхто не направляв, не казав, що я повинна йти в театр, що це моє. Звідки воно – оте бажання вийти на сцену, оте задоволення від можливості промовляти до глядачів і словом, і серцем? – повсякчас запитує себе актриса, і сама ж відповідає, – від села, від бабусі, яка вчила насолоджуватися кожною квіточкою, зустрічати світанок і співати пісні та «Отче наш».
Здобувши освіту режисера, молода дівчина бачила себе лише на сцені, а тому направленню працювати методистом у Житомирському управлінні культури не зраділа. Поїхала до Києва і «випросила» собі роботу у Київському обласному театрі ім. Саксаганського м. Біла Церква. І як знати, чи відбулася б ця розмова сьогодні, якби тоді Алла обрала для себе шлях чиновника. Може, була б вона уже на керівних посадах у Міністерстві культури, чи й самим міністром.
«Крім театру, мені більше нічого не треба, – і й до сьогодні впевнена Алла Володимирівна. – А тоді, у Білій Церкві, я починала досить непогано. Мабуть, найбільшою похвалою для мене, молодої дівчини, були слова відомого театрального критика Веселки, яка сказала, що я – актриса, «яка йде по лезу бритви – таке сильне у неї почуття правди».
Трагедія приватного життя змусила молоду акторку до кардинальних кроків: залишивши Білу Церкву, вона переїхала до кримської столиці, з якою й дотепер пов’язані її життя та творчість.
«Мене взяли в український театр, – згадує Алла Володимирівна. – Чесно кажучи, у Сімферополі мені спочатку не сподобалося. Здавалося, що місто сіре».
Та на перших вечірніх гастролях, які тривали десь у Джанкойському районі, перед молодою актрисою Аллою відкривається театральний світ високого ґатунку. На сцені вона бачить маститих і заслужених артистів – Жанну Фадєєву, Варвару Петренко, Ніну Сорокату та інших. Вона, мріючи про московський «Современник», раптом усвідомлює, що їй все подобається, що так вона ще не вміє грати, і їй є чого повчитися.
За якийсь час до молодої дівчини приходять і перші успіхи, про які, на жаль, поділитися з усіма не має можливості, адже й театр має свої внутрішні закони. Але з теплотою у голосі вона згадує, як на якомусь черговому перегляді, де режисер Недашківський ввів її у постановку за твором Натана Рибака, за куліси до неї зайшли прибалтійські колеги і подарували шматочок бурштину. А згодом написали в театр листа, у якому говорилося: «...Дякуємо за те сонце ясне, яке зійшло над кримською землею!..».
«О, Господи! – подумалося їй тоді, – чим же я це заслужила?». А заслужила ж, може, якраз і відчули колеги у молодій акторці оте «глибоке відчуття правди», про яке за кілька років до того писала Веселка.
Без ноток смутку у голосі не може говорити Алла Володимирівна про ті часи, коли музично-драматичний театр був дійсно українським, коли здавалося, що попереду ще багато нових вершин!
Згадати хоча б гастролі в Іркутську та Красноярську, коли на вистави українською мовою Кримського українського театру усі квитки за місяць до приїзду трупи були продані; коли їх, молодих дівчаток, хапали за руки і питали, чи не мають вони, бува, зайвого квиточка. Таке ж тільки у Москві могло бути, аж ні... А постійні повні зали у Сімферополі... Було... Усе було...
«Дуже прикро, що розвалили театр, – з болем говорить про не такі уже й давні часи пані Алла, – зі зміною статусу театру все робилося для того, аби змінити й мовну політику. Це було зроблено заради оперет. Ми ставили логічне питання: невже оперети не звучать українською? Замість відповіді над нами насміхалися... І хоч були збори, були листи – була боротьба за український театр, але... Але не вдалося його вберегти. Політика сильніша... А люди, які її творять, безжальні».
Не може наша героїня говорити без сліз про номінально український театр, у якому сьогодні фактично нема українського слова. Вона впевнена, що і з життя йтиме не втративши оцього відчуття жалю: «Знаєте, я ніколи у політиці не була своєю, ніколи не задумувалася, що у нас в державі робиться... Навіть більше, не чула, що так трагічно загинув Стус... Була сільською дитиною, яка потрапила у театр і читала те, що давали, – згадує Алла Володимирівна про той період, коли її життя знову кардинально змінюється. І хоча вона не змінює місця проживання, але змінює світогляд.
