Версiя для друку Обговорити в форумi

СПОМИН ПРО ВІЙНУ
ІМ’Я НАШОГО АКТИВНОГО ДОПИСУВАЧА, ВЕТЕРАНА ВІЙНИ ВОЛОДИМИРА МАКСИМОВИЧА КОРОЛЯ ВЖЕ ДОБРЕ ВІДОМЕ ЧИТАЧАМ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» ЗА ЙОГО ПУБЛІКАЦІЯМИ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР 1932-33 рр., СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1937-38 рр. СВІДЧЕННЯ ВЕТЕРАНА ЦІННІ ДЛЯ НАС ТИМ, ЩО ВОНИ - ДОКУМЕНТАЛЬНІ, АВТОР РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЩО СУДИЛОСЯ ПЕРЕЖИТИ САМОМУ. ПРОПОНУЄМО ВАШІЙ УВАЗІ СПОГАДИ В. М. КОРОЛЯ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ: ЯКА ВОНА - ОЧИМА ЇЇ СОЛДАТА, УКРАЇНЦЯ, ПАТРІОТА...

 (Продовження. Поч. у № 13, 15 - 18).
 
Визволивши від німецьких окупантів села і міста Білорусії - Мозир, Пінськ, Брест, війська 61-ї армії, за наказом СВГ, були передислоковані на 3-й Прибалтійський фронт в Естонію. Сталін очікував, що Фінляндія вступить у війну проти СРСР на боці Німеччини, і для проведення бойових дій на території Фінляндії і був створений цей фронт.
 Прибувши на місце, війська готувалися до боїв: отримали поповнення «гарматного м’яса» - солдатів, танків, самоходок, боєприпасів. Зайняли бойові позиції, очікували наказ на початок війни проти Фінляндії, та рішення останньої про свій нейтралітет зняло з нас ще
одну відповідальність перед історією за безглузду політику Сталіна. Наш фронт був розвернутий на 180 градусів і отримав завдання повного очищення території Латвії та Литви від німецьких військ, був введений в бойові дії, починаючи з Естонії.
 У складі війська 415-ї стрілецької дивізії наш 1323-й полк дні і ночі з боями розпочав визвольну місію за кожний населений пункт, за кожну безіменну височину. Нам, полковим розвідникам, не було перепочинку - виконувати завдання готувати розвіддані, прориватися через оборону в тил ворога, щоб роздобути «язика», вивідувати з нейтральної території вогневі позиції, рух техніки, живої сили, все, що потрібно було штабу полку.
 В жовтні 1944 року наша дивізія отримала бойове завдання: форсувати на плотах р. Даугаву, зайняти плацдарм, в подальшому, разом з іншими військами, штурмом оволодіти містом Ригою, столицею Латвії. Та на підступах до міста була зосереджена значна сила німецької армії, і з ходу взяти Ригу було неможливо – перешкодою була широка річка з пошкодженими мостами. Нашу дивізію було підпорядковано 9-му гвардійському стрілецькому корпусу 2-го Прибалтійського фронту (командуючий фронтом Єрьоменко). Потрібно було переправитися дивізії з необхідною зброєю через Даугаву на плотах. Дні і ночі, таємно від ворога солдати валили ліс, готували колоди, зв’язували. Готові плоти вночі спускали на воду. Солдати перевірили свої автомати, диски, гранати, саперні лопатки - були готовими до форсування. Ми, розвідники, відпливли, як завжди, першими. Першими вступили в бій. Сапери розмінували захоплений «п’ятачок» плацдарму для висадки головних сил полків дивізії. Але й німці не спали. Артилерія відкрила масовий вогонь, декілька плотів разом з солдатами від прямого попадання пішли на дно, загинуло багато бійців. Разом зі стрілецькими ротами на плотах переправляли кулемети, міномети, боєприпаси. Більшість стрілецьких батальйонів благополучно переправилися на плацдарм, підготовлений нами для вторгнення головних сил, розширили плацдарм, зайняли бойові позиції, готувалися до штурму міста.
 Одночасно інженерні війська будували понтонний міст для переправи танків, артилерії, САУ, транспорту з боєприпасами та обозів з продовольством. Капітальний міст сапери відбудовували під вогнем противника: декілька разів його розбивали бомбами, але солдати продовжували свою ратну працю.
 У важких боях 13 жовтня 1944 року столицю Латвії Ригу було взято штурмом. В цих боях ще раз дісталося й мені. Знову лікувався в санчастині, бо на третій день після взяття Риги, без відпочинку, нашу 415-ту стрілецьку дивізію було передислоковано на 1-й Прибалтійський фронт (командувач фронту маршал Баграмян) для участі у визволенні Литви та ліквідації Курляндського угруповання німецьких військ в районах Балтійського моря. Наша дивізія знову ввійшла до складу стрілецького корпусу генерала Рагулі, в якому також воював мій земляк, туріянин Гненний Олексій Федорович.
