Версiя для друку Обговорити в форумi

ПЕРЕЖИТЕ

ВНУТРІШНЯ табірна тюрма "Норильлага" була завжди заповнена вщерть. Сюди вдень і вночі, роками, везли політичних в’язнів з усіх табірних зон, везли найбільш рішучих, найбільш вольових, які не мирились із свавіллям адміністрації та їх підручних, так званих "придурків". Довгими роками ніхто з табірних тюрем на зону за часів диктатури Сталіна не повертався. Як і в зонах, так і в табірних тюрмах більшість на нарах були українці, які не зреклися рідної мови, своєї національності, боротьби за незалежну соборну Україну. Тут знаходилися справжні патріоти - інтелігенція, вищі офіцери, урядовці - не лише із Західної України, але й з незалежних прибалтійських держав, яких в 1940 році дістала кривава комуністична система. Наша тюремна бригада добувала камінь для будівництва міста Норильська. Тут в кар’єрі працювали, мучились і вмирали інтелігенція різних народів, офіцери німецької, польської, італійської, мадярської, навіть один летун американської армії, який був збитий над водами Балтійського моря. В бригаді були тільки три політв’язні, які пережили страхіття війни в Норильському концтаборі. Один з них - щирий українець, якого всі знали і звали "Першим", він завжди і всюди говорив тільки українською мовою. Арештували його ще в 1940 році тільки за те, що був головою "Просвіти", добрим кравцем-професіоналом, власником майстерні. Другим довгожителем внутрішньої тюрми був міністр охорони здоров’я незалежної Латвії - Берзіньш, лікар від Бога, неперевершений масажист, який творив чудеса, багато норильських керівників лікувались в нього. Ще один довгожитель Норильської тюрми - майор Литовської армії Бразаускас. Про полковника Петлюрівської армії Павленка та майора Української Повстанської армії Бачинського трохи згодом. У закритій тюрмі "Норильлага" замучені каторжною працею в кам’яному кар’єрі, без вихідних, виснажені фізично та морально вони доживали останні дні в своєму житті. Настав лютий 1953 року, наша бригада у складі 40 чоловік не могла дочекатись вихідного, дошкуляв голод і холод не тільки на роботі, але і в тюремних камерах. Погіршилось харчування, в кар’єр привозили лише 300 грамів мерзлого глевкого чорного хліба, 50 грамів соленої риби та горнятко окропу. Десять годин важкої праці в заполярній тундрі в полярну ніч стає вічністю. Роїться одна думка, одне бажання - досхочу наїстись та в теплому приміщені заснути навічно.
В’язні Норильської закритої тюрми були готові до найрішучіших дій. Відчувалась якась внутрішня напруга, хоч зовні нічого не змінилось. День за днем місяць за місяцем, в лютий холод, в чорну хуртовину, в полярну ніч нас гнали як отару тварин без вихідних, без надії на життя, без надії навіть повернутись в зону до звичних нар, до звичних бараків, до друзів. Наглядачі, охоронці, слідчі-офіцери, начальники підбирались із чекістів, які були перевірені на "мокрих справах", для яких терор, вбивства - звичайна робота, а не злочин. Такі "професіонали" дуже були цінні і потрібні для комуністичної кланової системи. Настав перший день березня 1953 року, перший день календарної весни, хоча в Норильську стояли тріскучі морози, завивала північна завірюха, ніщо не вказувало на прихід весни. Ми як завжди вийшли на роботу, але майже не працювали, домовились, завтра голодовка і рішуча боротьба за своє виживання або почесна смерть. В тюрмі всі з нетерпінням очікували ранку, першого окрику охоронця: "Падйом, сволочи!". Після цих ритуальних слів ніхто з нар не піднявся, крім полковника Кузнєцова, який встав, оголосив голодовку до тих пір, поки не приїде московська комісія з ЦК і Міністерства внутрішніх справ Радянського Союзу. Наші вимоги справедливі і логічні: або нас судити, раз нас посадили в тюрму, або випустити на зону в концтабір, - надалі знущатись над собою ми не дозволимо. В коридорах тюрми почалась метушня, біганина, тепер вже черговий офіцер оголосив "падйом" і збір на роботу. Але ніхто не