Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3242)
З потоку життя (6478)
Душі криниця (3520)
Українці мої... (1466)
Резонанс (1508)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
В╤СНИК УКРА╥НСЬКОГО КРИМУ
Якнайвище п╕дн╕май, Василю, сво╖ в╕трила, щоб п╕д ними якнайшвидше Крим повернувся в р╕дну для...


СПОГАДИ ПРО ╤ВАНА КЛИМ╤ВА-ЛЕГЕНДУ
пропону╓мо спогади Григор╕я Петровича ВАШК╤ВА (1912 р.н., мешканця с. С╕лець) про ╤вана...


«В╤Н БУВ СПРАВЖН╤М ПАТР╤ОТОМ...»
У ц╕ скорботн╕ дн╕ висловлю╓мо щире та глибоке сп╕вчуття близьким пок╕йного, кохан╕й дружин╕...


«ТАКЕ П╤Д СИЛУ Т╤ЛЬКИ КОЗАКУ: СВО╢ РОБИТИ МУДРО Й ТЕРПЕЛИВО...»
Нашому кримському укра╖нському побратиму Олександру Польченку цими днями виповню╓ться 65 л╕т!


Данило КОНОНЕНКО: «НЕХАЙ ЖИТТЯ ЙОГО Н╤КОЛИ НЕ ЗАСТУПА╢ СМУТКУ ДИМ. ЛИШАЙТЕСЬ НАЗАВЖДИ, МИКОЛО, ВКРА╥НЦЕМ ЧЕСНИМ ╤ ПРЯМИМ!»
З╕ святом, Миколо ╤вановичу! Хай в╕риться й можеться!




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2007 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#15 за 13.04.2007
ЯКИМ НАСПРАВД╤ БУВ ШЕВЧЕНКО? I ЯКИМ НАМ ПРОПОНУВАЛИ ЙОГО СПРИЙМАТИ