 Це була осінь безжалісної війни. Холодний, дошкульний вітер з моря, безперервні дощі, під ногами болото, а ми, червоноармійці та сержанти 415-ї Червонопрапорної Мозирської, «голубої-непромокаємої» стрілецької дивізії, напівголодні, в постійно мокрих шинелях або плащ-палатках, в черевиках з «історичними» радянськими обмотками, перевтомлені в безкінечних боях, на п’ятому фронті, з незалікованими ранами та контузіями, несемо на своїх юних, не зміцнілих плечах важкий тягар безглуздої війни та нехитрі солдатські пожитки: автомат, речовий мішок, флягу, казанок та все, що належить нести солдату на війні. Ідемо швидко, похідним маршем, здебільшого вночі, п’ять кілометрів за годину, переслідуючи відступаючого противника, який постійно готує нам засідки. Були ночі, коли проходили по 50 – 60 км. А вранці, без відпочинку, знову кидали в бій на ворога, який встигав закріпитися на вигідному (для нього) рубежі з артилерією, танками, мінометами. Для цього німці використовували місцевих жителів та військовополонених червоноармійців, які будували для них дороги до переднього краю з настелених колод, рили окопи, траншеї, бліндажі.
 Наші танки, самохідки та артилерія рухалися виключно шосейними дорогами, нічим не допомагаючи піхотинцям. Це була системна «стратегія» Червоної армії: перемагати противника в постійних атаках на «ура» самопожертвою та героїзмом солдата, сержанта. Тому в безперервних боях на прибалтійських фронтах загинула наша юнь, 17 – 18-літні солдати останнього воєнного призову, особливо з України, забрані на війну після визволення рідної землі від німців. В той же час звинувачуючи навіть нас, сімнадцятирічних, в тому, що ми служили, працювали на німців, забувши, що ті гітлерівці ще до 1941 р. були найвірнішими союзниками за Пактом Сталіна – Гітлера. На мою впевнену думку, зрадниками були ті, хто не захистив (а може, й не хотів захистити) нашу українську землю, український народ, віддавши майже без бою фашистам на плюндрування, пограбування та вивезення нашої юні на рабську працю до Німеччини.
 В умовах бойових дій в Прибалтиці солдатський окоп можна викопати не глибше 70 – 80 см, та й то через годину він наполовину наповнювався водою. Така біда трапилася зі мною. Після двох діб, за які ми, розвідники, скритно перетнули німецьку лінію оборони, взяли полоненого німця, з боєм повернулися в свій полк, здали полоненого «язика» в штаб: голодні, мокрі, перевтомлені, потребували негайного відпочинку, бо вже падали з ніг. Перш за все, я викопав окоп на узліссі, глибиною до 60 см, постелив гілля хвойного дерева і не ліг, а впав на свою «постіль», укрився своєю шинеллю і, мабуть, в ту хвилину заснув мертвецьким сном, бо навіть не відчув, як підійшла холодна вода і половина мого тіла опинилася в крижаній купелі. Прокинувся від гарматної стрілянини, але самостійно встати не міг: тіло, ноги мої задубли. Почав гукати свого друга Михайла Нелюба, щоб допоміг встати і витягнув мене з окопу. З його допомогою вибрався з купелі і біг лісом до тих пір, поки не впав, знесилений, але хоч трохи розігрівся. Та переодягнутися в теплий одяг під час боїв немає де. Одяг та взуття сушив на собі, останнім теплом свого молодого тіла. Вранці підняли нас, полкових розвідників, батальйони, роти піхотинців і знову кинули в наступ на ворога, бо це й була наша теперішня професія, ратна робота: повзати за «язиком», ходити в атаку на противника, безкінечно стріляти в німця, а якщо така твоя доля – падати від кулі жорстокого ворога, який не прощає нічого і нікому. Та під час атаки солдату ніколи роздумувати про свою долю - він забуває про все: про свої болячки, рани, простуду, холод, голод, крім обов’язку влучно стріляти у ворога, якого бачиш спереду. І якщо ти «промажеш», не вб’єш його - він тебе не пощадить. Такий закон війни. Мабуть, люди, які не знають війни, не повірять, що в солдата на війні, в бою, температура власного тіла завжди 36 градусів. Висока температура статутом війни не передбачена. Тільки через деякий час відчуєш, як твою шию, спину, поперек – обсіли чиряки-фурункули, які в постійному русі солдата визрівають, прориваються, гнояться. Ніяких санчастин, температур, звільнень від ратної роботи-війни для нас не існувало, бо замінити солдата не було ким; війна щоденно, щогодинно скорочувала чисельність рот, батальйонів, полків, дивізій, а поповнень взяти уже не було звідкіля. От тому на війну брали неповнолітніх.
