Версiя для друку Обговорити в форумi

ПЕРЕЖИТЕ...

 Про боротьбу ветеранів ОУН-УПА до 1950 року в багатьох ЗМІ написано чимало і згадується інколи й по деяких каналах телебачення. Але після цього року важко назвати навіть кілька десятків борців хоча б по Станіславській (нині Івано-Франківській) області, що поплатились жертовно молодим життям у визвольній боротьбі за УССД (Українську Самостійну Соборну Державу).
 Мій двоюрідний брат – 18-річний Юрій Жолобчук, потрапивши в облаву, щоб не попасти вдруге в руки МДБістів, застрелився. Другий, теж двоюрідний, Антон Поварчук, мій ровесник, розстріляний при провокативній зустрічі зв’язку на околиці с. Чорний Потік. Про них, прикро – ніде ніякої згадки, хоч воїнство їхнє, віриться, для нинішнього молодого покоління було б вагомим прикладом для патріотичного виховання любові до рідної Вітчизни – Матері України.
 Цю боротьбу, яка продовжувалась після 1950 року, слід назвати – «Боротьбою третьої хвилі молодого покоління». До якої, до речі, відносить себе і автор цих рядків, що вступив у збройне підпілля у двадцять років, а на двадцять першому (1951) при провокативній зустрічі із чекістами був поранений. Про вистраждану самовіддану молодість - ці спогади…
 З повагою - Антон ГРЕЩУК-«Орлик».
м. Павлоград.

