Версiя для друку Обговорити в форумi

ПЕРЕЖИТЕ…

Минула голодна зима 1946-1947 років. У пам’яті залишились опухлі від голоду люди, вечірня (від голоду) в багатьох людей «куряча сліпота», передчасно закрита Зібранівська школа на початку березня 1947 року. У Зібранівці цей голод ми переносили разом з мамою. Тато заробляв кіньми на посів весною на Волині та деколи привозив нам дві-три хлібини твердого житнього хліба. У 1946 р. сестра Наталка перестала вчитися у Заболотівській школі та пішла бавити дітей за харчі, просто за можливість вижити, у селі Кобаки до когось з наших далеких родичів. Сестра була на п’ять років старша від мене, вона почала вчитися у 5-му класі ще при німцях або у 1944 році, коли німців прогнали радянські війська. То ж я пішов у 1947-му в 5-й клас, а сестра - у 6-й.
Восени 1947 року тато подав заяву про вступ до колгоспу. Уповноважений з району директор тютюнової фабрики Кірюк, за національністю - караїм, після дводобового утримання тата у сільраді показав йому списки родин, що мали йти на виселення. Першими у тому списку були ми. То ж тато записався до колгоспу, а вже на другий день запопадливі сільські виконавці почали розбирати паркани, стодолу, стайню, забрали у колгосп двох наших коней, весь сільськогосподарський реманент. Хата лишилася беззахисною на прогоні вітрів, стала мов би чужою для нас.
Одного вечора тато сказав мамі, що дітям нема чого залишатись у селі і треба нас вчити. Так, завдяки радянській владі я почав свій шлях у науку. Пам’ятаю свою дорогу на ще татовому возі з Зібранівки до Заболотова. У вівторок та п’ятницю відбувалися традиційні ярмарки, на які з’їжджалися селяни та міщани з усіх околиць - з Косова, Кут та Верховини, з навколишніх сіл від Заболотова до Снятина, Гвізця та Коломиї. Перше вересня 1947 року припало на вівторок. Тож коли ми з’їхали на гостинець або на цісарську дорогу, як її називали, то спереду та ззаду їхало багато фір (возів) з по-святковому вбраними жінками, дівчатами та чоловіками, на одних возах верещали свині, до інших були прив’язані вівці, корови чи телята, яких вели на продаж до Заболотова. Це була дуже жвава кавалькада.
Заболотівська школа спочатку знаходилася навпроти ярмарку, а дещо пізніше семирічна частина школи була переміщена у двоповерхову будівлю коло водяного млина, недалеко від Заболотівської тютюнової фабрики.
Перший день у школі. Незнайомі малі діти. Вони гралися, бігали, але побачивши мене, новачка, зацікавились, розпитували: звідки, де був, що бачив. Щоб похвалитися, я кажу, що був з татом у Чорноуцах (так румуни називали Чернівці). З мене сміються, дратівливо перепитують «Чорноуци, Чорноуци», ніби це я сам - чорноуци.
Поступово знайомлюся зі своїми однокласниками, придивляюсь до вчителів. Правив школою строгий директор Артем Кіндратович Гоцик. Чи не він викладав нам історію Стародавнього світу? Російської вчила нас його жінка - Лідія Іванівна. Гоцик на війні втратив ногу, він воював танкістом. Його дружина - висока, худенька, голубоока молода жінка, яка мов би літала над землею, така легка була її хода. Ботаніки вчив нас Іван Кирилович Щербатюк, якого всі називали Кирилом. Математичка - Лідія Михайлівна Хаєцька - маленька, худенька з передчасними зморшками на обличчі, вона була дуже строгою та вимогливою. На перервах вона курила цигарки, тож пальці рук були пожовтілими. Фізкультуру та військову справу вів молодий відставник-лейтенант. Інших вчителів, на жаль, не пам’ятаю.
Так, через стільки років згадую, що це були прекрасні люди. Про Гоцика могла би бути більш ґрунтовна оповідь. Він захищав, як міг, тих дітей та батьків, яких вивозили у Сибір. Ми знаємо, що деяких батьків він попереджав за день чи два про те, що їх планують або на висилку, або арештувати. Були і такі випадки, коли за його заступництвом деяких людей, арештованих чи відправлених на переселенський пункт до Львова, повертали додому.
