Версiя для друку Обговорити в форумi

 За вікопомних часів російської та радянської імперій нас свідомо призвичаювали до того, що ми не є нацією, спроможною відтворити свою древню державність Київської Руси, а відтак - козацьку-лицарську; що ми, українці - просто «малороси»-«хохли». Свідомо нав’язували думку про те, що Україна є «окраиной» Росії.
 У такий колонізаторський спосіб в енциклопедіях та довідниках, навчальних підручниках і посібниках «закономірно» всі славетні творці чи державні діячі українського походження вважалися «русскими», «отечественными», а то й «советскими».
 А Україні-Руси лишили тільки тих, хто ніякими мудруваннями «не вписувався» в державну русифікацію імперій. Йдеться про велета численних наук Івана Франка, якого нарекли просто «Каменярем». Так само чинили з Лесею Українкою-Косач. Імперські нівелятори нарекли її «Мавкою» або «социалисткой». А геніального поета Тараса Шевченка просто йменували «Кобзарем» за назвою його книжки поетичних творів.
 У соціальній галереї в Москві та Петербурзі 1919 року, за часів Леніна та Троцького, Тарасові Шевченку на пам’ятниках було відведено місце «поэта-крестьянина» з додатком - «великий русский народ». І це академіку Шевченку, який, ще студіюючи в Академії мистецтв у Петербурзі, був відомим живописцем, якого найпрестижніші видавці запрошували ілюструвати книжки, зокрема видання творів Шекспіра. А за ілюстрації книжки Польового «История Суворова» Тарас набув слави художника-реаліста, показавши справжній образ цього імперського «фельдмаршала, князя Римнікського».
 Після розкріпачення, як стверджують видатні діячі того часу, Шевченко «модно вбирався». Це можна побачити і на його автопортретах. Вивчав французьку мову як мову країни видатних філософів-енциклопедистів.
 Був співаком з чарівним голосом, про якого знавці вокалу - перший ректор Київського університету Михайло Максимович та письменник Панько Куліш - згадували: «Якби не широке обдарування як літератора і живописця, Шевченко був би світовим співаком».
 Красномовний і палкий трибун мав неабияку фізичну силу, що і відбито в присуді царя Миколи І та головних жандармів - Дубельта і Орлова: віддати Шевченка в «рядовые солдаты как обладающего крепким телосложением».
 Та й собою Тарас Шевченко до каторжної довготривалої солдатчини був принадним: із синіми глибинними очима, на які спадало дещо хвилясте, темно-русяве волосся. Тарас відзначався притаманними українцеві гідністю, чемністю і тактовністю. Цікавий співбесідник зі своїми принципами і уподобаннями. Тому з ним охоче спілкувалися видатні люди Петербурга, передусім обдаровані українці, які змушені були творити за межами України, де за це карали.
 А в Україні Тараса Шевченка обожнювали. Знайомством з Тарасом пишалися, до нього тягнулися люди, молодь. У родині гетьманського нащадка Василя Тарновського він був кумом. І не дивно, що донька полтавського губернатора Варвара Рєпніна захопилася Тарасом Шевченком та не полишала з ним таємного листування. Аж доки жандарми Петербурга загрозливо заборонили їй мати стосунки із солдатом- «штрафником».
 Отже, закономірним є те, що в усьому світі пам’ятники Тарасові Шевченку присвячують найбільш плідному періоду його творчості «Три літа»: коли він був молодим, привабливим, сильним, творчою особистістю і борцем за волю України.
 А на Батьківщині за російської імперії забороняли видавати його твори і поготів творити йому пам’ятники. За радянського режиму скульптурні, як і художні, образи Шевченка незмінно свідомо були ніби «канонізованими», - принизливими для цього Титана Людства.
 Отак, зокрема, на пам’ятниках чи в художніх творах Шевченка подано як «мужика», в кожусі і шапці. Хоч так він був змушений вбиратися лише одного разу, коли примусово «зимував» в Нижньому Новгороді, повертаючись із солдатчини. Тож за всі десятиліття радянського режиму Тараса принизливо зображали старим, лисим, з насупленими бровами, відлюдькуватим. Та чи треба гніватися на царів російської імперії, коли і за радянської доби Тараса цензурували і друкували лише «Кобзаря», вилучаючи «крамольное». А пам’ятник у любому йому Києві спорудили лише «до ювілею» в 1939 році.
 Та найціннішим пам’ятником нашому Тарасові є і лишиться навіки - всенародна вдячність і любов. Вона в тому, що його образ, руками народних майстринь, вишивається на українських рушниках, які вивішували і за часів імперського гніту на чільному місці в помешканнях поряд із іконами. А на покуті ж лежав незмінно «Кобзар» Тараса Шевченка. Він живе в народних думах та переказах і досі. Тож нехай живе він на всі подальші часи у свідомості народу як вічна пам’ять і гордість за Великого сина України-Руси.
 Олесь СИЛИН,
 Герой України, заслужений діяч культури України, заслужений архітектор України, головний експерт Фонду пам’яток історії та культури імені Олеся Гончара.
(«Україна молода»).

МІСТЕРІЯ ДОЛІ
 Шановна редакціє!
 У зв’язку з увагою, яку ваша газета приділяє Шевченківській темі, пропоную вам невеличкий допис, присвячений одному з наймістичніших творів Кобзаря. Це вияв шаноби, який, звичайно ж, не відображає повністю мого ставлення до «хрещеного батька українського націоналізму». Творчість Шевченка навчила мене, росіянку, любити Україну. А «трьом луганським писакам» нехай буде соромно за гидку книжку, знайому мені не лише за нарисами п. Дзюби. На мою думку, авторам такого «літературознавчого» твору потрібна допомога психотерапевта.
З вітанням Криму від Запоріжжя,
 О. І. ГОРНОСТАЄВА.
 
