Версiя для друку Обговорити в форумi

Погляд з Волині-2003 на трагедію 1943 року

Щоб рухатися вперед, треба посунути назад минуле. Щоб мати майбутнє, не можна дивитися у нього тільки крізь окуляри минулого. Але що робити, коли минуле те болить незагоєними у душах та пам'яті ранами, волає жахливими спогадами про тисячі невинно убієнних мирних українців і поляків, які стали жертвами у війні двох народів?
Біль абстрактний тільки тоді, коли не стосується тебе особисто чи твоєї родини, якщо не твою бабусю чи дядину закололи багнетами разом з діточками, а тіла вкинули у річку, заборонивши їх витягувати і ховати на кладовищі. Якщо не твоє село було спалено дотла, якщо не твої тато й мама зимували в лісі, ховаючись по корчах, бо не мали де прихилити голову. Як цей біль погамувати в собі? З минулим треба навчитися жити.
Нещодавно волинські холмщаки несли свій біль та спогади у залу історичного факультету Волинського держуніверситету, де проходила науково-практична конференція "Депортація етнічних українців Польщі в XX столітті та її наслідки", організована Волинським громадсько-культурним товариством "Холмщина" і науковцями університету. Вони йшли сюди, старі, хворі, хтось із ціпками в руках, ледве збираючись на четвертий поверх, бо знали: тільки вони, поки ще можуть говорити, можуть розповісти про так зване "добровільне" переселення їх, українців, з одвічних українських земель Холмщини і Підляшшя за Буг, в УРСР, у 1944 -1945 роках.
Бажаючих розповісти про пережитий жах, про масові вбивства українців на холмській землі вояками Армії Крайової та інших воєнізованих польських угруповань було стільки, що регламент конференції не дозволяв усіх вислухати. Люди підходили до ведучих зі сльозами на очах: "Я розкажу..." Хтось свої спогади викладав письмово, й організатори конференції збирали такі записи для того, щоб ці свідчення покласти в основу нової документальної книги про трагедію українців Холмщини. Науковці просили людей: пишіть, записуйте, згадуйте, не лінуйтеся записати все, що пам'ятаєте про страшні роки. Бо тільки нові свідчення очевидців, можливо, змусять нарешті й українську владу, і Польщу визнати депортованих українців (а їх було вивезено впродовж депортаційних акцій майже 700 тисяч) потерпілими з визнанням усіх витікаючих із цього прав. Ще трохи - і свідки тієї трагедії відійдуть у вічність. Перерветься ниточка пам'яті назавжди, і справедливість може й не восторжествувати. І наступні покоління так і не дізнаються правди.
Справа не лише в якихось пільгах та матеріальному відшкодуванні збитків (хоч і це теж дуже важливо). Поки ми мовчимо, поляки показують приклад, як треба шанувати свої жертви у тій страшній війні. Вони добилися права облаштовувати свої поховання та цвинтарі на українській землі, а в Польщі могили наших предків і досі занедбані та спаплюжені. На Волині і в Україні відкриваються цілі військові польські цвинтарі, а уряд Польщі дозволив українцям на своїх могилах ставити тільки дерев'яні хрести. Поляки і далі їздитимуть в Україну без віз, а старі холмщаки, щоб відвідати прабатьківську землю, змушені будуть принизливо стояти у чергах за візами, хай і безкоштовними. Українців і зараз називають "різунами", а дехто з українських владців услід повторює це образливе тавро, накладене на цілий народ. Хоча серед поляків різунів було не менше, треба тільки згадати заграви пожеж над українськими селами у березні 1944 року і пізніше, коли польські військові підрозділи у такий спосіб очищали прикордонні свої повіти від українців.
Це кишки з розпоротих животів мешканців села Ласків висіли по корчах після нападу на село 10 березня 1944-го (266 чоловік наклали головами у тій різанині). Ще є живі очевидці трагедії Сагрині, спаленої вояками Армії Крайової того ж 10 березня. Там знищено було, за одними даними, близько 800 українців, а за іншими - 1 200 (річ у тім, що у Сагринь повтікало тоді багато мешканців з довколишніх сіл, рятуючись від нападів польських банд). Одним із тих, хто пам'ятає Сагринь, є Антон Миколайович Голіброд, якому було тоді дванадцять років. Він із родиною жив у селі Пасіки, по сусідству з Сагринню.
- Якось у Пасіці зупинився потяг і з нього зійшла польська банда. Вбили у селі дванадцять чоловік, серед них - і мого діда по матері Павла Величка, - розповідає пан Голіброд. - Наше обійстя перетворилося на купу попелу. Ми переїхали у Сагринь, де нас поселили у будиночку війта, який покинув українське село, бо Сагринь вважалася цитаделлю українства. У ту трагічну ніч до нас на нічліг прийшла група українських партизанів, вони запевнили, що небезпеки нема, мовляв, поляків не бачили ніде, можете спати спокійно. Але мама з татом усе одно не спали, ніби щось відчували... На світанку вбігла мати будити нас, бо чути якісь підозрілі звуки. Коли ми вибігли з хати, село горіло вже з трьох боків. Наші вояки хотіли вирватися з оточення й побігли до лісу, і ми побігли за ними, це й порятувало. Під лісом зібралося чимало людей, а ми не зупинилися, побігли лісом далі. А ті, хто залишився, загинули. Тільки в другій половині дня ми вибігли до села Суховичі й натрапили на німців. Німці спостерігали за загравою і пересміювалися... З ними ми й доїхали до Грубешова. Десь через тиждень ми пішли у Сагринь. Там не вціліло жодної хати. На вулицях лежали побиті люди, трупи обгорілих корів, коней. Убитих не було кому поховати...
Трагедія Сагрині й сьогодні не дає спокою холмщакам - і справді, як вояки УПА могли допустити таку розправу над українським селом? Хоча існує версія, що тоді в селі ночував лише невеликий загін самооборони (до 20 чоловік), а поляки перед тим запустили дезінформацію про напад на інше село, отож загін УПА пішов туди. І спляча Сагринь залишилася незахищеною...
В архівах зберігся лист до Сталіна уповноважених громад Грубешівського та Томашівського повітів від 2 серпня 1944 року, в якому описувалося, що банди поляків ночами оточували українські села, дотла палили будинки і нищили українців.