– Раптом по радіо чую, що у Криму нема українців. Як це? – дивуюся я. Адже я – актриса в українському театрі, я говорю українською, на гастролях по Криму я зустрічаю українських бабусь! Як тут звикнути до того, що цієї бабусі немає, що у неї нема онуків і дітей? А я врешті хто? Так, політика вкотре розвернулася іншим боком»…
Можна багато згадувати про те, як організовувалося Товариство української мови, яке Алла Петрова згодом очолює і її делегують на Конгрес українців у Київ; про те, як у залі музичного училища з упівськими піснями виступає славнозвісний гурт «Соколи» на запрошення все ж тої Алли Володимирівни, а зала повна і всі аплодують стоячи; і про те, як квитки на фестиваль «Червона рута» розповсюджувалися; і про те, як нічними телефонними дзвінками намагалися отруїти її приватне життя; і про те, як торувалися шляхи для українського слова у кримських ЗМІ; і про те, як відкривали перші українські класи, а згодом і гімназію, як потягом для них передавалися книжки, а сьогодні перші випускники вже одружуються; і про те, як створювалася театральна студія «Світанок», про яку сьогодні знає не тільки Україна, але й закордон, та про яку чомусь так мало говорять у Криму.
«Ми не замислювалися, наскільки це могло бути небезпечно, – каже пані Алла. – Нам це подобалося і подобається, ми цим живемо... Ми не політики – ми йдемо прямо! Поступово ми зрозуміли, якою є наша держава. Ми визначилися – ми до України! Ми – з Україною! Крим з Україною! Ми продовжуємо працювати, але вже у театральній студії. Бачите, я повернулася до того, з чого ми починали розмову – до театру і сцени. Сьогодні мої вихованці приємно шокують Україну, і я розумію, що українство у Криму є, таланти є і вони звучать! Я радію, що дожила до щасливого часу, коли бачу, що моя робота має корисні наслідки і для дітей, і для України. І хоч у Криму про нас почасти мовчать, але про нас знають за його межами. І, на жаль, політика не змінилася», – каже Алла Володимирівна.
Бо ж як тоді розуміти той факт, що виступ на звітному концерті у Сімферополі вихованців «Світанку» навіть не планувався, а у Київ їх в останню мить взяли, та й то на запрошення все того ж таки Києва, і їм всю дорогу доводилося чути: «Ми ж на вас не розраховували»...
«Прикро, що й із телевізійної трансляції на Першому Національному вирізали тільки виступ наших дітей, – розповідає пані Алла, – перед фінальною піснею Еліна та Тимур Сукач читали поезії «Єдина Україна» Дмитра Чередниченка та «Слово до українців» Віктора Баранова – це й вирізали. Власне, я звикла до такого ставлення, а батьків шкода. Вони ж в останню мить покидали усе, зібрали дітей у дорогу, а їхній виступ не показали... Думаю, що комусь просто не треба, щоб слово до українців, сподівання на справжню соборність української землі звучали з вуст кримських дітей. Сумно... А взагалі, я скажу так: я вдячна усім батькам, які приводять у нашу студію своїх дітей, бо саме від них та їхніх дітей і відчуваю підтримку держави. Вони – український Крим з його численними народами! Я рада, що маю можливість докласти своїх зусиль на ствердження українства. Можливо, це і є моя місія, призначена мені Богом. Щодо мого звання, то це просто доля, бо те, що ми робимо, побачив сам Президент. А якби не побачив, то чи мала б я сьогодні це звання, навіть і не знаю»...
Від спілкування з пані Аллою склалося враження, що це одна натягнута струна, кожен порух якої відгукується у тобі... Здається, що й ти разом із нею стаєш на тернистий шлях творення Української держави з багатонаціональним, і від того ще більш дорогоцінним і прекрасним каменем у її короні, – Кримом.
Довгих вам літ, творчої наснаги та здоров’я, Алло Володимирівно!

Катерина КРИВОРУЧЕНКО.
Фото автора.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 11.09.2009 > Тема "Українці мої..."