Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 28 - 34).

 Напевно, це треба трохи пояснити. У 20-х роках, коли Балицький писав себе росіянином, після нещодавньої національної революції та визвольних змагань українське походження викликало підозри. Тому всі керівні органи влади комплектувалися переважно неукраїнськими кадрами. Наприклад, на 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11920 (23,3%), зате росіян - 27490 (53,6%), євреїв - 6981 (13,6%), поляків - 1241 (2,4%). Аналогічне становище склалося в державних органах. У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% - з росіян і тільки 14% з українців. Відповідно і Балицький визначав себе росіянином задля вигоди. А особливо під час служби у каральних органах, де українці були більше випадковістю, ніж правилом. Однак з розвитком санкціонованої Москвою політики «українізації» та приходом до найвищих органів республіканської влади Балицький знову став українцем. При цьому на його час припадає організація українського холокосту (штучного голоду), політичного терору і етнічних чисток. Коли ж в 1937 р. російська влада звинуватила його в українському націоналізмі (виявляється, він розстрілював українців мало!), він знову став говорити про себе як росіянина. Тільки від смерті його це не врятувало.
 Щоб підтвердити, що Балицький не був якимсь особливим винятком, повідомимо про долю майже невідомого партійного функціонера А. Річицького. Цей українець у 1932 - 1933 pp. просто ліз із своєї шкіри, щоб догодити владі та обідрати своїх співвітчизників. Колишній член Української комуністичної партії, він отримав посаду члена ЦК КП(б)У, запродавши і свою душу. Ретельно виконуючи вказівки центру про хлібозаготівлі, заслони на залізницях проти голодних, він дуже посприяв імперській політиці, аби українців померло побільше! І яка ж була йому нагорода? Москві стало необхідно продемонструвати, що вона бореться з «перегинами на місцях». І за наказом з Москви Річицького публічно піддали осуду за нелюдське поводження з селянами села Арбузинка на Одещині під час голоду та засудили до смертної кари!
 Кати йшли на зміну катам. Згинув Балицький та керівники НКВС України. І навіть завжди слухняний виконавець волі Кремля
С. Косіор не отримав права на життя від московських хазяїв. Хоча кожен сподівався, що завдяки своїй слухняній виконливості у знищенні української нації його особисто цей терор обмине. Але ж не обминув.

 ...Дядьки отечества чужого!
 Не стане ідола святого,
 І вас не стане - будяки -
 Та кропива - а більш нічого
 Не виросте над вашим трупом.
 Тарас Шевченко.

 Долі всіх цих ренегатів мають бути пересторогою на майбутнє. Адже арешт і смерть стали їх єдиним гонораром за зраду націо-нальних інтересів. Більше того, замовники ніколи не довіряли цим зрадникам. Адже той, хто зрадив один раз, може зрадити вдруге. Навіть «ренегат усіх часів та народів» Квіслінг не користувався повною довірою своїх німецьких хазяїв. Напередодні вторгнення до Норвегії Гітлер так сказав адміралу Редеру щодо пропозицій Квіслінга: «Про людей, які надають такі пропозиції, ніколи не можна сказати упевнено, діють вони в інтересах своєї власної партії або ж дійсно переймаються інтересами Німеччини. Потрібно бути обережними».
 Однак нам треба також враховувати, що поневолювачі завжди намагалися культивувати це зрадництво. Воно не постало саме по собі, його старанно шукали й розмножували зацікавлені агресори. Зокрема, цим обумовлений період Руїни, коли московська політика ініціювала внесення розколу в середовище українського козацтва. Останні приклади ми спостерігали власними очами в грудні 2004 року під час президентських виборів, але про це трохи згодом.
 Наша держава - це політична форма існування нашої нації. Ми надто багато витерпіли через відсутність власної держави. Тому ми не можемо і не маємо права віддавати долю країни на розсуд кількох людей, які під кутом свого бачення і світосприйняття або в інтересах кланів та фінансово-політичних груп крутять державний штурвал у будь-який бік. Тим більше, має бути усунутий вплив різноманітних сил, які ще й сьогодні - через 14 років після проголошення державної незалежності України - всіляко критикують і розвалюють нашу державу на догоду іноземним центрам. Найперше йдеться про російський імперський реваншизм, котрий спирається на окремі кола в Україні:
 «Парадоксально, але з набуттям Україною незалежності при владі опинилися сили, які важко прийняли саму ідею незалежності, причому й сприйняли тільки як тимчасовий варіант і умову власного виживання. Національно
зорієнтовані політики, завдяки яким великою мірою і з’явилася на світ нова держава, були витіснені на узбіччя державного будівництва колишніми компартійними та комсомольськими функціонерами».
 Ці кола як п’ята колона слугують планам Москви щодо Української держави. А в цих планах наша держава є тимчасовим непорозумінням, яке виправлять «друзі Росії» у вигляді сукупних зусиль «правильних» українських політиків, політологів, чиновників, верхівки Української православної церкви Московського патріархату та бізнесменів, котрим Кремль відкрив доступ до російських ресурсів. Вони все зроблять самі, а Кремль їм тільки допомагає. Розглянемо ці сили під збільшувальним склом.