ворухнувся, в камері стояла смертельна тиша. Тільки тепер вже полковник Петлюрівської армії Павленко піднявся з нар і сказав: "Хто не хоче з нами вмирати разом, хай вийде в коридор". Залякування продовжувалось тепер вже з допомогою клацання затворами автоматів, але все безрезультатно. Надвечір з’явився сам "хазяин" "Норильлага" генерал Семенов зі "свитой". З генералом ніхто розмови не починав, він походив-походив по камерах, розгарикався матюками і подався в адміністративний блок. На другий день все повторилось: окрім залякування, додалась дезінформація: з третього блоку вийшли на роботу дві бригади разом з майором Бачинським. Але цій брехні ніхто не повірив, бо, фактично, майор Бачинський, полковник Павленко, Кузнєцов та колишній міністр Берзіньш підготували людей до спротиву, до активних рішучих дій, до голодовки. Майором Бачинським та полковником Павленком пишалися всі українці "Норильлага". У майора була миттєва реакція, розум і воля, відповідальність перед однодумцями і совістю, він володів бойовим гопаком, прекрасно грав на акордеоні. Полковник Павленко мав великий хист до математики, він розв’язував задачі краще, ніж на калькуляторі. Цих рішучих, відданих національній ідеї українців старались обминати всі табірні начальники, щоб не відповідати на їхнє закономірне питання: як ми можемо бути зрадниками батьківщини, коли майор в цій батьківщині навіть не народився, не жив і не працював. Бо народився в Празі в сім’ї емігрантів, вчився в гімназії, в офіцерській школі, служив в чеській армії поручником. У війну при створенні Української Повстанської армії очолив Старшинську школу в Карпатах. Поранений лікувався на Бойківщині, арештований в Ризі, засудили в Москві на 25 років як зрадника батьківщини. На всі мої звернення до влади одержую однотипну відповідь, "советский" суд - самий гуманний суд в світі, ось аргументи державної влади, яка претендує на роль визволителя Європи.
Третій день голодовки - для багатьох найкритичніший день, коли неймовірно хочеться їсти, в декого з’являється вовчий апетит. Знаючи це, генерал Семенов вирішив зламати наш опір надзвичайно смачною і духмяною їжею. Смаженою картоплею та смаженою цибулею, якої політв’язні в концтаборах не тільки не їли, але й не бачили. Відкрились залізні тюремні двері і через ґрати доносився смачний запах, який викликав безумовні рефлекси, тривожив душу і тіло. Для голодних виснажених людей спокуса надзвичайно велика, але сила волі, загартованість, солідарність не дозволили нам порушити нашу рішучість стояти до кінця. Через декілька годин, які здаються вічністю, почувся гавкіт собак, гомін великої зграї охоронців. Несподівано безшумно, без попередження, відкрились ковані двері камер по всій довжині коридору. Адміністрація тюрми, охоронці були готові до силових методів придушення голодовки, застосували масовий залповий вогонь з автоматів; над тюрмою строчив кулемет.
За кілька хвилин коридор і всі камери були заповнені пороховим димом. Нам запропонували, а не наказали, як завжди, вийти на подвір’я, щоб провітрити камери задля нашого здоров я. Але обманути нас охоронцям не вдалося, ніхто з камер не вийшов. Голодовка продовжувалась. Пішов п’ятий день голодовки, тепер вже не хочеться так їсти, як пити. Це була не перша голодовка в політичних концтаборах, ми вже добре вивчили дії табірної адміністрації в таких екстремальних умовах. Також несподівано, серед ночі в камери вдерлися охоронці і силою почали скидати з нар політв’язнів, зав’язалась рукопашна. З верхніх нар полетіли бушлати, фуфайки, матраци, одіяла. В камерах стояла курява, неслись прокльони, все змішалось, охоронці, наглядачі, в’язні. Напруга страшенна: в кого першого здадуть нерви. Чекісти не витримали, та з ґулями і синцями полишили камери. Нас вони били в тюрмах скільки хотіли, а тут ми їм показали, що ми не раби. Два молодих хлопці, українець і литовець, не витримали нервово-психічного навантаження, захворіли психічною хворобою.