Коли діти занадто бешкетували, він міг палицею вдарити по заду найбільшого бешкетника. Пам’ятаю, як одного разу я попав у жорстоку дитячу забаву - одного з учнів кидали на землю, а над ним навалювалася «куча мала», тобто падали один за одним діти на одну купу. Цим найслабшим учнем виявився я. Під натиском багатьох тіл я почав уже задихатися, коли відчув, що купа дітей наді мною розсипається. По їхніх спинах ходила директорська палиця. Останній удар палицею по заду дістався мені. Директор зачинив на ключ класну кімнату і сказав, що ми за кару будемо у ній перебувати до ранку. Через деякий час ми відчинили вікно і через нього повтікали додому.
Ще у вересні 1947 року наш «ботанік», або «Кирило», повів нас садити горіхи на пустирях чи згарищах біля школи. Для мене це була дуже тяжка робота, треба було викопати яму під саджанець та посадити його у землю. Довгі роки ріс та плодив наш горіховий сад. «Кирила» ми любили понад усіх учителів за його доброту. На його уроках клас міг ходити «ходуном», особливо коли нас смішив та заводив наш однокласник Василь Бортей. Ми сміялися, гралися. Розгніваний «Кирило» раптом піднімав Бортея та казав, щоби він повторив те, про що він перед тим нам розказував. Бортей на наше здивування повторював слово в слово те, що перед тим говорив вчитель. Ми були для Івана Кириловича «мацапурами». Він пояснював нам, для чого у троянди шипи, у ячменю чи жита гостре листя, бо «рослина захищає себе від «мацапури». Коли хтось з нас уже виходив за межі дозволеного, то «Кирило» говорив: «Вийди з класу». Але через хвилину вчитель посилав когось з нас повернути бешкетника в клас, бо йому було шкода, що він не чув уроку з ботаніки. У шостому класі він викладав нам зоологію, і це також було дуже цікаво і запам’яталось на все життя.
Іван Кирилович розмовляв з нами, як з дорослими, як з рівними. Одного разу він нам розказав, чому йому стає зарплати, а іншим вчителям - ні. Бо він планує свої витрати, бо він влітку заготовляє на зиму сухофрукти, картоплю і овочі, заготовляє дров на зиму. А інші живуть лише сьогоднішнім днем. Цю його сентенцію я запам’ятав на все життя. Хоч сам далеко не був таким розсудливим.
Я тоді не знав, що «Кирило» любив музику, грав на скрипці та вчив дітей музиці. Скільки разів я не проїжджав Заболотовим пізніше, уже навчаючись у Дрогобичі та Львові, усе мені хотілося зайти до «Кирила». Але я поспішав у Зібранівку до своєї мами і все відкладав та відкладав відвідини учителя. Поки не стало пізно.
У нашому класі кілька учнів училися на добре та відмінно. Три Василі - Порайко, Бортей, Бойчук, два Юрки - Бачук з Борщева і Косович з Демича; Петро Сусак з Хлібичина; три Михайли - Стрибко з Келихова та Бегей і Курильчук з Олешкова, Нусько Левицький (Заболотівський) та я із Зібранівки. Мені з сестрою доводилося йти до школи найдовше - сім кілометрів. Восени і навесні та аж до літа ми ходили щодня до школи та поверталися додому. А от у дуже сніжну та зимову пору жили в хатах добрих татових знайомих. Щоби дістатися своєчасно до школи, треба було вставати о 5-й ранку, бо нас треба було «роздрухати» від сну, нагодувати, одягти і аж тоді відправляти у дорогу. До Келихова нас проводжали тато або мама, а з Келихова уже йшла до школи ватага дітей. Так було і безпечніше, і веселіше.
Хоча одного разу уже на гостинці на Тулуківському горбі ми побачили щойно застреленого повстанця, але по нас ніхто не стріляв. Він лежав убитий на засніженій дорозі, і його лице засипав густий, падаючий з неба, сніг.