На той час уже спалено було 150 сіл і знищено майже 15 тисяч українців. Та батька народів це цілком влаштовувало. Кремль чужими руками робив у Польщі те ж саме, що робили енкаведисти на радянському боці Бугу.
Загостривши українсько-польський конфлікт, Сталін був арбітром у тій міжнаціональній війні, у такий спосіб він планував знекровити і Польщу, розпочавши ще в лютому 1940-го перший етап депортації та знищення польської державності. Масово знищуючи українців, поляків, євреїв, СРСР готував у прикордонних районах так званий санітарний кордон для "кидка в Європу". Дивним видається і те, що договір про депортацію українців з етнічних українських земель у Польщі від 9 вересня 1944 року підписав не СРСР, а УРСР і нелегітимний Польський комітет національного визволення.
У цьому теж було закладено міну сповільненої дії, що існує й нині: Москва, як завжди, залишилася ніби осторонь, загостривши стосунки поляків і українців і не несучи за це ніякої відповідальності. Хоча почерк Кремля дуже знайомий, а сам зміст цього договору ідентичний указу про виселення чеченців з їхньої рідної землі. Заручниками далекоглядної імперської політики стали сотні тисяч і українців, і поляків, вони й сьогодні несуть на собі той хрест взаємної провини одне перед одним. Талановитий режисер міжнаціональної бійні залишився за лаштунками...
То чому ж діти та онуки однаково постраждалих народів ще й дотепер з'ясовують, хто першим вистрелив чи підпалив, і зараз рахують убитих, ніби від кількості нулів у цих страшних цифрах щось зміниться?
Поляки вже давно почали рахувати свої втрати на Волині, як тільки Україна стала незалежною. Вони напрацювали сотні сторінок текстів, із фактами і цифрами, які ще слід ретельно перевіряти. Однак цифри ці фігурують, і ними користуються польські політики. За їхнім переконанням, відлік трагічних подій на Волині починається з липня 1943-го, коли згоріли перші польські села. Українські історики стверджують, що ще в травні 1943 року польське військове формування за підтримки червоних партизанів спалило село Тельчі Маневицького району, під час каральної операції вбито 27 чоловік із українських родин.
І тільки після цього випадку вогонь помсти перекинувся на польські поселення. Волинський краєзнавець Ярослав Царук підготував нову книгу про українсько-польський конфлікт, яка, на його думку, дещо похитне польську концепцію.
На факти треба відповідати фактами, каже пан Царук. Полякам не дуже вигідно сьогодні згадувати про те, що їхні військові угруповання разом із німцями брали участь в боях проти підрозділів УПА. Так, у Старому Загорові, де у 1943 році тримала оборону рота "Берези", українських повстанців атакувала не тільки німецька дивізія, а й польський батальйон "Шиппо". Нині українські дослідники мають дані про те, що в Польщі напади на українські села розпочалися задовго до підписання договору про виселення українців. Так, 6 січня 1942 року в одній із ґмін здійснено напад на чотири українські села. Тому дуже важливо задокументувати дані про теракти поляків проти українців до середини 43-го, щоб показати все, що відбувалося ще до волинських подій на Холмщині. І тоді версія про те, що саме винищення українців на Холмщині й спричинило трагічні події на Волині, буде доказовою, переконаний Ярослав Царук.