 В боях за Прибалтику віддали свої життя Володимир Хмара, Михайло Нелюб, Василь Басенко. Стали інвалідами війни Михайло Басенко, Кузьма Драний. З 26 осіб, забраних з Турії в 1944 році, тепер залишилося двоє. Важкою була доля солдата на війні. В рани від фурункулів, по всьому тілу, залазили постійні супутники солдата – воші, від яких не було порятунку ні вдень, ні вночі. Від них завжди свербіло тіло. Гімнастерки випалювали над полум’ям багаття, та вони знову обсідали одежу. І так терпіли місяцями: в дощ, в сніг, по самі вуха в болоті, не вмиті, в одній і тій же військовій гімнастерці, шинелі, плащі-накидці.
 Під час затяжних боїв з ворогом як розвідникам, так і солдатам стрілецьких батальйонів, видавали недоторканний запас - НЗ: по одній банці американського тушкованого м’яса або тушкованої конячої ковбаси на двох, та ще три-чотири житні сухарі на дві доби. Звичайно, тушковане м’ясо ми з’їдали негайно, щоб «як уб’ють – не дісталося ворогові». Сухарі берегли в кишенях «на чорний день», гризли, ідучи під час маршу, під час короткого відпочинку; воду пили з калюж, річок, з «копаночок» від кінських копит. В поході їли брукву та моркву, вириваючи на земельних ділянках жителів хуторів: брукву їли всі: офіцери, солдати, коні артилерійських упряжок та ті, на яких пересувалось начальство.
 Німці знали про звичку червоноармійців, завжди голодних, «пастися» в городах, що при дорозі, то й закладали на ділянках протипіхотні міни з хитро замаскованими дротиками. Пішов солдат по брукву чи моркву - залишився без ніг або вбило насмерть.
 Це була Литва. Щоденно ідуть бої за кожне містечко, за кожний хутір чи безіменну висоту. Ми, розвідники, завжди в русі, на передньому краї, на нейтральній території готуємо дані спостереження про стан противника, який перед нами в обороні. Одного дня, під час розвідки, трапився курйозний випадок. Уже на нейтральній смузі - зустріч вночі з німецькою розвідкою, коли ми обходили висоту. В ту ніч йшов безперервний дощ, ми були мокрі до останнього рубця, йшли, як завжди, вервечкою, один за одним, мовчки, безшумно, вдивляючись навкруги. Зненацька в небо злетіла освітлювальна ракета з парасолькою. Ми залягли, приготувалися до бою, лежали за кущами, освітлені ракетою. Командир взводу спокійно вирішив не демаскувати нашу присутність, не стріляти, не приймати бою, очікувати на дії противника, «наче нас тут немає». Двох розвідників вислав попередити наш передній край та штаб полку про появу німецької розвідки, щоб при появі на передньому краї зустріли непроханих гостей «вогником», а самі продовжили виконувати поставлене завдання: перейти лінію фронту, взяти німецького «язика» і повернутися в полк. Так розминулися наші стежки-доріжки. І як тільки німецькі розвідники наблизилися до визначеного місця переходу нашої передової, їх зустріли піхотинці таким вогнем, що жодний з восьми німецьких розвідників не залишився живим. Ми благополучно виконали бойове завдання і повернулися до штабу полку з «язиком». За це нам дозволи цілу добу відпочинку!
 Червона армія загалом поводила вела себе в прибалтійських республіках негативно: мародерство, викрадання коней, худоби, свиней, овець, випадки ґвалтування жінок, незаконні арешти і депортації місцевих жителів до Сибіру, на Соловки (при тому, без суду й слідства), звинувачуючи в посібництві німцям та «лісовим братам». Проводилися акції, подібні до тих, як це робили 1944 року в Криму з кримськотатарським народом. В смузі боїв масово горіли хати, господарські будівлі, церкви, костьоли, гинула в пожежах худоба; все відбувалося як на ворожій окупованій території. Заможні селяни-господарі втікали від російських військ разом з відступаючими німецькими військами, боячись репресивно-терористичної машини НКВС, яка «працювала» в Литві, Латвії, Естонії ще під час окупації радянськими військами за Пактом Ріббентропа-Молотова та їхніх вождів Гітлера-Сталіна, коли приєднали ці держави до СРСР в 1940 році.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2008 > Тема ""Білі плями" історії"