У 1948 році покинули навчання близько трьохсот студентів Чернівецького університету і пішли в УПА. Почалося полювання за ними енкаведистів та місцевих «стрибків». З Джурівського лісу привозили убитих молодих хлопців, їх клали навпроти школи, біля молочарні над окопом, роздягнутих до нижньої білизни та роззутих, з простреленими грудьми або головами.
Нас виводили з класів, щоб ми впізнавали, хто ці хлопці. Потім виводили жителів навколишніх сіл, щоб вони теж впізнавали убитих. Одного разу прийшла мама вбитого бандерівця, але і сльози не з’явилося на її очах. Тож енкаведисти нічого не дізналися.
Через день, два чи три привозили до Заболотова вбитих енкаведистів. Їх ховали на клумбі у самому центрі Заболотова. Десь у шістдесятих роках відбулося перенесення праху цих людей на Заболотівський цвинтар, там кожному була поставлена цементна тумба. З плином часу цей цемент розкришився, але ніхто, навіть рідні цих людей, ці пам’ятники не відновлювали.
Навчання у школі продовжувалось 6, а то і 8 годин. Між заняттями була велика годинна або 45-хвилинна перерва. Якось мене покликали у районний ЗАГС, де знаходилося дуже багато людей і яким треба було написати різні заяви - про  відновлення метрик, якихось інших документів. Але більшість з цих людей не вміли і не знали, як писати ці заяви. То я взявся бути у цьому ЗАГСі своєрідним писарем. За це мені люди платили якісь гроші. Їх ставало на зошити, книжки, олівці, деколи на «зельтерську» воду. Ще у Зібранівці я брав з бібліотеки будь-які книжки і читав їх «запоєм». У Заболотові я став читачем шкільної та районної бібліотек, брав з собою книги у дорогу. А весною та восени треба було ще і після школи пасти корову, то я брав з собою книжки та зошити. Більше читав художню літературу, тримаючи в одній руці книгу, а у другій - шнур, який був прив’язаний до рогів корови.
Одного разу восени, коли поля були уже прибрані, я пустив корову пасти на волі, а сам став читати «Вія» Миколи Гоголя. Корова мирно паслася, а я читав і читав Гоголя, а коли дочитав, як Вій підняв повіки та вказав пальцем на семінариста і як уся нечисть накинулась на хлопця, то я зі страху вхопив корову за налигач та бігом побіг додому.
Серед моїх товаришів найбільш оригінальними були Василь Порайко та Василь Бортей. З Бортеєм пов’язане наше з ним кількаразове попадання на вистави Коломийського драмтеатру. Вчителі суворо забороняли нам іти на вечірні дорослі вистави, які йшли у районному Будинку культури, що за Польщі мав назву «Сокіл». Щоби потрапити на виставу, Бортей підмовив мене забратися в клуб через маленьке підвальне віконце, через яке завантажували вугілля для опалення клубу, а потім через люк ми проникали у клубний зал та сідали на підлогу і з зачаруванням дивилися п’єси, серед яких я добре запам’ятав п’єсу Шіллера - «Підступність і любов». Хоча Василь Бортей був сином районного судді, але був він щирим товаришем, який нічим не показував свою зверхність над нами. Навпаки, завжди сміявся, бавився, піджартовував над усіма.
Василь Порайко був серед нас найрізкішим товаришем. Вчився він добре, але старався, де тільки міг, показати свою незалежність. Так, він міг пройти повз церкву, не перехрестившись, але коли ми проходили біля церкви, а поруч йшов директор школи, то Василь не лише скидав шапку, але й вклякав на коліна та хрестився. За що за ним ганявся Гоцик. У кінці 50-х років ця стара Заболотівська церква згоріла чи її хтось навмисно спалив.
Василь мені дав прочитати «Тома Сойєра» та «Стару фортецю». І ми з ним обговорювали зміст цих книг. Його вуйко Юрко був у числі студентів, що пішли у підпілля з Чернівецького університету, пізніше його спіймали зі зброєю в руках і він відсидів у воркутинських таборах 25 років. Цей родинний зв’язок виявили у Києві під час навчання Василя у Київському університеті і це зруйнувало його професійну освіту. Через рік чи два після закінчення університету його звільнили з Галицької районної газети, дозволивши лише вчителювати у вечірніх школах. Наскільки я пам’ятаю, він підтримував зв’язок зі своїми університетськими товаришами - Василем Симоненком та Борисом Олійником. Пізніше він одружився з моєю двоюрідною сестрою Марією, а у віці сорока трьох чи сорока п’яти років помер.