По всіх політичних концтаборах влітку 1953 року були створені з кримінальних злочинців бандитські групи для боротьби зі страйкуючими політв’язнями. В таборі "Норильлага" таку групу очолював майор Воробйов, колишній начальник тюрми, якого засудили по політичній статті за хабар, він випустив на волю дружину відомого лікаря. Першим помічником Воробйова був підполковник гестапо Клейн, який в 1938 році набирався досвіду в концтаборах Колими. Комуністи Сталіна і фашисти Гітлера були однодумцями і допомагали один одному чим могли.
До війни комуністична система за рахунок свого народу вчила військовому ремеслу німецьких льотчиків, танкістів і дуже ретельно гестапівців в таборах Колими, щоб вони нещадно боролись з ворогами фашизму. Настільки вони були рідними, що заступника Ф. Дзержинського - Розенберга направили працювати в ідеологічний штаб нацизму.
Під час штурму охоронці зуміли розправитись з керівником голодовки полковником Павленком і Кузнєцовим, про смерть майора Бачинського, історика Войнаускаса, інженера Ліня, яких замордували в камері, де сиділа банда Воробйова-Клейна, дізнались тільки в концтаборі. На сьомий день голодовки прибула комісія з Москви на чолі з заступником міністра внутрішніх справ Кабуловим, з членами ЦК. Всі камери відкрились, генерал монотонним голосом зачитав постанову, де було вказано, що наші вимоги будуть задоволені, нас відправлять з тюрми в концтабір, а тюрму переведуть на калорійніше харчування.
Генерали ГУЛАГу намагалися розмістити внутрішні тюрми подалі від людських очей, від міста чи села. Таким чином ізоляція політв’язнів була майже абсолютною, ніяких контактів з волею, із зовнішнім світом. Не дозволяли писати листи до родичів, до дружин, до дітей, не дозволяли читати свіжих газет, навіть радіо-"брехунець" вимикали. Із книжок тільки твори класиків марксизму-ленінізму та бога-ідола Йосипа Сталіна. Мабуть, жодний комуніст не прочитав
стільки творів Леніна, Сталіна, як політв’язні в закритих тюрмах концтаборів. У внутрішніх в’язницях був такий режим праці та існування, що більше року навіть найздоровіший організм не витримував. За одне правдиве слово, за переписаний вірш, за молитву до Бога ув’язнені каралися карцером "лужею" або "банею". "Лужа" - маленька камера-одиночка, заповнена водою, в якій в’язень стоїть цілий день, нари відмикають тільки на ніч. "Баня" - також камера-одиночка, різниця в тому, що вода
тут капає з стелі вдень і вночі. Внутрішні тюрми, окрім жорстокого режиму, відрізнялись своїм пекельним виглядом і запахом, які наводили жах і тугу на всіх, хто туди потрапляв. Навіть тимчасові помешкання для найманих робітників зводили з дощок і тирси, а тюрми будували капітально - з каміння, заліза і бетону, з високою кам’яною огорожею, колючим дротом, з вежами на всіх кутах, з охоронцями, озброєними автоматами та кулеметами, з сигналізацією. Існування в закритих табірних тюрмах відрізнялось від існування на зонах в концтаборах; сюди поміщали нескорених і незламаних духовно людей. Тут над ними знущались не тільки голодом і холодом, а й методами психічного і фізичного
тиску - над кожним окремо...
(Продовження в наступному номері).

АНОНС! У неділю, 8 липня, І. М. Гасюк буде гостем авторської телепрограми О. Польченка "Млин". (ДТРК "Крим", поч. о 10.35).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2007 > Тема ""Білі плями" історії"