Я, Грещук Антон Іванович, народився 30 квітня 1930 р. в селі Чорні Ослави Надвірнянського району Івано-Франківської області. Була в мене сестра Анна 1922 р. н., член ОУН з 1942 р., а з 1943 р. від села «станична» цієї організації. Загинула в 1947 році від рук КДБістських провокаторів.
 В нашій хаті відбувались невеликі підпільні зібрання. Мені часто доводилось виконувати роль посильного, зв’язкового, носити «штафети» (записки) конспіративного змісту адресатам. Почалось таке із 12 років.
 Наше село, за більшовицьким висловом, було «бандерівським кублом». Неподалік в лісі в 1945 – 1946 рр. був розташований табір, в якому квартирувала сотня «Вихора» чи не на повному продуктовому забезпеченні односельчан. Чим могли - допомагали і одягом.
 В цей час т. зв. радянська влада здійснювала офіційні візити з району часто на бронемашинах з гарматами. Мали місце численні збройні сутички. В січні – лютому 1946 року в сусідньому селі Чорний Потік відбувся великий бій сотні чи куреня УПА з регулярним військом окупаційної Радянської армії. В ньому загинуло 12 воїнів-повстанців. Їх ховали на цвинтарі, біля церкви, в нашому селі. Кожного в окремій могилі з хрестом. Мені доручили, бо мав непоганий почерк, написати на 12-ти табличках: «ВІЧНА СЛАВА героям, які полягли в боротьбі з більшовицькими окупантами». Для мене, зізнаюсь, це була велика честь.
 Я майже весь час тримав зв’язок з підпіллям. Не поривав і тоді, коли вступив на заочне відділення педтехнікуму і працював в с. Білі Ослави вчителем початкових класів. Пригадую, як із райцентру Яремче приїхав секретар ВЛКСМ, щоб створити в школі комсомольську організацію. Провів збори. Змалював завченими фразами райдужні перспективи комсомолу в побудові «розвинутого соціалізму». Після цього викликав по одному в закритий кабінет директора школи і там «доробляв» особисто. Після проведеної зі мною агітації я відмовився заповнити заготовлену анкету-заяву. Тоді «агітатор» поклав на стіл наган і став залякувати. Заїло ще гірше. Не піддався, чим привернув до себе небажану увагу. А оскільки був «грішний» і грався з вогнем, то розправа за непокору тільки чекала свого часу. Яка, тепер аналізую, свідомо розтягувалась. Емдебісти хотіли отримати вичерпний зиск у своїй справі. Однак довго не зволікали.
 23 серпня 1950 р. в місті Яремче проходила вчительська конференція. В другій половині дня виступив секретар райкому компартії (прошу вибачення за неназвані прізвища, вже забуті, вік...).
 Він у своєму виступі підкреслив: «Серед наших педагогів є й такі, що співпрацюють з бандерівськими бандитами. З такими будемо розправлятись нещадно. Їм не місце серед нас!»
 Тьохнуло серце. Зрозумів – погроза на мою адресу.
 Після конференції двох новеньких прибулих молодих вчительок-дівчат з Житомирщини і Вінниччини знайомив із мальовничим курортним містечком Яремче. О 19-й годині пішли на організовану райвідділом освіти вечерю. До нас приєднався мій однокласник Іван Повх. Сіли за один стіл. Піймав на собі підозрілий зосереджений погляд здорового молодика, котрий сидів за столом біля виходу. Повечерявши, вирішили компанією прогулятись… Вечір був чудовий, зоряний. Метрів через двісті наздогнав «знайомий» із-за столу біля виходу. Взявши мене безцеремонно під руку сказав: «Пройдёмте!»
 Це був старший уповноважений Яремчанського МДБ, старший лейтенант Робак. Йдемо. Виймає з кобури під цивільною курткою пістолет і тримає його в правій кишені. Лівою веде мене…
 В ці хвилини блискавкою в уяві пролетів жах тортур, допитів. Проходимо біля кінотеатру імені комісара Руднєва, коло якого, після закінчення кіносеансу і початком нового - велике скупчення людей. Робак звільнив мою руку, миттєво роблю стрибок - і я в густому людському натовпі.
 - Держите! Стой, гад, убью! – кричав несамовито біснуватий чекіст.
 Лунко прогримів перший постріл, який блискавкою розрізав і втихомирив людський веселий гамір вечір’я.
Пробігши за ріг будинку невеликого залізничного вокзалу, вискочив на залізничну колію. Погоня тривала кільканадцять хвилин - настільки вистачило набоїв в двох пістолетних магазинах. Проте слід залишився. Пообіч, нижче грудей, в двох місцях прострелена сорочка, яка була надута повітрям. Бо піджак скинув одразу.
 На другий день приблукав під вечір в сусіднє село Лючки до матері Івана Повха. Тут пробув кілька днів. Мене відвідав двоюрідний брат-підпільник під псевдонімом «Галайда». Вибір залишався один – йти з ним. Та й в підпілля не скатертю стелилась дорога. Треба було пройти ретельну перевірку. Під час бесіди з окружним провідником Служби Безпеки (СБ) Громом я незчувся, як з очей потекли сльози. Сталось це після його слів: «В нас дуже важко, небезпечно. Мало надій на життя. Раджу не йти з нами. Переховуватись наодинці».
 Зрозумів – сумнівається, не довіряє. Побачивши мій жалюгідний вигляд - замовк. На другий день спитав: «В якому підрозділі хотілося б працювати-служити?»
 - Тільки не в СБ! – відповів я.
 - А нам плаксиві й не потрібні! – докірливо відповів він, додавши: «В пропаганду направимо».
 Так я став рядовим бійцем районного, а через рік надрайонного відділу пропаганди. На базі останнього почав формуватись Окружний відділ пропаганди, та до своїх обов’язків приступити не встиг.
 Першим наказом для мене було: «Освоїти друкарську машинку». Одночасно виконував роль підручного біля примітивного друкарського верстата.
 Ми друкували тисячі різного змісту листівок, закликів, маленьких брошур, інформацій тощо. В листівках викривали суть «комуністичного раю». Розповідали про історичну правду України і її поневоленого «советским режимом» українського народу. Що, зрозуміло, для комуністичних бонз усіх рангів було підривними мінами їхніх ідеологічних догм. За такі наші «витівки», де вони проявлялись, часто «злітали голови» всіляких керманичів. У зв’язку з цим на теренах Надвірнянського, Ланчинського, Солотвинського і Богородчанського районів проти нас, на пошуки і ліквідацію, особливо протягом 1950 – 1952 років МДБ і його військо розгорнуло дії широким фронтом, залучаючи до цього різного роду т. зв. радянських псевдопатріотів, вербуючи шантажем та залякуванням агентів і сексотів із місцевого населення. В неймовірній смертельній небезпеці, що чатувала на кожному кроці, треба було змагатись за ідею, якій посвятився, не шкодуючи життя. В чому заповідь одна: «Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї!». Слід підкреслити, що в противагу переважаючим ворожим силам на нашому боці діяла не менш активно і кмітливо-хитро армія патріотів: це в більшості прості селяни-бідняки, які, ризикуючи тюрмою, висилкою в сибірську мерзлоту, а навіть і життям, не вагаючись перед небезпекою, допомагали, чим могли. Ділилися останнім! Повсюди.
Взяти хоча б таке. Різними методами й шляхами діставали й доставляли друкарський шрифт, фарбу, папір у великій кількості та іншу друкарську атрибутику. З погляду конспірації і ризику - це не простий, а великий подвиг! Може, навіть не менший, ніж у тих, хто боровся зі зброєю в руках. Тож забувати про це не маємо права...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2008 > Тема ""Білі плями" історії"