До речі, серед студентів з Чернівців, що пішли у підпілля, був і Орест Гуцуляк, батьки якого вчителювали у Келихові. Ореста вбили у Джурівському лісі. Його любила моя двоюрідна сестра Ганнуся і сподівалася, що вони одружаться. Другий син Гуцуляків, Борис, воював на фронті, після війни закінчив хімічний факультет Чернівецького університету, захистив кандидатську, а пізніше і докторську дисертації, працював у Інституті нафти і газу та у медичному в Івано-Франківську.
На вибір професії журналіста моїх однокласників вплинув і Василь Крицяк, що вчився разом з моєю сестрою Наталкою. Він першим став студентом факультету журналістики у Київському університеті, а за ним пішли Василь Порайко та Юрко Косович. Останній майже все життя пропрацював у Снятинській районній газеті.
Петро Сусак вчителював, досить тривалий період був директором Заболотівської школи. Юрко Бачук, здається, не отримав вищої освіти, бо зразу ж після закінчення школи одружився і до самої смерті ґаздував у своєму селі.
Михайло Бегей закінчив сільськогосподарський технікум, потім його обрали секретарем районного комітету комсомолу, деякий час він був головою колгоспу в Олешкові. Я запам’ятав, що він наказав розорати кусень предвічного поля, на якому росли рідкісні ендемічні рослини та на яке сходились хлопці та дівчата з Олешкова, Келихова та Зібранівки збирати зілля на Івана Купала та Зелені свята. Він дав вказівку чи погодився на вказівку «зверху» спрямувати русло Чорнови під Жовтим берегом. У верболозі понад Чорновою весною гніздилися сотні диких качок та гусей. Після робіт меліораторів дикі качки та гуси зникли з наших околиць назавжди.
Михайло Курильчук закінчив Львівський політехнічний інститут і відпрацював до самої пенсії на Бурштинській ДРЕС.
Вчився я в школі майже на відмінно. На перерві я біг сходами на другий поверх та хвалився своїй сестрі Наталці: з історії - п’ять, з біології чи зоології - п’ять, з математики - п’ять чи чотири.
Наталка була для мене мовби другою мамою - вона мене тепло, аж занадто, кутала від холоду, варила їсти, будила мене від сну або вкладала спати. А я за неї виконував багато шкільних занять - писав нудні завдання з історії (хрестоматію) чи з мови, чи навіть з математики. Таким чином я проходив шкільні предмети одночасно за два класи - 5-й і 6-й або 6-й і 7-й.
Навесні 1949 року хтось з хлопців підмовив мене покататися на крижинах Млинівки, що текла коло школи. Чи не були це Бортей або Порайко? Не пам’ятаю. Перестрибуючи з крижини на крижину, я провалився у крижану воду. Звичайно, простудився.
На початку квітня прийшли Великодні свята. Була дуже тепла і сонячна погода. Коло Зібранівської церкви дівчата довго співали гаївки. Раптом з’явилися темні хмари і пішов холодний дощ. Я біг додому під дощем два чи три кілометри, дуже змок. На другий день у мене з’явилася температура. Лікували мене гарячим молоком чи ще якимись народними ліками. Але коли через два чи три тижні повезли до Заболотівського лікаря, що мав прізвище Поротько, то виявили у мене туберкульоз. Возили мене і в тубдиспансер у Станіслав, теперішній Івано-Франківськ. Потім лікувати  стали у Заболотівській туберкульозній лікарні, що знаходилася на межі сіл Заболотів і Демиче.
Ліків не було, про антибіотики ніхто і не знав. То мені приносили з дому лише молоко та яйця. Але, очевидно, Бог мені дарував життя. До кінця серпня мене виписали з лікарні. Я одужав. Цікаво, що впродовж мого життя туберкульоз уже ніколи не повертався до мене. Хіба що хронічний бронхіт за мене береться при найменшій простуді.