 За в╕копомних час╕в рос╕йсько╖ та радянсько╖ ╕мпер╕й нас св╕домо призвичаювали до того, що ми не ╓ нац╕╓ю, спроможною в╕дтворити свою древню державн╕сть Ки╖всько╖ Руси, а в╕дтак - козацьку-лицарську; що ми, укра╖нц╕ - просто «малороси»-«хохли». Св╕домо нав’язували думку про те, що Укра╖на ╓ «окраиной» Рос╕╖.
 У такий колон╕заторський спос╕б в енциклопед╕ях та дов╕дниках, навчальних п╕дручниках ╕ пос╕бниках «законом╕рно» вс╕ славетн╕ творц╕ чи державн╕ д╕яч╕ укра╖нського походження вважалися «русскими», «отечественными», а то й «советскими».
 А Укра╖н╕-Руси лишили т╕льки тих, хто н╕якими мудруваннями «не вписувався» в державну русиф╕кац╕ю ╕мпер╕й. Йдеться про велета численних наук ╤вана Франка, якого нарекли просто «Каменярем». Так само чинили з Лесею Укра╖нкою-Косач. ╤мперськ╕ н╕велятори нарекли ╖╖ «Мавкою» або «социалисткой». А ген╕ального поета Тараса Шевченка просто йменували «Кобзарем» за назвою його книжки поетичних твор╕в.
 У соц╕альн╕й галере╖ в Москв╕ та Петербурз╕ 1919 року, за час╕в Лен╕на та Троцького, Тарасов╕ Шевченку на пам’ятниках було в╕дведено м╕сце «поэта-крестьянина» з додатком - «великий русский народ». ╤ це академ╕ку Шевченку, який, ще студ╕юючи в Академ╕╖ мистецтв у Петербурз╕, був в╕домим живописцем, якого найпрестижн╕ш╕ видавц╕ запрошували ╕люструвати книжки, зокрема видання твор╕в Шексп╕ра. А за ╕люстрац╕╖ книжки Польового «История Суворова» Тарас набув слави художника-реал╕ста, показавши справжн╕й образ цього ╕мперського «фельдмаршала, князя Римн╕кського».
 П╕сля розкр╕пачення, як стверджують видатн╕ д╕яч╕ того часу, Шевченко «модно вбирався». Це можна побачити ╕ на його автопортретах. Вивчав французьку мову як мову кра╖ни видатних ф╕лософ╕в-енциклопедист╕в.
 Був сп╕ваком з чар╕вним голосом, про якого знавц╕ вокалу - перший ректор Ки╖вського ун╕верситету Михайло Максимович та письменник Панько Кул╕ш - згадували: «Якби не широке обдарування як л╕тератора ╕ живописця, Шевченко був би св╕товим сп╕ваком».
 Красномовний ╕ палкий трибун мав неабияку ф╕зичну силу, що ╕ в╕дбито в присуд╕ царя Миколи ╤ та головних жандарм╕в - Дубельта ╕ Орлова: в╕ддати Шевченка в «рядовые солдаты как обладающего крепким телосложением».
 Та й собою Тарас Шевченко до каторжно╖ довготривало╖ солдатчини був принадним: ╕з син╕ми глибинними очима, на як╕ спадало дещо хвилясте, темно-русяве волосся. Тарас в╕дзначався притаманними укра╖нцев╕ г╕дн╕стю, чемн╕стю ╕ тактовн╕стю. Ц╕кавий сп╕вбес╕дник з╕ сво╖ми принципами ╕ уподобаннями. Тому з ним охоче сп╕лкувалися видатн╕ люди Петербурга, передус╕м обдарован╕ укра╖нц╕, як╕ змушен╕ були творити за межами Укра╖ни, де за це карали.
 А в Укра╖н╕ Тараса Шевченка обожнювали. Знайомством з Тарасом пишалися, до нього тягнулися люди, молодь. У родин╕ гетьманського нащадка Василя Тарновського в╕н був кумом. ╤ не дивно, що донька полтавського губернатора Варвара Р╓пн╕на захопилася Тарасом Шевченком та не полишала з ним та╓много листування. Аж доки жандарми Петербурга загрозливо заборонили ╖й мати стосунки ╕з солдатом- «штрафником».
 Отже, законом╕рним ╓ те, що в усьому св╕т╕ пам’ятники Тарасов╕ Шевченку присвячують найб╕льш пл╕дному пер╕оду його творчост╕ «Три л╕та»: коли в╕н був молодим, привабливим, сильним, творчою особист╕стю ╕ борцем за волю Укра╖ни.
 А на Батьк╕вщин╕ за рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖ забороняли видавати його твори ╕ погот╕в творити йому пам’ятники. За радянського режиму скульптурн╕, як ╕ художн╕, образи Шевченка незм╕нно св╕домо були н╕би «канон╕зованими», - принизливими для цього Титана Людства.
 Отак, зокрема, на пам’ятниках чи в художн╕х творах Шевченка подано як «мужика», в кожус╕ ╕ шапц╕. Хоч так в╕н був змушений вбиратися лише одного разу, коли примусово «зимував» в Нижньому Новгород╕, повертаючись ╕з солдатчини. Тож за вс╕ десятил╕ття радянського режиму Тараса принизливо зображали старим, лисим, з насупленими бровами, в╕длюдькуватим. Та чи треба гн╕ватися на цар╕в рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖, коли ╕ за радянсько╖ доби Тараса цензурували ╕ друкували лише «Кобзаря», вилучаючи «крамольное». А пам’ятник у любому йому Ки╓в╕ спорудили лише «до юв╕лею» в 1939 роц╕.
 Та найц╕нн╕шим пам’ятником нашому Тарасов╕ ╓ ╕ лишиться нав╕ки - всенародна вдячн╕сть ╕ любов. Вона в тому, що його образ, руками народних майстринь, вишива╓ться на укра╖нських рушниках, як╕ вив╕шували ╕ за час╕в ╕мперського гн╕ту на ч╕льному м╕сц╕ в помешканнях поряд ╕з ╕конами. А на покут╕ ж лежав незм╕нно «Кобзар» Тараса Шевченка. В╕н живе в народних думах та переказах ╕ дос╕. Тож нехай живе в╕н на вс╕ подальш╕ часи у св╕домост╕ народу як в╕чна пам’ять ╕ горд╕сть за Великого сина Укра╖ни-Руси.
 Олесь СИЛИН,
 Герой Укра╖ни, заслужений д╕яч культури Укра╖ни, заслужений арх╕тектор Укра╖ни, головний експерт Фонду пам’яток ╕стор╕╖ та культури ╕мен╕ Олеся Гончара.
(«Укра╖на молода»).