ТАКА ДОЛЯ... Скільки разів ми повторюємо ці слова. Кожен розуміє під ними щось своє - долю, що її дали нам вищі сили, долю, що ми її «наробляємо» собі за життя, долю, що прийшла до нас з минулого... В сучасній культурі, однак, повністю відсутнє поняття «долі роду». Людина визнає лише власну, індивідуальну долю, тривожиться тільки нею. Від стародавньої «родової карми» зостався лише вираз - «на роду написано». Та й то не кожен розуміє, що це значить.
 У Т. Г. Шевченка є дуже цікавий твір, який повністю присвячений оцій «родовій долі» та зв’язку з нею долі особистої. Це «Великий льох», річ, яку сам поет назвав «містерією». Загадку цього твору намагається розгадати не одне покоління дослідників.
 А містика «Великого льоху» якраз і є в розумінні того, що древні називали «дгарма» - невблаганних законів Всесвіту, до яких входить і закон збереження роду. І незнання цих законів аж ніяк не вберігає від відповідальності за їх порушення.
 В першій частині твору Шевченко дає три людські типи, характерні і для нинішніх часів. Всі три «дівочі душі», описані поетом, були гарними людьми, котрі нічим не переступили законів, що формують поведінку особистості. Та безжалісний закон роду не дає їм заспокоєння. Бездумна відданість гетьману Хмельницькому, людині, котра переступила закони родового збереження, замикає браму вирію перед першою душею. Друга дівчина за життя «всякому служила, годила», навіть пережиті нею страхіття руйнування Батурина не викорінили з неї оце бажання коритись кому завгодно, навіть явному ворогу. Скільки таких, ще живих «душ» ностальгічно зітхають за минулими часами, в яких пережили голод, терор, страх, та бажають і зараз «годити» грубій силі. Третя душа символізує тих, кого можна обдурити будь-якою блискучою цяцькою. Розвиток таких людей спинився на рівні немовляти, вони будуть усміхатися навіть тоді, коли в них на очах зневажатимуть їхню вітчизну та їх самих. Скільки таких «дитинчат» плеще в долоні, побачивши в телевізорі чи на сцені якусь гарно оформлену гидоту, не здогадуючись, що це насміхаються над ними.
 Та три дівочі душі дійсно видаються білими голубками порівняно з чорними круками Руїни, котрі кружляють над розореним Суботовим. Характерно, що найперший і найгрізніший дух руйнації зовсім
не є «окупантом». Навпаки, він висміює і «польську», і «московську» ворон - «погано, мовляв, працюєте, подружки», та дає поради, як краще нищити свою ж вітчизну. Чи мало наша історія знала авантюристів, котрі руйнували власну державність лише зі зневаги до будь-якого порядку? Або тих, котрі воліли бачити над собою «чужого пана, чим свого гетьмана»? Це має бути попередженням тим українцям, котрі корінь всіх свої бід бачать в чужинській навалі. Жоден ворог не може здолати народ, котрий не забув про той самий інстинкт самозбереження. Якщо ж про родову долю забуто - настає загибель родової спільноти.
 В давні часи загибель роду символізувало осквернення предківських могил. Поет дає карикатурну, але від цього не менше страшну картину деградації народу, котрий відвик існувати як єдина спільнота. Від колишньої слави зосталося попелище, співці-лірники, носії родової пам’яті - «один сліпий, один кривий, а третій - горбатий», могилу великого гетьмана, котрий, може, й нехотячи прислужився ворогу, розкопують того ворога нащадки, і один з тих зайд наказує вибити бідолах-лірників за... «пісні про Богдана», того самого гетьмана, котрий нібито проголосив «єдність» двох братніх народів. Рабам бо не личить мати героїчне минуле. А за цим останнім глумом жадібно стежать і неприкаяні бездумні «душі-голубки» і духи Руїни. Ось-ось до останнього родового скарбу сягнуть руки завойовників... І тоді Рід зникне, зникне Україна.
 Поет, щоправда, зоставляє надію на рятунок... Має народитись визволитель, але новонароджений «месія» вже має біля себе брата-вбивцю, людину одної з ним крові, котра, однак, ладна «катам помагати».
І духи Руїни кружляють над породіллею...
А відрізнити добро від зла, Визволителя від його страшної тіні, - чи здатні на це ті, хто не відчуває своєї належності до Роду?
 Така доля... Сам Шевченко дуже сильно відчував отой дух «родової карми». Ті з його героїв, котрі жили за законами роду, часто видаються жорстокими, як от сотник Гонта чи батьки Катерини. Різкими і безкомпромісними були й судження самого Шевченка і про нашу історію, і про її діячів, і про звичайних людей, котрі не визнавали або забули ці закони. Та закон є закон. І недарма поета, котрий помер в чужому краї, таки поховали в рідній землі, в домовині, вкритій червоною китайкою, на древньому кургані, наче загиблого воїна. Один зі свідків перепоховання говорить, що воза з труною везли люди - студенти, міщани, селяни, навіть жінки, і все це нагадало очевидцю прочитаний ним колись опис похорону скитського володаря. Так вшанували людину, котра, як і пращури, обороняла Рід, бо Тарасове слово було і є варте сотні мечів.
 О. ГОРНОСТАЄВА, лікар.
м. Запоріжжя.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2007 > Тема "Українці мої..."