 Розділ III. П’ята колона в сучасній Україні

 Новітня історія Української держави дає нам вдосталь приводів уважно ставитися до проблеми п’ятої колони. Адже за її участі не обійшлася жодна зі спроб знищення нашої державності. Наприклад, в історії Української Народної Республіки таким прикладом може бути підривна робота більшовицьких організацій проти законної влади Центральної Ради. У критичний момент, коли російські «червоні» війська вже несли радянську владу «на кінцях своїх багнетів», у Києві - в тилу українських військ - було влаштовано так зване Січневе повстання, опорним пунктом котрого став завод «Арсенал».
 Сам по собі цей заколот не міг призвести до падіння Центральної Ради та встановлення в Україні радянської влади. Адже ця влада не користувалася достатньою підтримкою в народі. Проте більшовики не збиралися звертати увагу на це, а всіляко полегшували наступ «червоних» військ з Росії.
І хоча заколот був придушений, одна більшовицька організація Києва своє завдання виконала.
 Тим часом на західній частині України - у Львові - ми зіткнулися з іншим проявом п’ятої колони. Цього разу вона була не політичною, а етнічною. Польська громада міста Львова здійняла заколот, намагаючись встановити в місті польську владу. Це було кроком у відновленні Речі Посполитої на так званих «східних кресах». У вирі тритижневих вуличних боїв 3 листопада 1918 року було проголошено створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), утверджені кордони нової держави, прапор, а також герб. Тим часом у Львові проти Української держави боролися майже всі поляки, починаючи від школярів і студентів. 20 листопада прибули війська з самої Польщі, і після дводенних боїв українські загони залишили місто. Львів пробув столицею ЗУНР лише один тиждень.
 Привід п’ятої колони знову появився на минулих президентських виборах у грудні 2004 року, коли Українська держава перебувала на межі свого існування. Як і понад 80 років тому, політична п’ята колона на замовлення іноземної держави створювала умови для знищення Української держави, вторгнення на її територію або ж перетворення української влади на маріонетку.
 Свого часу великими фахівцями з таких сепаратистських сценаріїв були більшовики. Штучно провокуючи розкол між українцями, щоб полегшити собі роботу, в січні 1918 року вони проголосили Донецько-Криворізьку республіку. Але потім вони швидко усвідомили, що відвертий сепаратизм дозволить утримати лише один Донбас, а решта України все одно від них піде. Тому 17 лютого 1918 р. голова ВЦВК Ради Радянської Росії Я. Свердлов прямо написав керівникам Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) на чолі з «товаришем Артемом» (А. Сергєєвим): «Виділення вважаємо шкідливим». Сам Ленін вимагав у телеграмах представникам РНК в Україні Г. Орджонікідзе і В. Антонову-Овсієнку суворого дотримання суверенітету Радянської України.
А останньому навіть заборонив називатися Антоновим, щоб був більше схожий на українця. Виходець з України Луначарський радив відкомандирувати до України 500 агітаторів, котрі знають українську мову і котрі роз’яснили б українцям завдання, які поставив Раднарком. Разом із цим він наголошував на необхідності друку і розповсюдження мільйонів прокламацій українською мовою із закликом до революції в Україні. Більшовики явно відмовилися від Донецько-Криворізької республіки на користь всієї України. З цією метою Українська Радянська Республіка організовувалася у Харкові.
Ставлячи на допомогу п’ятої колони, більшовики знали, що робили. У них був достатній досвід у цій сфері, адже й самі вони на своєму шляху до захоплення влади в Росії сповна відпрацювали гроші німецького генерального штабу. Так званій «справі Парвуса» - справі посередника між більшовиками й Німеччиною Олександру Гельфанду (Парвусу) - присвячені сотні книг, де опубліковані цікаві архівні документи. З них виходить, що поява керівників більшовицької партії в Росії разом з самим Леніним у кризовий момент і надшвидка «розкрутка» їх партії в масах відбулися завдяки матеріальній допомозі німецької влади, котра вельми бажала прибрати Росію з табору своїх ворогів по Першій світовій війні. Інтереси німців тимчасово співпадали із задумами більшовиків, тому не даремно виявилися витраченими на більшовицьку п’яту колону німецькі кошти. З них починалася «справа світової революції».

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 25.08.2006 > Тема ""Білі плями" історії"