Сестра Наталка пішла вчитися у Снятинський сільськогосподарський технікум. Екзамени за 6-й клас я не складав, дирекція школи мене через хворобу звільнила від них.
Я попросив тата перевести мене в 7-й клас у Волчківську семирічну школу, бо туди пішли вчитися мої зібранівські товариші - Петро Порайко та Василь Чепіль.
Серед моїх заболотівських колег я хотів би згадати і Василя Бойчука та Нуська Левицького. Василь був високим хлопцем, дуже добрим, він опікувався мною і одну із зим я жив у хаті їхньої сусідки.
Нусько Левицький був «міщанин», його батьки жили поряд з ринком. Це теж був дуже товариський хлопець, що вчив мене курити, але на той час з цього нічого не вийшло.
У самому центрі Заболотова був якийсь ангар, який пристосували під кінотеатр. Дуже хотілося подивитися кіно «Індійська гробниця», але грошей на квитки у нас не було. Кінооператор спостерігав за нами, покликав до себе та сказав, що якщо ми допоможемо занести з вулиці лавки в зал, то він нас пустить дивитись кіно безкоштовно. Кілька годин ми з Нуськом носили ці довгі лавки, а їх було чи то сто, чи то двісті, то коли почали показувати фільм, я від втоми провалився в сон. Прокинувся тоді, коли фільм скінчився. Скільки було розпачу лише за тим, що я того фільму не побачив.
Давно уже немає на цьому світі Василів Порайка та Бортея, помер Юрко Бачук, Нусько Левицький. Вічна їм пам’ять.
Пізніше потоваришував з Петром Іванчуком, Михайлом Андрійчуком та Михайлом Лукащуком. Петро Іванчук закінчив нафтопереробний факультет Львівської політехніки, Андрійчук - лісотехнічний інститут. Обоє були завзятими співаками, знали безліч українських пісень. Мене завжди дивувало, як глухуватий Петро міг так чисто та гарно співати. Лукащук здобув вищу сільськогосподарську освіту, потім фортуна звела його на високі партійні посади, аж до посад секретарів обкому партії з сільського господарства у Вінниці та Івано-Франківську. Завжди лишався доброю та привітною людиною.
Серед моїх однокласників був і Юрко Басістий, син директора машинно-тракторної станції. Вчився він непогано. Відслуживши в армії, закінчив навчання в Харківському юридичному інституті і став працювати в КДБ. Я застав його у Івано-Франківську, коли він працював начальником управління кадрів у цій страшній організації. Через кілька років він помер.
Заболотівська школа відкрила дорогу багатьом людям, з неї вийшло чимало вчених - докторів наук, серед яких Петро Вакалюк, Юрій Клипич, Олеся Чепіль, а багатьох інших я не знав, лише чув про них. Серед цих вчених був професор у Ленінграді, я його прізвище забув,  інше прізвище нашого доктора наук зринуло у Новосибірську, але я також його згубив.
Можливо, Заболотівська школа веде якийсь облік своїх знаменитих випускників. Мене у цій книзі не згадано, бо я вчився у ній недовго. Але для мене назавжди залишились у пам’яті ці два роки, бо вони були містком між моїм селянським дитячим життям та подальшим уже юнацьким життям у Дрогобичі та Львові.
Які були ці роки - похмурі чи світлі? Як це не видається дивним, але страшні роки розкуркулення, голоду, колективізації мовби проходили повз нас. Головне - це навчання, наука. У Заболотові воєнрук вчив нас співати: «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля. Просыпается с рассветом вся советская земля...» і так далі. Поступово ми ставали «советскими» людьми. Старше від нас лише на три-чотири роки покоління було іншим, ніж ми. Радянська система переконала нас, що своєю освітою ми зобов’язані радянській владі.
І все-таки у моїх спогадах жевріє пам’ять про Заболотів після 40-х років. Забувся холод, голод, постійні страхи, виселення та вбивства людей. А залишилася у пам’яті доброта вчителів та прекрасні мої товариші-однокласники.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 20.02.2009 > Тема ""Білі плями" історії"