М╤СТЕР╤Я ДОЛ╤
 Шановна редакц╕╓!
 У зв’язку з увагою, яку ваша газета прид╕ля╓ Шевченк╕вськ╕й тем╕, пропоную вам невеличкий допис, присвячений одному з найм╕стичн╕ших твор╕в Кобзаря. Це вияв шаноби, який, звичайно ж, не в╕добража╓ повн╕стю мого ставлення до «хрещеного батька укра╖нського нац╕онал╕зму». Творч╕сть Шевченка навчила мене, рос╕янку, любити Укра╖ну. А «трьом луганським писакам» нехай буде соромно за гидку книжку, знайому мен╕ не лише за нарисами п. Дзюби. На мою думку, авторам такого «л╕тературознавчого» твору потр╕бна допомога психотерапевта.
З в╕танням Криму в╕д Запор╕жжя,

 О. ╤. ГОРНОСТА╢ВА.
 
ТАКА ДОЛЯ... Ск╕льки раз╕в ми повторю╓мо ц╕ слова. Кожен розум╕╓ п╕д ними щось сво╓ - долю, що ╖╖ дали нам вищ╕ сили, долю, що ми ╖╖ «наробля╓мо» соб╕ за життя, долю, що прийшла до нас з минулого... В сучасн╕й культур╕, однак, повн╕стю в╕дсутн╓ поняття «дол╕ роду». Людина визна╓ лише власну, ╕ндив╕дуальну долю, тривожиться т╕льки нею. В╕д стародавньо╖ «родово╖ карми» зостався лише вираз - «на роду написано». Та й то не кожен розум╕╓, що це значить.
 У Т. Г. Шевченка ╓ дуже ц╕кавий тв╕р, який повн╕стю присвячений оц╕й «родов╕й дол╕» та зв’язку з нею дол╕ особисто╖. Це «Великий льох», р╕ч, яку сам поет назвав «м╕стер╕╓ю». Загадку цього твору намага╓ться розгадати не одне покол╕ння досл╕дник╕в.
 А м╕стика «Великого льоху» якраз ╕ ╓ в розум╕нн╕ того, що древн╕ називали «дгарма» - невблаганних закон╕в Всесв╕ту, до яких входить ╕ закон збереження роду. ╤ незнання цих закон╕в аж н╕як не вбер╕га╓ в╕д в╕дпов╕дальност╕ за ╖х порушення.
 В перш╕й частин╕ твору Шевченко да╓ три людськ╕ типи, характерн╕ ╕ для нин╕шн╕х час╕в. Вс╕ три «д╕воч╕ душ╕», описан╕ поетом, були гарними людьми, котр╕ н╕чим не переступили закон╕в, що формують повед╕нку особистост╕. Та безжал╕сний закон роду не да╓ ╖м заспоко╓ння. Бездумна в╕ддан╕сть гетьману Хмельницькому, людин╕, котра переступила закони родового збереження, замика╓ браму вир╕ю перед першою душею. Друга д╕вчина за життя «всякому служила, годила», нав╕ть пережит╕ нею страх╕ття руйнування Батурина не викор╕нили з не╖ оце бажання коритись кому завгодно, нав╕ть явному ворогу. Ск╕льки таких, ще живих «душ» ностальг╕чно з╕тхають за минулими часами, в яких пережили голод, терор, страх, та бажають ╕ зараз «годити» груб╕й сил╕. Третя душа символ╕зу╓ тих, кого можна обдурити будь-якою блискучою цяцькою. Розвиток таких людей спинився на р╕вн╕ немовляти, вони будуть усм╕хатися нав╕ть тод╕, коли в них на очах зневажатимуть ╖хню в╕тчизну та ╖х самих. Ск╕льки таких «дитинчат» плеще в долон╕, побачивши в телев╕зор╕ чи на сцен╕ якусь гарно оформлену гидоту, не здогадуючись, що це насм╕хаються над ними.
 Та три д╕воч╕ душ╕ д╕йсно видаються б╕лими голубками пор╕вняно з чорними круками Ру╖ни, котр╕ кружляють над розореним Суботовим. Характерно, що найперший ╕ найгр╕зн╕ший дух руйнац╕╖ зовс╕м
