Версiя для друку Обговорити в форумi

Я ЗВИНУВАЧУЮ!

Моя мама, в дівоцтві Токар Єфросинія Костянтинівна, народилася в селі Барилівці, що в 20-ти кілометрах від міста Суми в 1913 році. І в часи великого Голодомору їй було 20 років, вона все добре пам’ятала. «Серп і молот – смерть і голод», — сказала колись вона, а я малим почув це і здивувався.
У мого діда, Токаря Костянтина Свиридоновича, було п’ятеро дітей, мали землю, жили заможно. Крім цього, дід був добрим майстровим. Умів класти печі, груби, робити сані, бочки, міг зрубати хату (зрубати – значить поставити зруб з дерева), міг покрити залізом хату, виготовити рами, лутки, двері. Знав ковальську справу. Мабуть не було нічого, щоб він не вмів робити. Для прикладу, якщо хтось розуміється, дід міг однією рукою витесати з колоди сволок на хату і… без відпочинку.
Мама говорила, що врожай в 1932 році був непоганий, збіжжя зібрали достатньо, здали податок державі, відклали насіння для наступного року та й собі на життя залишили.
Потім прийшли комуністи та й забрали насіннєве збіжжя, мовляв у державі воно краще збережеться, а навесні його повернуть. Дід все зразу зрозумів і сховав частку зерна, залишивши деяку частину не схованою...
Розказую, де ж він сховав. Боюсь тільки розказувати про схованки, мабуть, генетична пам’ять, що якщо комуністи знову прийдуть до влади, то врахують «деякі помилки» їхніх попередників і будуть шукати пильніше, не дай, Господи Боже.
Так-от, дід відсунув собачу будку у дворі, викопав круглу яму та й поставив туди бочку із зерном, закрив лядою, а будку із собакою повернув на місце. Селяни знають, що добрий хазяїн гній з під скотини викидає із хліву через отвір в стіні в бік городу, і він скупчується біля стіни сараю і лежить там рік-два поки на добрива не вивезуть. Дід викопав із сараю яму під купу гною, накотив перекриття та й поставив туди декілька бочок із зерном. Яму закопав і затрамбував.
Вскорості, так казала мама, прийшли комуністи і почали шукати. Все поштрикали піками і не знайшли нічого, забрали решту зерна і все їстівне. У діда було два брати і дві сестри з родинами. З його схованки годувались родина одного брата і однієї сестри. І ще мама говорила, що приходили до діда інші родичі і говорили: «Костянтин, дай хліба, ми знаємо у тебе є. Помираємо». А дід відповідав: «Немає у мене хліба. Простіть». І у мами котилися сльози з очей, вона розуміла, що батько її змушений був так відповідати, бо схованого зерна на всіх не вистачало і треба було вибирати чи всі помруть, чи тільки частина. Я це чув багато разів і жах мене охоплював такий, що я ціпенів і не міг розпитувати більш детально.
Люди в селі стали вмирати, були не поодинокі випадки людоїдства, а наші родичі залишались живими – значить у них щось було сховано. Комуністи приходили і знов шукали, заглядали в діжу, а баба Уляна додавала в тісто жолуді, і опара, тісто і спечений хліб були чорні, як земля. Комуністи дивилися у діжу і говорили: «Чи вони землю їдять?». У черговий обшук, бо родина діда залишалась знову живою, діда поставили до стіни сараю і сказали, що отут зараз застрелять, якщо він не скаже де сховав збіжжя. Тоді, розказувала мама, і баба Уляна, і діти Василь, Тоня, Петя, Настя і мама кинулися до свого батька, вчепилися в нього і так кричали, що ті виродки відступили.
Дід на колінах просив, щоб йому дали довідку-дозвіл виїхати на заробіток у сусідній район, бо він добрий майстровий, заробить гроші і здасть скільки скажуть. І діду… дали довідку. Дід поклав на двоколісного возика все, що потрібно майстровому, взяв із собою двох найстарших доньок, маму і Настю, і вони пішки пішли за 100 кілометрів. Мама казала, що вони не йшли, а бігли. Прийшли до річки Сейму, через річку по мосту пройти було не можна, бо за Сеймом був Путивльський район де жили русскіє і туди не пускали, а довідкою було дозволено заробляти тут, в Україні, де вже лютував голод і стояли вимерлі села. Як уже перейшов через річку на правий берег дід з доньками, я не знаю, але бігли вони ще 12 кілометрів за Сеймом і прийшли до села Мазівка Путивльського району. Там він влаштувався ковалем у сільську кузню і працював до 1935 року. Таємно навідувався до родини в Барилівку, приносив гроші і їжу. Так врятувалися від смерті родина діда Костянтина, його брата і сестри. Інші родичі, як рідні, так і двоюрідні, діда Костянтина і баби Уляни померли в Барилівці всі. За підрахунками мами їх померло 29 людей. Вціліла одна Фекла. Як казала мама, вона була калічка, нога коротка, пішла з дому, просила милостиню, так і вижила й довго прожила.
На Мазівці мама моя зустріла мого батька Василя Романовича Смолянінова, вийшла за нього заміж і народився я у 1947 році, але це було значно пізніше тих страшних років тотального знищення українців.
Тепер скажу для тих, хто говорить, що голод був і в Росії, і всюди. Ні, це брехня. У нашому «русскому» селі Мазівці голоду не було, жодна людина від голоду не померла. Навколо були русскіє села: Кривоносовка, Івановка, Кобиляковка, Ромашовка, Соловйовка, Вальковка, Дімєнєвка, Орєховка, Казіновка, Пилівка, Вороновка, Почепци, Осановка, Моісєєвка, Бєрюх та ін., в цих селах не померла жодна людина від голоду.
А за 12 кілометрів за р. Сеймом у Буринському районі, заселеному етнічними українцями, люди мерли як мухи, божеволіли від голоду і їли одне одного. Є заповідь Божа «Не судіть і не судимі будете». Ця заповідь не стосується тих подій. Комуністичну партію треба судити, її ідеологію треба визнати нелюдською і проклясти всім світом тих нелюдів і їхніх нащадків, хто і сьогодні бігає з червоними прапорами й портретами ката Сталіна та його попередника Леніна на їхніх сатанинських демонстраціях.
Росія не визнає Голодомору, як геноциду української нації, щоб зняти з себе — правонаступниці СРСР, відповідальність за скоєний злочин. Німеччина визнала свою провину за Голокост жидівської нації. Навіть за заперечення Голокосту можна отримати судове переслідування з ув’язненням. А в Україні знаходяться і свої хохли-малороси, і московські зайди, які починають говорити про 131 чи більше національностей, які теж, мовляв, голодували, що скільки можна говорити про Голодомор, закидають вину Президенту Ющенку за великі витрати на спорудження меморіалу в пам’ять загиблим від голоду. Цинічна і підла позиція.
Пам’ятники Леніну-Бланку, як Гітлеру в Німеччині, мають бути прибрані з лиця України. Міста і села, вулиці міст, селищ, які мають імена катів, вбивць українського народу мають бути перейменовані. Мільйони душ невинно загиблих вимагають кари над катами і очищення наших міст і вулиць від скверни. Як можна жити на вулиці імені вбивці Бела Куна, відпочивати в сквері «имени героя Гражданской войны Павла Дыбенко», який втопив у крові повстання матросів Кронштадта та селян Тамбовської губернії!? І несть їм, вбивцям, числа.
Ми, українці, маємо подолати свою байдужість і вимагати проведення СУДУ над нелюдською тоталітарною системою червоного радянського фашизму, назвати поіменно катів українського народу. Тоді душі загиблих мученицькою смертю людей заспокояться і назавжди відійдуть у вирій, а Україна вийде на світлу дорогу відродження.

Петро Смолянінов.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 29.05.2009 > Тема ""Білі плями" історії"