У липні цього року Польща відзначатиме 60-ту річницю трагічних подій на Волині, іменовану геноцидом над польським населенням на східних кресах у 1939 -1947 роках, здійсненим ОУН-УПА. Україна теж готується відзначити цю сумну дату, і це по-християнськи. Якби не кілька штрихів. Вояки Армії Крайової визнані у своїй державі воюючою проти фашистської Німеччини стороною нарівні з солдатами Армії Народової та партизанами. Ветеранів АК у злочинах проти людства, в першу чергу проти українського населення, ніхто не звинуватив і перед судом вони не стояли. Час і уряд примирив усіх. УПА ж і досі не визнана Україною як воююча сторона, а її солдати, спокутувавши свою провину перед радянською владою у тюрмах і таборах, і досі називаються "різунами". І Україна має покаятися за начебто їхні гріхи. А чи готові поляки покаятися за знищені українські села, за зруйновані православні храми, кладовища, пам'ятники, за табір Явожно, де утримувалися "неблагонадійні" українські священики, вчителі, лікарі, за операцію "Вісла", за денаціоналізацію українських сімей, які не виїхали в СРСР, а залишилися на своїй батьківщині й були розселені поодинокими сім'ями на возз'єднаних землях, що перейшли до Польщі від Німеччини, за те, що заборонялося українцям мати свої газети, вчити дітей української мови, молитися в своїх церквах, оселятися ближче ніж за 30 кілометрів від воєводських міст, за насильницьку відмову від православної віри?
А може, й не треба ставати одне перед одним на коліна? І якщо ми хочемо, щоб 60-річчя волинських подій стало кроком для подолання розбіжностей у сприйнятті спільної історії, то цю сумну дату було б доцільно розглядати і в контексті такого ж геноциду проти українського населення у Польщі. Товариство "Холмщина" звернулося до голів Волинської облдержадміністрації та обласної ради із зверненням, у якому, окрім багатьох своїх прохань і вимог, першим пунктом є: "Просимо подбати, щоб під час Міжнародної наукової конференції (вона має відбутися у Луцьку в травні) українсько-польський національний конфлікт розглядався не тільки в межах колишнього Волинського воєводства (нинішніх Волинської, Рівненської та частини Тернопільської областей), а в межах історичної Волині, до якої належить і Холмщина, де в роки Другої світової війни польські бойові формування (Армія Крайова, Батальйони хлопські) тільки в одному Грубешівському повіті спалили понад 50 українських сіл, по-звірячому вбили і замордували тисячі невинних мирних жителів, дітей, матерів, людей похилого віку". Другим пунктом - "Просимо сприяння з боку нашої влади в справі облаштування хоча б наразі десяти православних цвинтарів, поховань убитих, замордованих українців у спалених аківцями і бехівцями українських селах" (перелік додається).
Пам'ятники на могилах мають бути, але вони повинні стати кроком до примирення, а тому на всіх них без винятку має бути один напис: "Жертвам братовбивчої війни". Тільки тоді буде закрито сумну сторінку в українсько-польській історії.
 
Волинь.
(Газ. "Україна молода").

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2003 > Тема ""Білі плями" історії"