не ╓ «окупантом». Навпаки, в╕н висм╕ю╓ ╕ «польську», ╕ «московську» ворон - «погано, мовляв, працю╓те, подружки», та да╓ поради, як краще нищити свою ж в╕тчизну. Чи мало наша ╕стор╕я знала авантюрист╕в, котр╕ руйнували власну державн╕сть лише з╕ зневаги до будь-якого порядку? Або тих, котр╕ вол╕ли бачити над собою «чужого пана, чим свого гетьмана»? Це ма╓ бути попередженням тим укра╖нцям, котр╕ кор╕нь вс╕х сво╖ б╕д бачать в чужинськ╕й навал╕. Жоден ворог не може здолати народ, котрий не забув про той самий ╕нстинкт самозбереження. Якщо ж про родову долю забуто - наста╓ загибель родово╖ сп╕льноти.
 В давн╕ часи загибель роду символ╕зувало осквернення предк╕вських могил. Поет да╓ карикатурну, але в╕д цього не менше страшну картину деградац╕╖ народу, котрий в╕двик ╕снувати як ╓дина сп╕льнота. В╕д колишньо╖ слави зосталося попелище, сп╕вц╕-л╕рники, нос╕╖ родово╖ пам’ят╕ - «один сл╕пий, один кривий, а трет╕й - горбатий», могилу великого гетьмана, котрий, може, й нехотячи прислужився ворогу, розкопують того ворога нащадки, ╕ один з тих зайд наказу╓ вибити б╕долах-л╕рник╕в за... «п╕сн╕ про Богдана», того самого гетьмана, котрий н╕бито проголосив «╓дн╕сть» двох братн╕х народ╕в. Рабам бо не личить мати геро╖чне минуле. А за цим останн╕м глумом жад╕бно стежать ╕ неприкаян╕ бездумн╕ «душ╕-голубки» ╕ духи Ру╖ни. Ось-ось до останнього родового скарбу сягнуть руки завойовник╕в... ╤ тод╕ Р╕д зникне, зникне Укра╖на.
 Поет, щоправда, зоставля╓ над╕ю на рятунок... Ма╓ народитись визволитель, але новонароджений «мес╕я» вже ма╓ б╕ля себе брата-вбивцю, людину одно╖ з ним кров╕, котра, однак, ладна «катам помагати».
╤ духи Ру╖ни кружляють над пород╕ллею...
А в╕др╕знити добро в╕д зла, Визволителя в╕д його страшно╖ т╕н╕, - чи здатн╕ на це т╕, хто не в╕дчува╓ сво╓╖ належност╕ до Роду?
 Така доля... Сам Шевченко дуже сильно в╕дчував отой дух «родово╖ карми». Т╕ з його геро╖в, котр╕ жили за законами роду, часто видаються жорстокими, як от сотник Гонта чи батьки Катерини. Р╕зкими ╕ безкомпром╕сними були й судження самого Шевченка ╕ про нашу ╕стор╕ю, ╕ про ╖╖ д╕яч╕в, ╕ про звичайних людей, котр╕ не визнавали або забули ц╕ закони. Та закон ╓ закон. ╤ недарма поета, котрий помер в чужому кра╖, таки поховали в р╕дн╕й земл╕, в домовин╕, вкрит╕й червоною китайкою, на древньому курган╕, наче загиблого во╖на. Один з╕ св╕дк╕в перепоховання говорить, що воза з труною везли люди - студенти, м╕щани, селяни, нав╕ть ж╕нки, ╕ все це нагадало очевидцю прочитаний ним колись опис похорону скитського володаря. Так вшанували людину, котра, як ╕ пращури, обороняла Р╕д, бо Тарасове слово було ╕ ╓ варте сотн╕ меч╕в.
 О. ГОРНОСТА╢ВА, л╕кар.
м. Запор╕жжя.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2007 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4672

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков